Рідним, друзям... Не з вами одним таке трапилося. Не треба впадати у відчай. Життя ще попереду.
— Як я з'явлюся додому?
— Ну що за дурниці. Вас любитимуть ще дужче.
— А дружина?
— І дружина також, запевняю вас.
— Навіщо їй безногий?
— Ви знову говорите казна-що. Якби я любила людину, вона б мені стала тільки дорожчою.
— Тому так і кажете, що нікого не любите. Ви ще дуже молода.
— Неправда. Я люблю,— сказала вона несподівано для себе, і на білих щоках зарожевіло дві цяточки.
— Ви що, заміжня?
— Ні.
— Тоді ви ще нічого не знаєте.
— Кохання, якщо воно справжнє, у всіх однакове.
— І ви справді б не розлюбили чоловіка, якби...
— Про що ви говорите? Як вам не соромно. Викиньте це з голови. В мене тільки одна надія — знайти його.
* * *
Вологий серпанок заслав її очі, я хочу сказати цій дівчині щось приємне.
— Вам дуже пасує білий халат.
— Спасибі. Він мені теж казав ці слова.
— От бачите, він казав правду.
— Сергій ніколи не вмів брехати. Тільки раніше я чомусь не думала про це.
— Його звали Сергієм?
— Так, звуть.
— А вас?
— Галя.
— А я Іван Іванович.
— Дуже приємно. Але для нас мало цих даних. Треба все записати.
— Хочете завести карточку?
— Авжеж. Коли вас підібрали, в кишенях нічого не знайшли.
— Ми поверталися з розвідки...
— Розумію.
— Нас було четверо. Зостався один. І той...
— Не треба. Ви народились під щасливою зіркою.
— Щасливішої й бути не може.
— Як ваше прізвище?
— Ох, не люблю, коли про це запитують... Баранчик.
— Баранчик?! — аж скрикнула дівчина.
— Чому ви так?
— Ви часом не з Ленінграда?!
— Так, а хіба...
— Я теж,— сказала вона.
— І ви?!
— Я ще дзвонила вам, пригадуєте — "Баранчик, бе-е-е"?
І тоді я вперше розсміявся в тих білих стінах. І Галя теж сміялась зі мною, і сміялись ми довго, як люди, котрим рідко буває весело.
* * *
Минуло вже стільки часу, а з дому немає листа. Чому ти мовчиш, Машо? Я написав тобі всю правду, а ти — жодного слова. Ну, не вберігся, винен. Уже нічого не повернеш. Якщо не хочеш утішити, то напиши, що не ждатимеш, я не ображусь. Ти гарна жінка і знайдеш собі здорового чоловіка, нічого не маю проти. Тільки ж напиши мені хоч що-небудь, Машо, аби я знав, бо це чекання стає нестерпним. Напиши, як ти назвала нашого синочка. Я б хотів, аби Петьком. Чи він уже ходить? Напиши мені чисто все. І які в нього очі, і носик, і ротик. Якого кольору очі. Голубі чи карі, як у тебе? Бережи його, нашого маленького Баранчика. І якщо ти не проти, Машо, то назви Петьком. Товариш у мене був, Петром звали... За мною, Машо, не журися. Я тримаюся, а скоро, може, й ходитиму. Я ходитиму, Машо. Почуваюся добре, от тільки як прокинуся після сну і відразу згадаю, то моторошно. А так — нічого....
* * *
— Не побивайтеся,— сказала Галя.
— Уже б написала, аби...
— Вона написала. Тільки... Ви ж знаєте, що зараз у світі робиться. Як у нас із поштою.
— Раніше листи приходили вчасно.
— Всяке трапляється.
— Якби ви знали, як мені важко.
— А кому зараз легко?
Я дивлюся на Галю і помічаю, що шприц між її пальцями ледь-ледь тремтить. Вона закасує мій рукав вище ліктя, відчуваю, які холодні у неї руки. Наче крига. І голка теж холодна, її жало входить у синю вену там, де рясніє сіточка проколів. Я намагаюся не скривитися.
— Ви набагато краще колете за сестру,— сказав я.— Зовсім не боляче. Я хочу, щоб завжди робили уколи ви.
— Ну що ви, в мене для цього діла не набита рука.
— Почекайте, не йдіть. Посидьте трохи біля мене.
— Якщо ви не будете...
— Ні, квилити я не буду.
— Гаразд, але довго я не можу.— Вона приймає з табуретки ліки та інструмент на підвіконня й сідає біля мого ліжка.
— Галю, розкажіть мені щось гарне-гарне.
— Що?
— Про нього.
— Сергія?
— Так.
— Про нього неможливо розказати.
— Чому? Він такий гарний?
— Не тільки. Його треба бачити, чути... Раніше я цим не дорожила... Коли щось утрачаєш, лише тоді розумієш, що означає для тебе та втрата.
— Чому ви кажете, що втратили його?
— Мені так здається.
— Нісенітниця. Скоро все це скінчиться, і ви зустрінетесь. Все буде, як і раніше.
— Я боюся. Він не знає, як я кохаю його, і не берегтиме себе. Аби він знав, я б так не боялася.
— Як-то не знає?
— Я не встигла йому сказати. Я була безтурботним дівчиськом і думала, що життя нескінченне і все вічне. Я, Сергій, наше кохання... Я боялася сказати йому ті слова, бо здавалося, що коли їх вимовиш, то вони втратять свою таємничість. Але потім мені дуже-дуже захотілося їх сказати. Сказати якось так, як ніхто до мене ще не казав. Я мала їх мовити йому біля Ісаакіївського собору. Того дня, коли почалася війна... Сергій не прийшов, і я кричала в розпачі: "Я люблю тебе! Я люблю тебе". Я справді, мабуть, вимовляла ті слова, як ніхто до мене, але чув їх тільки собор. Чув і мовчав...
