Ти, Онисько, й ти, Степане. Обоє сидите в сусідах, щось маєте знати, щось бачили.
Бездушні, побуряковілі обличчями, переглянулись між собою. Ониська защебетала медовим голосом:
— Як чуло її серденько, вчора ввечері привела Ганк> до нас.
— Вже казала,— обірвав Горбокінь.— Щось підозріле бачили?
— Та ні...
— Ага!.. Домко, ти ближча сусідка, бачиш навіть отаке, чого на світі нема.
— Казала ж за гостей, перше ніколи не бачила... Шукай тепер вітра в полі. А мої Павло й Петро бачили, то розпитай у них,— засокоріла Домка.
— Еге ж, нарозказують німі...
А глухонімі Павло та Петро вже розказували щось руками та обличчями, тільки хто ж їхню мову втямить. Спересердя Горбокінь сплюнув, аж шваркнуло в снігу. Його репане-поре-пане обличчя, схоже на м’якуш перестиглого кавуна, ще дужче налилося кров’ю, почорнівши.
— Ну, раз так... Моє діло прокукурікати. Тут фронт тріщить по швах, а це більша заморока, ніж із Марією. Де вже кому що взнати...
Данило Горбокінь задер угору голову, почувши в ранковій зимовій млі тихого дня далекий гул невидимих літаків.
А згорблений Максим Ковтяга, сидячи на поліні, затулився долонями, наче долонями хотів заховатися і від людей, і від горя, і від самого себе.
Скільки б іще отак чманів на журливому велелюдді, якби не Мотря, сестра його? Худа та вигиниста, як мичка витіпаних на, терниці конопель, Мотря мовчазною зловісною бурею налинула на подвір’я — й люди принишкли. Так само тихою похмурою бурею зайшла до хати, щоб поглянути на небогу, і невзабарі вигукнула з сіней на подвір’я, спинилася перед осоловілим від горя Максимом Ковтягою.
— Роботи ж скільки,— сказала зле,— а ти сидиш.
Він звів на сестру мерехтливу млу у зболених очах.
— Ганнуся в Бездушних,— сказав.— Опівночі до мене при-бігла... Через ліс. Якби не Ганнуся... А то злякався — й сюди... Щось знає, а мовчить.
— Заговорить — і розкаже, що знає.
— Може, хай там і сидить, у Бездушних?.. Не йде сюди й не бачить біди?..
— Е-е, Максиме, так не годиться. Хіба так убережеш від усяких напастей, що чекають попереду? Хай попрощається з матір’ю.
— Ну, як скажеш,— змирився з сестрою, бо завжди з нею мирився, таку вже вдачу мала Мотря.— Я думав, як краще.
— Знайшов шукати, де краще... Родичі вже сходяться, ще зійдуться — й поможуть, що слід помогти. Скажу людям, аби яму викопали на цвинтарі, викопають. І вже щось готуватимемо на поминки. А ти ж маєш у себе вдома готову домовину, то привези.
— Для себе ж домовину ладнав,— схлипнув.
— Пригодиться, вези,— сердито наказала Мотря.
Мишастий кінь стояв біля стіжка сіна й посмикував суху
траву. На санях сиділо кількоро дітлахів, які зразу ж при-скнули врізнобіч. Максим Ковтяга взяв у руки віжки — й на білій пелені городів, проторочених де-не-де штурпакуватим бур’яном на межах — побачив дитину, що борсалася в за-, метах.
Витерши кулаком обличчя, наче зняв із очей туман-полу-ду, й у тій дитині впізнав Ганю.
Ганнуся квапилася сюди, до рідного гнізда.
Глибоко провалюючись, вона понад силу висмикувала ноги, щоб знову провалитися в сніг. Максимові Ковтязі нестерпно, запекло-замлоїло в грудях, наче туди сипнули пригорщу жару. Хотілося гайнути через город навперейми онуці, спинити її, аби не квапилася сюди, аби все-таки не ставала співучасницею всього того, що неминуче мало відбутися.
