Такий приказ Жукова був. Ви про Жукова чули? От. І я чув... Здавайте.
Поки я роздавав карти, Семен Семенович приліг на лікоть, прикидав піском чорненького жучка, почекав, коли той жучок вигарбається з піску, взяв того жучка за лапку, закинув у верболіз, щоб тому жучку було ближче додому, і сказав:
— Оце сьогодні, коли я їхав до вас, Олексійовичу, вранці, моя жінка покинула мене і сказала: надоїли мені твої побрехеньки: все я та я. А де ж я? Перебираюсь у Київ манікюрницею в готель. Кімнату найняла, не думай, на вулиці не буду. Стою на кооперативі... Он чого вона в Київ часник возила!.. Так що так. І що, ви думаєте, я їй сказав? Я їй сказав словами фронтовика:
Давай пожмем друг другу руки
И в дальний путь уйдем мы навсегда.
Отак і сказав. Вона, правда, присльознула, пішла в хлівець, принесла з хлівця сто пачок "Прими", вручила мені, тоді за клумак і — на автобус... Ну, молоді, молодь. А тобі? Тобі вже на котячі гори, на піч... Манікюрницею, добре, нехай і так... Граймо. Хто здавав?
— Я.
— Ви?
— Я.
— Тоді ходжу я.
— У мене —шістка.
— У вас?
— У мене.
— Тоді ходіть.
— Ходжу.
— І чого ви, Олексійовичу, ходите?
— Бо в мене шістка.
— Вічно у вас та шістка. Та отут ви мене на дурнячка не візьмете: давайте на щось грати, на вигоду. Іде? — Семен Семенович, людина і чоловєк, мер Валентина, Мані і прочан, запитав мене ще раз: — Іде? Я вас запитую, чи не іде?
— Іде. Тільки на що?
— Я граю,— Семен Семенович оглянувся,— ну, на що я граю? — він глянув на мене і знову оглянувся.
Кітель. Чоботи. Віз. Валентин. Маня. За Манею біліє дорога під гору на Соколівку. Соколівка.
— Так на що ми будемо грати?
— Хіба я знаю?
— Хіба. Я знаю,— сказав Семен Семенович.— Я ставлю на коня. На Валентина.
— Ставте. Бо вам Валентина давно не жалко. Привезете з кулундинських степів молоденького собі коника — прощавай, Валюша.
— Правду кажете. Так він мені набрид, що й сказати не можу. Буває, б'ю на ньому муху, а він стоїть і дивиться. Б'ю другу — дивиться. Даю води — п'є і дивиться. На, бери їж,— їсть і дивиться. І оце, ви скажете, кінь? Ставлю на Валентина. Сьогодні число яке? Двадцяте. Граємо двадцять партій.
— На коня я не граю, бо раптом виграю.
— Не виграєте І
— А раптом?
— Ні! Бо єсть же бог на світі: жінка мене покинула — раз, цигани Маню видоїли — два, син з невісткою писали приїдуть — не приїхали — три, ви що? Програти? Ні-і. Мене, поки є здоров'я, мене ніяка вода не затопить.
— А раптом все-таки виграю? Та й Валентин-то не ваш — колгоспний.
— Колгоспний. Заплачу п'ятсот рублів штрафу, схвачу строгача та скажу: циганам продав як не годного до роботи... А скільки він за одинадцять літ, як я на нім роблю, води перевіз косарям, а бідонів, а фуражу, силосу — за одинадцять, день у день,— та йому пам'ятник золотий і то мало! А скільки з'їв? Та коза більше з'їсть, Олексійовичу, коза!
— Тату, грай на коня! — мій малий паленів з тріпотливого — де взявся вітер? — намету, і в його очах вже бубнявіли сльози.
— Ти, будьоннівець, краще іди лягай спати... Граю,— сказав я Семену Семеновичу.— Граємо на Валентина з вашої сторони, а з моєї сторони я можу грати на все, що в мене в. Не враховуються — човен, вудки і плащ.
