Зиму — перебувають, літом — набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота — тож чолом Юрієві!
І маржинка святкує. Весь добуток гуцула в маржині. Без неї гуцул ніщо, а нею — все. Заможність рахується на голови скота або на сіна. Про ґазду кажуть, що він "у двадцятеро сін стоїт" — і це вже повна міра заможності. Зустрівшися, гуцул, по привітанню, питає: "Єк маржинка?" Жебрак простибіг проговорює: "За ваше здоров’є та й за маржинчи-не здоров’є". Півзими жиє відлюдно гуцул у зимарці — бо так на маржину ліпше; півліта жиє відлюдно гуцул у полонині — бо так на маржину ліпше. Тисяча приміт, тисяча за-говорів, чарів, примівок — все то для маржини, ради неї. Як хто хоче допечи кому, то заклинає на маржину; як хто хоче приємність кому сказати — бажає добра маржині: "Аби кож-да вам чинила по двоє, корови та вівці велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си..."
І Юрій, цей поворотний, приворотний празник — весь у ворожінню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія. Ще на благовіщення ходила ґаздиня до мурашковини і клала туди сіль, булки кавальчик, а відтак свої бовтиці, пацьорки, чепраги і присипала тото все землею аж до Юрія.
А в Юрійове надвечір’є, лиш запало так май трішки у ніч, гори в сутінь повилися, долини поглибшали і Черемош почорнів — дивний малюнок забачила Маруся.
Саме всі в плебанії сіли вечеряти. О. Василь оповідав щось нудне й нецікаве, як нараз Маруся, несподівано глянувши у вікно, закричала:
— Пожежа десь! Горить!
І так переразливо скрикнула, що всі посхоплювалися з місця. Підбігли до вікна.
Дійсно — по тім боці Черемоша, у Задурєків, горіло. Пишне зарево червоно-золотим півколом здіймалося угору і кидало криком у темні небеса.
— Пху, як же ти мене налякала, — говорила стара їмость. — Та яка ж то пожежа? То Юрія завтра.
— То що?
— Та палять гуцули ватри глогові — від того маржині, кажуть, добре.
Тим часом коло другої оселі запалало ще більше огнище; далі коло третьої, четвертої, — і скоро всі гори, кілько було їх доокола, засіялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.
— Як у казці... — прошепотіла Маруся.
Коло вогнів ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер — і тоді доокола бризкали затушовані снопи. В Черемоші дрижали й ломилися золоті мечі.
— Як то красиво!.. Я побіжу, — і Маруся скочила з місця.
— Але куди ти? Чи не здуріла часом? Таже ніч надворі.
— Ну, то що як ніч?
— Ще зачепить хто по дорозі.
— Кого? Мене? — і в голосі Марусі було стільки здивування, що о. Василь махнув рукою.
— Нехай біжить. Се ж уперше вона бачить Юрія у гуцулів, — вступалася стара їмость.
— Я теж у перший раз буду святкувати Юрія у гуцулів, одначе мене анітрішки не кортить бічи кудись стрімголов. Навпаки: се треба поборювати, і я буду старатися всіма силами скасувати сі поганські звичаї. Бо то поганство.
Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок старої їмості на плечі, вже бігла царин-кою коло церкви до найближчої своєї сусідки і найліпшої приятельки — Анниці Дим’янчучки.
У Дим’янчуків саме запалювали ватру. Штефан приніс да-вини з-під маржини, підкладав під гліг, а жінка тримала скіпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:
— Ой їмостечку, біг би вас укрив від усєкої прички! Ану-ко підкладайте цесу ватру своєв ручков: маєте руку шєсливу, та й через вас біг нам маржинки, ади, примножит.
Штефан, присівши, кивав привітливо головою. Маруся взяла з рук Анниці скіпку з вогнем.
— Де маю класти?
— Утсуда та утсуда, їмостечку, — з чотирьох усіх боків. Казав бих "синку", та не вільно, — і Штефан підймав топорищем гліг.
З якимось священним трепетом підкладала Маруся вогонь. Таїнство обряду захоплювало.
Суха трава спалахнула. Затріщали, закрутилися на вогні дрібонькі галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотіли:
— Аби тілько було маржини, кілько має бути попелу з цє-го курища... аби жєдні уроки маржинки нашої не ловили си, єк сего глогу нічого си не ловит...
І їх голоси спліталися з димом, іскрами приоздоблювали-ся і летіли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцулсь-кого бога. Марусю обхоплювала урочистість хвилі, солодка близькість до таємного ритуалу; здавалося, що може вірити і вірить, як ці гуцули.
Ватра палала, розкидаючи фантастично вирізаними плямами доокола, щохвилі їх міняючи, творячи нові. Хлопчик-пастушок зіп’явся на воринє і з якоюсь не то радістю півсві-домою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибінь таємної, чарівної ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина і не вимахувала хвостами. А серед тої всеї незвичної обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радісна, чомусь усміхнена стояла молода їмость. І мінилася лицем в цілуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, співала би, жертву би приносила!