Проте здолав своє бажання й важко опустився на санки, смикнувши віжками. Зашелестіли-тьохнули полозки, бо кінь слухняно рушив, і з-під підкутих його копит, що спалахнули блискучими підковами, пурхнули білі кім’яхи снігу, падали в передок саней, сипалися на кожух, сікли в обличчя.
З берега поміж умерзлої в лід осоки та лепехи низенькі санчата шуснули на річку — й покотилися по чистій скатертині гладенької поверхні. Ранкова мла розвіялася, тепер сонце вже не скидалося на круглий сир у полотняному цідилку з невіддушеною сироваткою, а на срібний усміхнений таріль, який закотився на високий небесний стіл — і сяє на його студеній блакиті, сяє, сяє.
Заліснені береги побігли обіч, але Максим Ковтяга й не дивився обіч у чорно-білі хащі, лиш посмикував віжки.
І вже коли з замерзлої річки звернув на берег, уже коли проїхав поміж накритих білими пухнастими шапками верболозів— заболіла потилиця, і він, либонь, не так розумом, як самою потилицею згадав, що сталося сьогодні опівночі, згадав, що санки, на яких їде, й мишастий кінь, яким править,— чужі, не його.
Ген хата майнула поміж дерев, гол'убі відблиски сплеснули в вікнах.
Господи, й сюди опівночі добивалася Ганнуся!
Від споминів запекла в грудях печія, від їдкої їді защипало в очах.
Санки залишив перед ворітьми, віжки накинувши на слуп, а сам ступив на подвір’я. Був певен, що нічного гостя вже нема, і якби не санки та кінь, то все б здавалося зараз маячнею, сновидінням. Якусь мить поміркувавши, подався до стодоли, де двері було відчинено так, як і раніше. Мав би відчути страх, але страху чомусь не було, звітрився, й душа була бездонна та пустельна.
Перед порогом прислухався, наче сподівався почути щось у стодолі, проте всередині стодола німувала, й Максим Ков-тяга переступив поріг.
У стодолі—'пустка й тиша, хіба що солома зашурхотіла під ногами. Авжеж, нічний гість отямився — та й подався своєю дорогою. І хто такий? Що привело сюди? Але не вгадаєш, тепер усякий люд вештається, догори ногами світ перевернувся.
Як вийшов зі стодоли, то перед самим носом пролетіла зграйка снігурів — і всілась на вишневому гіллі з хатнього причілка. День зимовий сонячний стояв — як звістка про не таку вже й далеку весну. Сніг, віддзеркалюючи проміння, мерехтів молочною повінню сріблястих іскор, а чорні стовбури грабів та вільх, беріз та осокорів здавалися якимись веселішими, ніж іще вчора.
Помічаючи й не помічаючи вродливий зимовий день, чманіючи вчаділою від горя головою, Максим Ковтяга ступив у сіни. Де не взявся кіт із довгими, наструненими вусами, потерся об валянок, замуркотів, радіючи хазяїнові, й так удвох вони ввійшли до хати з низенькою стелею, перетятою дубовим сволоком, а цей сволок було підперто двома воскового сяйва дубовими стовпами.
И раптом почулося з ліжка:
— Максим... Іванович?..
Голос був немічний та сипкий, наче то прошарудів пісок, яким війнув вітер.
Максим Ковтяга вкляк біля печі, вп’явшись очима в ліжко. В ліжку, опершись ліктем лівої руки на глевтякувату подушку, напівсидів-напівлежав якийсь чоловік. У зелених ватяних штанях, у куцому червоному кожушку, вуха шкіряної шапки відпущено. На підборідді та на вилицюватих щоках кільчилася чорна поросль м’якого волосся, а з-під стріхатих брів очі блищали, як весняна зелена вода в лісовому озері.
Зупинившись, Максим Ковтяга мовчки втупився в непрошеного гостя, який праву руку засунув у кишеню кожуха.
І з дивною недовірою Максим Ковтяга помітив, як у того повільно опускаються повіки донизу, ось уже й заткали їх тремтячою плівкою в тонесеньких жилках. Та він же недужий, здогадався хазяїн, геть занеміг! І лице у нього в рум’яно-водянистих плямах, і в кутиках уст позапікалася сукровиця, й кінець гострого носа слизявіє. А в лікті ліва рука, якою сперся на подушку, тремтить.