— Іде. Підходить,— сказав Семен Семенович.— Оце буде діло: привезу з Кулунди молоденького коника, підпряжу до Валентина, напну на возі вашу програну палатку та й приїду на оце саме місце восени на пісок. Сяду на вашому надувному матраці, закурю "Приму", зварю на піску юшку і на піску згадаю... Ні, от ви мені, Олексійовичу, поки ваш малий засинав,— я тихенько,— скажіть: на кого ви мені похожий? От похожий, і все: голосом, походкою, словами... Не вгадую, не вгадую...
День йшов до вечора. Хати в Соколівці від шиферу по вікна взялися рівною синню, на білу піскову дорогу від лісу вистелювалась темна щербата соснова тінь, мукнула Маня, жовту циганську кульбабку з невинних уст кинула через озерце у Десну.
Мій і кумів "Прогреси" при березі на мілкоті щось говорили носами на дрібній хвилі. Тільки мій говорив золоте, а кумів — темне. Сонце сідало, сіло, і мій теж заговорив про темне...
Валентин, вже програний більше як на половину, лежав під копичкою і рябою губою пирхав на сонних мушок.
— Кому-кому, а програвати, я бачу, то це вже мені,— сказав Семен Семенович.— Беріть Валентина і мене у рабство у Київ беріть, я вам у Києві буду холодець варить. О.
— Ви що: вже на людей граєте, грулі? — жовтий парашут "Приходь до мене у печеру" так раптово розкрився над нами, що Семен Семенович злякався і прикрив карти картузом.— У вас вазелін є? У мене губа тріснула.
— В палатці на стіні в кишеньці... Малий наче спить.
Її мандрівні очі сухо пройшлися по Десні, вона пригнулась, щось у ній наче тріснуло, і впала в намет.
Брови Семена Семеновича росли зверху сивим, сиве переходило на вицвіло-біле, на дикий овес, а те межувало з чорним. Чорне налізало на попелясті очі, а ті питали мене: що, мовляв, за одна?
— Хто роздав, Семеновичу? Ви.
— Та здаю, здаю. Скільки там лишилося — чотири партії? Чотири...— зашепотів, щоб нікого не збудити, Семен Семенович.— Знаєте, що я вас попрошу, Олексійовичу, от ніколи не просив і більше не попрошу, більше ніколи не попрошу... Просить? Поки мені не пізно — просить?
— Та просіть вже, Семеновичу!
— Піддайтесь мені, програйте... Христом-богом прошу... Виграйте і заберіть Валентина, але піддайтеся, щоб хоч раз моя була зверху.
— Воно вам треба?
— Та воно і не треба. Але це так, для себе.
Я відкрив банку згущеного молока і поніс у палатку: "Приходь до мене" горілиць лежала на матраці і сухо дивилася перед собою в стелю, а мій малий покусаною комарами рукою обіймав її уві сні за шию. Я поставив молоко між матрацами.
— Пийте, бо комарі. Води дати?
"Приходь" мовчала. Я вийшов з намету на холодний пісок.
— Піддатися вам,— зашепотів Семену Семеновичу,— я, може, й піддамся, тільки ж навіщо ви мене заводили: от виграю у вас палатку, та приїду на цей пісок, та сяду на матраці, та закурю "Приму", та на піску заспіваю...
— Заспіваю — я не казав,— прошепотів Семен Семенович,— невже я сказав: заспіваю?! От хвалько я, хвалько! Правду мені моя жінка казала: все я та я, а коли ж буду я, твоя жінка?
— Го! Тепер, коли лишилося чотири партії з двадцяти, і від вашого Валентина для вас лишилися хвіст та грива, і строгач вам грозить,— тепер ви заспівали не тої...
— Як це не тої? Коли це і як я співав не тої? Тоді — не піддавайтеся! Граєм! Щоб ви там у Києві не розказували, мовляв, грав, мовляв, з одним таким собі деснянським чоловіком на коня... Так-от: щоб ви так про мене не розказували, то знайте: я граю на коня, і, раз таке діло, я граю на впри дачу до нього: ставлю і на коня, і на воза, і на бочки з водою ставлю! Іде? — брови Семена Семеновича в холонучому пісковому світлі завмерли.
