Заляпані вицвілим чорнилом, заяложені, пожовклі, вони тхнули не тільки горищем, курявою, мишами, а й віяло від них тими запахами, які нагадували школу, дитинство. Якимись несправжніми, забутими здавались формули в підручниках із фізики та хімії, схеми лабораторних приладів; портрети видатних учених видавались людьми з нереального світу. Правила з граматики, окремі приклади, винятки, таблиці з суфіксами та префіксами — невже навколо цього колись зосереджувались інтереси, невже за ними подеколи не бачилось життя? В книжках із ботаніки та зоології, закладені між блідих сторінок, збереглись давні-предавні листочки й давній-предавній цвіт. Колись улітку збирали гербарій для школи, засушували, й тепер колишня зелень, від доторків розсипаючись на порох, нагадувала про папороть, подорожник, ведмеже вушко, нагадувала про дитячу біганину в полі і в лузі, в ярах і байраках і нагадувала ще щось— далеке й невловно тонке, що важко було й назвати словами.
— Впізнаєш? — спитала мати, стоячи поруч і стежачи не тільки за тим, як ти перебираєш книги, а й за виразом твого обличчя.
— Впізнаю,— мовив. Мовив правду, а здалось, наче обманюєш у чомусь.
— Як ви ото пороз'їжджалися з дому, то поклала біля бовдура. Хай, думаю, полежать, вони їсти не просять. Отак лежать, перекидаються, а навіщо — й сама не відаю... Чи викинути?..
— Хай лежать,— знизав плечима.
Мати гортала зошит із рудою обкладинкою (такі обкладинки колись вирізали ви з мішків з-під суперфосфатного добрива). Це був твій зошит із граматики — літера біля літери, виведені бузиновим чорнилом, позгасали й скидались на привиди. Надибавши між сторінок вицвілий аркушик паперу, дивилась, усміхаючись, далі тобі простягла:
— Поглянь, яке малювання ось...
На клумбі чи на грядці росли квіти. Довгі цупкі стебла, виведені зеленим олівцем, вражали дебелим листям, теж від душі намальовані зеленим олівцем. Але, звісно, вражало не так листя, як самі квіти. Власне, ніяких квітів не було, бо на їхньому місці зображено людські голови. Біля чоловічої чубатої голови з очима, що дивились урізнобіч, було написано: "батько". Біля веселої, широкобрової, неймовірно косатої стояло: "мати". А ще дві квітки, чи то пак голови — окаті й вухаті,— було позначено написами: "брат", "сестра".
— Хто це малював? — Ти з ніяковим почуттям крутив у руках малюнок.— Дивина...
— Ти й малював,— сказала мати.
— Невже?
— От бач, не пам'ятаєш. У якомусь ранньому класі, теж не згадаю. Була тоді у вас учителькою Аделаїда Ксаверівна, з районного містечка доїжджала в школу. В пуховій хустині ходила навіть улітку, бо кашляла, груди мала слабкі.
— Пам'ятаю Аделаїду Ксаверівну, ми якось на її уроці випустили голуба в класі.
— Ага,— згодилась мати.— Аделаїда Ксаверівна теж казала мені за того голуба... Вона загадала вам намалювати на уроці малювання квіти. Такі, які ростуть по обійстях і на городах. У кого які. А ти візьми й сотвори таке чудо. Аделаїда Ксаверівна й питає, чом ти не намалював бодай соняхів чи чорнобривців, як інші діти, а ти мовчиш і плачеш.
— Мовчав і плакав?
— Аделаїда Ксаверівна забрала в тебе цей малюнок і мені віддала. То я вже тебе не гризла за такі уроки, сховала малюнок — ось він і зберігся... А знаєш, ми схожі повдавались тут усі.
— То вас намальовано?
— А кого ж іще!
Мабуть, і справді колись трапилось те, про що нині розповідає мати. Хіба цей малюнок не доказ? Якби не зберігся зіжмаканий аркушик, чи хто й зумів би відновити в пам'яті таку неправдоподібну сторінку,твого дитинства!
— Була якось у районі на ярмарку, здибала на вулиці Аделаїду Ксаверівну. Я привіталась, а вона й не впізнала. В окулярах, а нічого не бачить. І сива, як пух кульбаби...
Славна стояла година — кожна рослинка вмилась, як на свято. Жайворонки над полем, яке добігало до самого обійстя, знову як затялись! Де вони перечікували грозу, де ховались від погроз грому і страшносудних спалахів блискавок? Тепер їхні тільця крилаті знову тріпотіли в бурштині прозорого повітря й так само тріпотіли живою музикою їхні пісні. Пісні тепер здавались і завзятішими, і пристраснішими: в кожному їхньому колінці начебто палко билась грудочка гарячого сонця, і воно, щоб не захолонути, мало невсипно пульсувати, мало лунати й дзюркотіти струмочком життєлюбної мелодії.
День був зітканий із жайворонкових пісень, і на чолі твоєї матері начебто лежав їхній срібний відбиток, додаючи світла до виразу очей.
Вона поралась біля хати, в садку, на городі, і ти вже вкотре зловив себе на бажанні знову побачити німб довкола материної голови. Саме такий, який появився, спалахнув тоді, коли ти сидів уранці за хатою, а вона прийшла сказати про черешні. Ходячи слідком за матір'ю, ти десь під яблунею чи на грядці намагався стати так, щоб материна голова затулила сонце й проміння било з-за її кіс. Але сонце стояло високо в зеніті, й ти чомусь ніяк не міг наблизитись на потрібну відстань і, не в змозі домогтись ранкового ефекту, дратувався, гнівався то на яблуню, яка кидає тінь, то на розсаду помідорів, на яку вільно не ступиш ногою. А мати, звісно, не здогадувалась, чого ти скрізь шнуркуєш за нею, й інколи поглядала здивовано...
