Цупке волосся стирчало на голові, наче дріт на свинячому наритнику, а продовгастий писок ще дужче скидався на побільшений писок їжака, задоволеного самим собою і життям.
Кузьма Кузьмович навідався не сам, а приїхав із товаришем. Товариш був навдивовижу вродливий: біле й легке, як сонячні протуберанці, волосся вилось над опуклим чолом, великі, фіалкового кольору очі мерехтіли чистою крижаною бездонністю, а щоки вражали природною засмагою, що мала рівний абрикосовий тон. А також привертав увагу чіткий, рельєфний малюнок соковитих, мужніх губів.
Гості приїхали не з порожніми руками, скоро на столі стояли пляшки з напоями, появились шинка, сир, ковбаса, шоколадні цукерки в барвистих обгортках. А що не забули прихопити з собою і портативний магнітофон, то якось відразу в хатині зазвучала музика — в її приглушених ритмах вчувалось щось невпокорене й дике. Мати Олянка, зворушена наїздом гостей, довго не знала, в яке саме плаття зодягнутись, і нарешті вбралась у те саме, в якому минулого разу приймала Кузьму Кузьмовича, а руде волосся перев’язала не атласною рожевою стрічкою, а підібрала червоним пластмасовим обручем, який теж неабияк личив їй.
Помолодівши й покращавши від радості, Бона кидала цікаві погляди на мовчазного товариша, з яким навідався Кузьма Кузьмович. Товариш, напівзаплющивши очі, сидів біля вікна і, здається, був зосереджений тільки на слуханні музики. Зодягнений у шкіряну куртку з замками-блискавками, у шкіряні чи цератові штани, теж на замках-змійках, у чорних замшевих туфлях, із яких виглядали канарейкового кольору шкарпетки, він скидався на таємничу і загадкову людину не від світу сього.
Катря сиділа разом із усіма за столом, діставала великою столовою ложкою португальські шпроти з екзотичної бляшаної баночки, з острахом і насолодою пережовувала смачну рибу й прислухалась до розмови. Здебільшого чувся тільки голос Кузьми Кузьмовича; товариш у шкіряній куртці мовчав і пив, обличчя його блідішало, а крига фіалкових очей скляніла й холоднішала; мати лише посміювалась. Голос у Кузьми Кузьмовича був і улесливий, і хазяйновитий, цей голос володарював за столом із великою внутрішньою переконаністю в своєму праві на таке незаперечне володарювання.
Зрештою, Кузьма Кузьмович затіяв балачку, заради якої, мабуть, і приїхав.
— То чесно зізнайся, Олянко,— він кивнув на мовчазного товариша в шкіряній куртці,— подобається тобі Ігор чи ні?
— Подобається,— зізналась мати, кліпаючи підфарбованими віями.
— Таких тільки в кіно знімають, та й то не по наших фільмах, а по чужих.
"Невже кіноактор? — зачудовано подумалось Катрі.— А схожий, ще й дуже".
— Хіба можна порівняти зі мною? — допитувався захмелілий Кузьма Кузьмович.— Я, звичайно, при здоров’ї, не скаржусь, але, як то кажуть, га? З мого лиця, як кажуть, воду не пити. А Ігор? Хоч на монетах карбуй його профіль!
Ігор жував незворушно, як глухонімий. У цю хвилю рипнули двері, й на порозі наче вродився, хоч його й не сіяли, Остап Сирокваша, їхній сільський кравець. Винуватим і жалібним поглядом окинув компанію за столом, навіщось помацав мочку лівого вуха, надгризену пацюком у колгоспному свинарнику.
— Що, знову посварився з жінкою? — весело запитав Кузьма Кузьмович, як у давнього знайомого.— А ми тут журимося за тобою!
Причмелений сімейним своїм життям, Остап Сирокваша тупцяв несміливо в порозі, як ото самотній гусак тупцяє лапами у весняній калюжі, коли гуска сидить на гнізді.
— Я до тебе, Олянко,— ледь озвався неслухняними, наче повстяними, губами.
— Не розлюбив? — не без зухвальства покепкувала мати.— Хіба не бачиш, які гості позбирались тут?
Ігор відставив склянку й перестав жувати. Ледь звів над столом кулаки, схожі на могутні бичачі роги, а сам, випроставшись, випнувши груди, був схожий на непохитний шлакоблоковий стовп, якого ніяка буря не сколихне й не вирве із землі. Риси вродливого обличчя пожорсткішали, жовна заграли, а під стиснутими губами помітно окреслились зціплені зуби. Погляд фіалкових очей став холодним, як полярний мороз, і цей шпаркий повів морозу дужчав, обпік Остапа Сироквашу — й він чи то сахнувся від люті того морозу, чи просто заточився і, згорбившись, як побитий, повернувся й зник за дверима.
Йому вслід ударив вибух реготу — сміялись Кузьма Кузьмович і мати. Ігор, наче нічого й не сталось, налив собі горілки, випив, як воду, й тепер жував ковбасу.
— Ха-ха-ха! — Довгі, як козяче вим’я, щоки в Кузьми Кузьмовича драглисто тремтіли.— Пішов миритися зі своєю жінкою! Бачиш, Олянко, якого чоловіка я тобі привів до хати? Казна-що не приведу! Йому ніхто й у підметки не годиться. І я так само не годжусь, правда, Олянко? Хочеш, тобі подарую?
— Хіба ж можна...— вдавано соромилась мати.
— А чому не можна? Поки дарую — бери, бо передумаю. Тобі саме такий потрібен, щоб кривдити не давав. Такий не дасть! Людина з великим життєвим досвідом. Побував, може, й там, де Макар телят не пас.— І зареготав: — Побував там, де немає таких телятниць, як ти. І біля білих ведмедів, і в Магадані, на золотих копальнях...