— На воза і на бочки з водою я, Семене Семеновичу, не граю. Бочок з водою мені не треба. У нас у Києві вдома вода у кранах. І Київ п'є, знаєте, чию воду? — деснянську. Ми в Києві воду не возимо. П'ємо з Десни. Десна в кожному крані у нас тече: і в кухні, і в ванній, і в...
— Що і в?.. — Семен Семенович зблід.— Що — і в?..
— Не в і в... я хотів сказати, а... а в...— а в туалетах у нас тече технічна вода з Трипільської ГРЕС,— сказав я невпевнено,— чули про таку?
— Чув.
— І я чув. І воза мені не треба. У нас у Києві метро є. А на балконі у нас у Києві вашим возом мені кататися ЖЕК заборонить.
Я так і строчив: у нас, та у нас у Києві.
Строчив не так для Семена Семеновича, як для Валентина, якому снився, мабуть, вже київський сон, бо Валентин був моїм.
— У мене Десна з кранів, правда, не тече, і в мене метра в Соколівці нема. Валентин — ото і все моє метро.
— Ще скажіть,— підказав я Семену Семеновичу,— що куди б ви без нас, хліборобів, ділися разом у місті з вашим метром і ЖЕКом?
— Не скажу,— сказав Семен Семенович.— От чого не скажу, того не скажу.
Нам стало обом сумно. Я зібрав карти в колоду і підсунув під матрац.
"Дикуни" на цей раз приперли з поля до свого бунгало щось важке, їхня сумка "Києву — 1500" ледь проглядалась у болоті, хоча дощу і не було; один відразу звалився на пісок, а другий ще трохи постояв і теж звалився.
— Ну, добре. А Валентин, що ж він буде у вашому Києві робить?
— Не я, Семене Семеновичу, сідав грати на нього, а ви. Чи хто? Я чи ви?
— Я. От я й себе питаю: що Валентин у вас у Києві буде робить? Ви, в Києві, на якому?..
— На п'ятому. Ліфтом.
— Ну, на п'ятий поверх Валентин ще зможе вилізти і без ліфта,— не без гордості за Валентина сказав Семен Семенович.— Сам ще зможе й зійти. А ЖЕК?
— Валентин — не віз. Ваш віз — предмет не одухотворений, а Валентин — істота жива з живими чорненькими мушками на боках. Візьму Валентина як істоту живу, одухотворену, площа мені дозволяє, запишу його на своє прізвище і пропишу. Буду сплачувати за нього по карбованцю помісячно, як за собаку. Хліба у Києві вистачає, чорного, білого,— якого схоче. Схоче дієтичного, так у Києві і дієтичний висівковий є. Валентин голодувати не буде. Годує ж дехто з навколишніх сіл свиней київським хлібом, то б чом Валентин, проробивши все життя, ви ж самі сказали — коза! коза! — на старість не з'їв би в день одну-дві буханочки по шістнадцять копійок за штуку...
— З'їсти він з'їсть. А що ж він робити буде?
— Посидить хоч раз. А схоче — іржати ранками буде, замість будильника будити мене і ввесь наш будинок, а то й квартал на роботу. Та кияни, як ночують кінське іржання, мішками носитимуть йому не тільки батони, київськими тортами завалять його. Наш Київ що? — наш Київ по шию стоїть у селі. А що киянам, вчорашнім молодим селянам, в бетоні і склі вранці почути голос коня і в його голосі голос свого дитинства, почути голос своїх стареньких соколівських, наприклад, тата і мами? Не бійтеся, Валентин у Києві не пропаде.
Семен Семенович порізаним осокою кулаком розчавив на щоці комара і сказав:
— Тоді беріть. Хай ірже. Хоча я, но правді, як оженив його колись батогом, відтоді голосу його не почув.
— Розпутуйте, Семеновичу, Валентина, нехай погуляє цієї ночі в останній раз на своїй волі, попрощається з лугом, бо завтра вранці мені з ним в дорогу. Раненько. Вдосвіта. Хіба хочеш — треба. Та поки Валентина берегом до Києва піхотою доведу, в один день, може, і не вкладуся.