— Ви скажете і йому ті слова.
* * *
Чому я так прикипів душею до цеї дівчини? Чому світліє в палаті, коли з'являється вона? Обличчя усміхнене, а в очах зажура.
Може, її любов не дає мені думати про...
Машо, чому ти не пишеш?
Іншим приходять довгі-довгі листи, а на них — обведені олівцем дитячі рученяти. Це дуже просто, Машо,— мами прикладають дитячі ручки до аркушів, а потім обводять їх олівцем... А ти хоч би слово...
Може, я тебе чимось прогнівив? Знаєш, Машо, якщо не хочеш, щоб він був Петьком, то назви, як тобі самій подобається. Тільки мені потім напиши, як ти назвала.
* * *
Коли до палати заходить Галя, я завжди прошу її розповідати про Сергія. І тоді мені наче розвидняється в очах, легше стає на душі. Чого воно так? Не можу зрозуміти. Наче своїми розмовами вона мені сили додає.
А як починає говорити про Сергія, обличчя її стає таким гарним, що й не сказати, і тоді всі люди видаються мені красивими. Красивими й вірними, добрими й совісними.
Тепер я розумію, чому так прив'язався до цеї дівчини, чому мені хочеться її слухати й слухати. Бо тоді я не думаю про...
* * *
Машо, рідна моя, найдорожча моя, я ж люблю тебе. (Це було викреслено чорним чорнилом).
* * *
Це як приїду додому, то Петько буде вже величенький. Треба буде взяти у Галі адресу, щоб у гості прийшла. Хай подивиться на маленького Баранчика.
* * *
Я вже майже видужав. Якщо можна оце назвати видужуванням.
Невдовзі мене одвезуть подалі в тил. Фронт усе ближчає, з кожним днем гучнішає гуркіт канонади. І як тільки долинає сюди протяжне гахкання вибуху, нестерпно ниє відтята нога і тіло наливає нудотна млість.
— Скоро будемо прощатися,— сказала Галя.
— Шкода. Я так звик до вас.
— Я теж. Ви єдина людина, перед котрою я висповідалася, Повинна ж була хоч комусь сказати. Ви один про все знаєте і тому стали для мене якимсь... немовби рідним.
— Спасибі, Галю. Я часто згадуватиму...
— Ми ще зустрінемося в Ленінграді. Ви мене познайомите із своєю дружиною.
— Обов'язково. Не думайте, що вона... Вона в мене така... (Далі слова були затушовані чорним чорнилом, так що розібрати їх неможливо). Але неодмінно приходьте із Сергієм. Одну вас і в дім не пущу.
— Добре. Спершу ми зателефонуємо, щоб ви приготувалися до зустрічі. І знаєте, що скажемо?
— Що?
— Баранчик, бе-е-е...
І ми знову засміялися, як люди, котрим рідко випадало бути веселими.
* * *
Машо, мене переводять до іншого госпіталю. Але ти не бійся. Якщо сюди надійде твій лист, Галя мені його відразу перешле. Я тобі напишу, як тільки прибуду на нове місце. Галя — це та лікарка, про яку я вже писав тобі, Машо... (Далі слова затушовані).
Написане червоним чорнилом
Я страшенно хвилювався.
Все ближче підкочувався фронт. Бухкало вже зовсім недалеко.
Ми готові були в дорогу. Машина чекала нас.
Я стояв, обіпершись на милиці, і роззирався на всі боки. Від незвички дуже муляло під пахвами.
Галі не було. А я не міг поїхати, не попрощавшись із нею. Мусив її побачити.
Важко було мені. Дуже важко.
Колись я кричав: "У бій би вас!"
Тепер вона була там. Багатьом пораненим потрібна була негайна допомога. їх не можна було перевозити, і Галя оперувала їх на місці.
Тендітна білокоса дівчинка в такому пеклі.
Машина поволі рушила, і все попливло перед очима.
Терпкий клубок затужавів у горлі, і, може, вперше за роки війни щоками моїми потекли гарячі сльози...
* * *
На цьому й обривався щоденник Івана Івановича Баранчика. До останньої сторінки було ще приклеєно два невеличких листи-цидулки. Обидва написані чорним чорнилом, але неоднаковим почерком і на різному папері.
Два вилинялих аркушики.
У мене темніє в очах, напружую зір, але вже нічого не бачу. Ті кілька рядків холодним ланцетом розтинають серце.
Кілька безжальних скупих рядків.
Слова на білому папері:
Галина Миколаївна Образцова загинула в бою від осколка снаряда. Лист, про який ви запитуєте, до нашого госпіталю не надходив.
Слова на сірому папері:
Ваню, прости мене, але я так жити не зможу. Не шукай нас. Синові скажу, що ти загинув. Прости і будь щасливим.
Маша.
IX
"Я люблю тебе! Я люблю тебе!" — чув Ісаакіївський собор.
Я теж тебе чую, Галинко.
Рясні грона червоних вишень спадають до оголених плечей. Я ловлю їх губами.
Галинко... Я люблю тебе. Чуєш?
Де це я? Де?
Переді мною стоїть якийсь чоловік. Хто б то міг бути? Хто? Звідкіля він узявся, цей незнайомець?
Та це ж Іван Іванович! Як невпізнанно змінився. Виголене обличчя, розпростані плечі, а очі голубі-голубі. І чисті, як у дитини.
Галинко...
Я чую тебе.