Штефан відійшов трохи і уважно стежив — в який бік більше хилиться дим з курища. Стовп віявся в усі боки, але так, здавалося, що навертає от ік би бирше на Волощину. Кємував собі з того Штефан, що на тамтім боці, за ріков, тра пробувати.
"У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?" — розкидав головою і не міг дорахуватися.
Все в першу весінню цю ніч мало значіння, було насичене чарівною силою віщування. Той, хто установив цей обряд і вшанував, не хотів і думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило — треба лиш було розуміти цю мову.
Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволі пригасати; десь в однім місці, на сухій гіллячці змо-жеться, лизне жвавіше — а потім жовкне, золотіє, поникає. Пишна грань мов ворушилася, мінячися блисками й світлами.
Уважно приглядався Штефан до ватри, і як лиш пригасла вона стільки, що не було поломені, кивнув на хлопця:
— Ану!
Хлопчик скочив з вориння, борзо розіклав і, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопінням головою, але потім, широко переступаючи ногами, бігли через грань до загороди.
— Напаслася! Напаслася! — радісно підкрикувала Анна.
А ватра тим часом гасла, мертвіла грань, темнота ставала
смілішою. Та Штефан, як тільки перейшла остання скотина, набрав із купи оберемок глогу і кинув у мертвіючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотіла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.
— Підкидай, — коротко сказав Штефан жінці.
— Нічо, нічо. Мемо з їмостечков підкладати вбі1. Сідайте, прошу. Не дуже сідець файний, але най буде, — і змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, і просила Марусю сісти.
— Тра підкладати цесу ватру, аж докив когут не запієт, бо то, ади, проти чередінниць, проти відьмий тотих.
— І то всюда будуть вогні тримати аж до півнів?
— А всюда. Бо то відьма ласа сеї ночі ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анінащо. Ото Штефан пішов також проти чередінниць кидати кєцков. Бо вна, відьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба їй приступити.
Штефан відійшов убік. Брав заготовлені "кєцки", обвивав їх сухим сіном, запалював і кидав, кілько було сили, вниз по царинці.
— І-і-і-хха!.. — кричав при тім таким голосом, що не треба було бути й відьмою, аби перелякатися.
Кєцки скакали, як невидані вогненні звірі, і, здавалося, свистіли проразливим свистом. Наскочивши в польоті на купу зікладеного каміння, підлітали догори і відразу гасли, розбриз-куючися тисячами іскор доокола. Маруся плескала в долоні, як дитина, і тупотіла ногами, регочучи, тішачися й скачучи від радості.
1 довго сиділа потім, час від часу підкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповідає усяке ворожіння на Юрія.
— ...А витак попіл, що то, ади, з сего курища позістане, тра розсівати царинками, маржині добре си робит ви’1 того на усєке. Сира така буде, єк глина, а вівці мут обростати, єк земня травов.
Маруся двоїлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таємні образи нерозгадані з вогняних язиків, тріщало і гілля, оповідаючи казку передсмертну, і билися лицарі, криваві королі поблискували скіпетрами, і мінилася звізда на безціннім уборі молодої цариці. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:
— ...Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, єк-би хто завидів. Голіська меш бічи, от їк мати породила. Назбирати зілля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на благовіщене закопуєт ци усєчіна. Тото си вибирає і да-єт ци сіль з тов булков маржині, а до того ше дрібоцько по-січет ци тот цвіт. Та й си примов’єє при тім: "Даю ті манну з усего світа, шо мурашок наробив, шо тут наносив — та й би моя голубаня так ми з усіх свіків молока носила та й так аби старала, єк мурашок си старав". А витак доїти тра корову через тот пацьорок, що си викєгне з мурашіня, та й так видоїти, шоб ані-ні молока не позістало. Бо то є така ворожка, що ме корова цілий рік давати тілько молока, кілько го’ дасть на Юрія самого. Та й тому маржині підкладат ци перед цим днем сіна побагато найліпшого, та й живит си добре, та й все.
Вже на плебанії почали непокоїтися, що так довго нема їмості. Стара пані казала Оришці піти пошукати, але та не фа-тигувалася йти далеко: стала на перелазі та й загукала, як на черево:
— ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!
Та так старанно, що старша пані аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.
— Та що це ти гукаєш на їмость, як на корову? Посоромила би ся. Не піти та не пошукати!
— Та вони у Анниці — де би їм шє бути.
— Ну то що з того? Треба піти ґречно попросити, а не так галайкати на все село.
Оришка побігла, ляпаючи босими ногами.
— їмостечку, любі! Там старі їмость такі лю-юті-і, шо аж пуд-но си дивити, бігме. Ідіт скоріше, бо вже ків тримают, мут бити.
— Ти не лякай, а сідай ліпше підкладати.
Оришка не давала себе довго просити, присіла перед ватрою і, ломлячи дрібно гілочки, любувалася, як вони спалахують. Потім зскакувала і, щезаючи в тьмі, кричала:
— Чкайте! Я знаю, де шє є гліг. Бага-ато-багато! — і за кілька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залізе котра колючка у тіло.
В тихій бесіді, в гляданню мовчазливім тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарешті, що таки треба йти додому.