"Так він не кіноартист,— подумалось Катрі, що прислухалась до розмови.— Золотошукач, ось хто він!"
— В Ігоря і стріляли, й фінкою кололи, й кастетом били, а він — живий і невшкоджений. В огні не горить, у воді не тоне. Такого тобі, Олянко, треба, щоб іти по крутих життєвих стежках, правда? Я проти нього — нуль, порхавка. Бери, поки не передумав, бо передумати можу!
Мати не стомлювалась реготати й казала, що згодна. А потім несподівано розплакалась і розказала., як її пограбували посеред білого дня, коли дитина сама зосталась у хаті. Вродливий Ігор вислухав оказію, звівся з-за столу й наказав Катрі:
— Веди до цих крокодилів, а також алігаторів!..
І Катря слухняно повела його до дядька Сметани і вдови Бандуристої. І хоч у їхньому дворі водився ікластий, вогненноязикий пес, який простудженим басом завжди бухикав на всеньке село, Ігор спокійно подався до хати, а пес, поглядаючи на нежданого гостя, скімлив злякано і бив хвостом по пилюзі. І коли той зник у сінях, пес, наче отямившись, заходився гавкати на Катрю, що отиралася за ворітьми. Й варто було невдовзі знову появитись Ігорю, як пес злякано заскімлив і винувато крутив хвостом.
Мовчазний Ігор ніс під пахвою всі ті речі, які недавно було забрано з їхньої хати. Стоячи на ганку, отетерілі, сплюгавілі, вслід йому дивились дядько Сметана і вдова Бандуриста — обоє такі, наче щойно з хреста зняті. Ігор щось мугикав крізь зуби. Бражена Катря прислухалась: що ж він співає?
— "Ми рождены, чтоб сказку сделать былью..." — гугняво цідив Ігор — мужній і вродливий, у шкіряній куртці на замках-блискавках.
Кузьми Кузьмовича вже не застали вдома — начебто поїхав за якимось нагальним ділом до району. Мати дуже зраділа, знову побачивши скатертину, лимонну комбінацію з мережаними бретельками, тернову хустину, жолудевого кольору панчохи, косинку. Притуляла до грудей, до обличчя, ніжно теребила пальцями. Далі, в одній руці тримаючи все це збіжжя, другою рукою обняла незворушного Ігоря, який стежив за нею без тіні усмішки на смаглявому обличчі, й кинула Катрі:
— Доцю, йди-но надвір, пограйся з собакою...
Катря почула, як за нею клямцнула клямка на дверях.
Із Найдою не боялась нікого й нічого. Поки йшли селом, то притримувала за повідець, а як опинились на околиці — дала Найді волю. Вже очунявши і оклигавши, міцно тримаючись на ногах, граючи косо поставленими коричневими очима, Найда спершу гайнув стежкою в житі, зашелестів, загупотів — і стих, не долинало й звуку. "А що, коли не повернеться? — тоскно подумалось Катрі.— Видужав, то може чкурнути в білий світ, щоб відшукати свого справжнього хазяїна".
В цю хвилю Катря не відчувала ніякої влади над Найдою, й тихий жаль стиснув їй серце. Зелене жито вигойдувалось на вітрі, співали птахи... І раптом щось зашелестіло, і з виру польового жита вискочив Найда — очі блищать і сяють радістю, маленькі й тонкі, схожі на трикутнички, вуха аж тремтять, а довга клинцювата голова тицяється Катрі в гострі коліна, в долоні, в груди. Теплий шорсткий язик лизнув то в лікоть, то в шию, то дістав до скроні. І пахне від Найди молодими половіючими колосками, полином, волошками.
— Ох ти, Найда, ох ти, вреднющий собацюра!..— Катря обіймає, голубить, цілує, почуваючись найщасливішою істотою в світі.— Повернувся до мене, так?
Перебігають удвох латку сивого жита — і вже на узліссі, і вже між темних сосон і ялин. Раніше Катря нізащо не осмілилася б гайнути в лісові хащі, а зараз, не зупиняючись, біжить услід за Найдою по піщаній стежці, поминає огрядні стовбури дубів із крислатими верховіттями, поминає вільхи із тремткими кронами, горіхові та ліщинові зарості, море папороті, велетенські мурашники, довкола яких снують легіони турботливих мурашок. Найда не спиняється, то й Катря не спиняється, вдячна собаці за відчуття волі й відваги, за безмежність химерного простору, який, виявляється, такий цікавий і доступний, от тільки треба набратись хоробрості.
Стежка веде поміж червоних стовбурів черешень; а вже ось відкрилось озеро, що полумиском голубіє поміж очеретів, і по воді пливе дика качечка, схожа на різьблений листок; за стіною верболозів біліють берези, і в їхньому стрункому гіллі туркоче горлиця, а з близьких кущів калини їй відгукується інша горлиця, й так вони мирно та лагідно перемовляються між собою; і вже відкрилась галява, подекуди поросла курячою сліпотою, але найбільше — незчисленними синіми дзвониками; і язиката сорока летить десь зовсім поряд, тільки не видно її, і стрекоче й стрекоче, попереджаючи все живісіньке в лісі про те, що в таємничі володіння вторглись непрошені гості.
Але Катря зовсім не почувається непрошеною гостею, вона біжить і біжить, зовсім не побоюючись, що може заблудитись. Чого ж їй побоюватись, коли не сама, коли удвох з Найдою, вірним і розумним товаришем, який не зрадить, не дасть заблудитись, який і захистить, і порятує, і назад додому приведе.
Ген майнула, як блискавка, струнконога дика коза, і несподівано Найда зайшовся протяжним гавканням.