Очутившись із короткого півзабуття, гість із хворою забарністю розплющив очі й тепер некліпливо втупився в Максима Ковтягу, наче марно силкувався впізнати.
— Звідки ти? Хто ти? — спромігся на запитання.
— В гості до вас... Діло до вас...
— Яке діло?
— Та й занеміг, що язиком ворухнути не годен...— Справді, язик у роті перевертався, мов колода.— Отак ото дістався до вас... Ну, самі знаєте, від кого... а наче неживий, тіпає і лихоманить мене. Так ослаб, що йшов до хати, а втрапив до стодоли... І злякався вас...
— Ішов до мене по ділу— і злякався?
, — Геть у голові замакітрилося...
И знову його повіки попливли донизу, й очі заплющились. А праву руку тримав у кишені кожуха. Максим Ковтяга стояв непорушно біля печі, де лежав оберемок нарубаних дров, якими сьогодні так і не випалив у печі, а кіт із муркотінням і далі терся об його ногу.
Ну, зовсім чужий чоловік, і не старий, а молодий, тільки ж ніколи раніше ЇМ здибатися не доводилось.
— А звідки мене знаєш? — поспитав, коли той розплющився.
—> Раз посилали, то сказали, до кого посилають.
— Може... Може, тобі в хаті запалити? Бо ниньки в печі не палив, то вистудилося.
— А чого ж, нагрійте...
Оживши, Максим Ковтяга відтулив бляшану затулку біля челюстей печі і залізною коцюбкою з черені вигорнув аж на припік чималу купу попелу. Пучками пальців у вчорашньому попелі шукав жар, хоч іскорку, але так і не знайшов, бо жар давно вичах. І тільки не знайшов жару, дістав із кишені гасову запальничку, яку беріг, шкодуючи камінчика, що вже майже стерся, а де його тепер дістати?
В печі спалахнуло зготовлене ще звечора клоччя і листя, далі густо посотався дим, аж поки його покрило полум’я.
Максим Ковтяга клопотався біля печі, а все йому нила потилиця, і все потилицею відчував чужого в хаті.
— Значить, заслаб? — озвався.
— Заслаб... Так заслаб, що звалився, що балакати не годен... Я впав там на вас у стодолі, звиняйте...
"Впав?" — самими губами перепитав, але голосу не подав.
— А потім нема вас... я в гості до вас у хату... а вас у хаті нема... де ж це ви пропадали?
— Горе... горе...— не став признаватися.
В печі полум’я вже понадгризало міцними золотими зубами березові чурбаки, танцівливого вогню побільшало.
— Мабуть, голодний? То я тобі вчорашню юшку розігрію... І чавунець окропу нагрію...
З сіней, де стояло в холоді, приніс горня юшки, рогачем підсунув до вогню. А також налив у чавунець води з відра.
— Як же тебе звати? Звідки ти? Бо я таких у Глибоких Колодязях не пам’ятаю... І наче не з Вівсяників, і не з Кума-нівки.
— Миколою звати, а сам я з Хащуватого,— відказав той із заплющеними очима, важко перевернувши язиком, наче каменем.
Скоро в хаті запахло юшкою з грибами. Витягнувши рогачем горня з печі, Максим Ковтяга насипав юшки в глибоку глиняну миску. Миску поставив біля подушки на ліжку. Витер рушником дерев’яну ложку й поклав біля миски. Зі скрині дістав півбуханця черствого хліба, вкраяв ножем кілька скибок.
— Підкріпися,— сказав.
Микола з Хащуватого нарешті витягнув із кишені праву руку і, випроставшись, дістав ложку. Він погойдувався, губи сіпалися. Лівою рукою взяв скибку хліба.
На миснику налапавши полотняну торбинку, Максим Ковтяга вигріб із торби пригірщ липового цвіту, засипав цвітом окріп у чавунці, і скоро в хаті заструмували духмяні липові пахощі.