Й сталось найнесподіваніше! Можливо, доля таки існує на світі, й ця доля прислухалась до материних бажань і твоїх хотінь, та й послала у ваш двір свого посланця.
Посланець долі був у картузі, які вже вийшли з моди: з блискучим козирком, із восьми клинців, а посередині пришито ґудзик, обгорнутий крамом. З-під картуза вибивалось русяве шовковисте волоссячко, звисаючи над віями, ріденькими та безбарвними, схожими на цвіт малини, а вже під віями, в їхньому полохливому тремтінні, то ховались, то спалахували чебрецевою синявою очі. Ніс ледь приплюснутий, вилицювате личко в ластовинні, підборіддя лопаточкою, вперте.
— Пилипку, це ти? — здивувалась мати, сплескуючи долонями.
— Я,— проказав посланець долі, зізнаючись, що зовуть його таки Пилипком.
— А де ж ти так вибродився?
Сорочка, закачана за лікті, була брудна; так само штани, закасані по коліна, в смугах болота, й до голих ніг теж поприлипало груддя — і чорної землі, й жовтої глини.
— В лісі,— сказав Пилипко. І, подумавши, додав похмуро: — І на торфовиську теж.
— А чого ж ти ходив там?
— Носило,— загадково відповів посланець долі Пилипко.
Спроквола зняв велику полотняну торбу, яка висіла на шворці через плече (скорше це був невеличкий мішечок, придатний для всякого надібку), й схилився посеред обійстя, висипаючи щось.
— Це для вас,— сказав випростуючись.
На спориші, одна в одну, лежала гірка неправдоподібно червоних черешень. З гірки стриміли тонка гілочка з корою густої червоної барви, а також кілька листочків.
— Хто ж тобі, Пилипку, сказав, що я черешень хочу?
— Мама сказала... Сказала, що поки не занесу вам ягід, то й додому не можна таким навинутись.
— Яким?
— Отаким.— І, розставивши ноги, показав руками на сорочку й штани.— Не можна...
— Так тепер можна, йди, Пилипку, додому, спасибі тобі й мамі твоїй Явдошці.
Посланець долі Пилипко з важкою торбою на плечі почимчикував за ворота. Мати взяла емальовану миску, ви вдвох зібрали розсипані на спориші лісові черешні і повсідались на лаві під грушею. На її молодому гіллі зеленими продовгуватими ліхтариками звисали дрібненькі плоди, які на осінь мали вирости і наллятись воском дозрілості. Миска з пахучими, вогкими після дощу черешнями стояла між вами, й кожна ягода світила яскравими червоними боками, була повна іскристого солодкого соку, ледь-ледь гіркуватого.
І знову мати була весела, щаслива, і голос її бринів отією добротою, якою було пронизане того дня все, що вона казала, робила чи думала.
— Це — Явдощин... Бідова така жіночка, лишенько. Весь час біля телят у колгоспі. А з Павлом своїм розійшлася, бо той пив як не в себе, а лікуватись не хотів. Усе був ладен винести з хати, щоб тільки надудлитися сивухи. Двоє дівчаток мала від нього, а як надумала розженюватися, то якраз ходила вагітна третім. Розженились через суд, Явдошка хоче до аборту вдатись, поки не пізно, зі мною стала радитись. А моя порада яка? Щоб народжувала третє, бо хіба дитя в утробі винувате в чомусь?
Мати брала пучками ягоду, що горіла згустком крові, несла до вуст, і коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік. І тобі щемно подумалось про те, що в своєму далекому дитинстві, що в своїй далекій юності мати — адже було так, було!— їла черешні, так само несучи до вуст, і сік так само мерехтів у кутиках.
І постали перед зором книжки й зошити, знесені матір'ю з горища. Колись у них зосереджувалось твоє життя, ти виростав і змінювався з кожною прочитаною сторінкою чи кожним написаним реченням, а тепер ось вони стали неживими археологічними реліквіями, які майже не озивались до твого серця. Бо вони вже нічого не вміщували в собі, просто були купою паперів, які годилися хіба що мишам на харч.
— Недавно я купувала сир на базарі,— тим часом розповідала мати, й кругленьке розкрилене сонечко тремтіло біля її рота, наче від дихання.— Трохи занесла Явдошці, бо має троє дітей, за всіма не вдивиться, з усім не впорається... Ось вона й прислала свого найменшого, щоб віддячив черешнями. Таки вгадала, що ми з тобою збирались до лісу, та так і не зібрались через грозу.
Ягоди в мисці, віддзеркалюючи проміння, здавались і яскравішими, й соковитішими. Червоне сонечко від материних уст пролетіло донизу, тепер тремтіло на довгому корінчику від ягоди.
— Знаєш, що Явдошка говорить? — У матері ледь зламались брови, коли спитала, й щось несподівано болісне було в тому зламі.— Ото здибає — й говорить...
— Що ж вона говорить?
— Наче Пилипко — мій... Бо якби не послухалась мене, то не мала б хлопчика. І знаєш,— мати звузила очі в гострому роздумі,— іноді мені самій так здається.
Мати вмовкла, не доказала. По тривалому мовчанні ти запитав:
— Що здається?
— Наче він і справді мій. І материнський жаль прокидається до нього... Ну, отакий, як до вас, коли ви всі ще маленькими були.
Споночіло, й мати проводжала тебе до автобуса. Букет півоній, які несла в руці, поширював п'янкий запах — власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів. Дурманом віяло з густих заростей, які двома застиглими хвилями означали нічну вулицю, а з обійсть долинав дух матіоли.