А там рвуть за горбом камінь у кар'єрах, і хмарою чорних гайворонів злітає в небо щебінь І уламки граніту і з важким гупанням падають у сухі полини.
Отой гул у степу — і розморена спекою млосна тиша над селом. Для неї, для Тасі Байдачної, то було найбільшою досадою чи навіть мукою: одчахнутою бути, одрізаною від людей усіх, ніби' хтось взяв живу гілку і відламав од дерева. А тут ще робота їй випала в бригаді — ходити за сівалкою, не робота — радість для мертвого, цілий день мовчи, плутай ногами, та вибивай сошники, та дивись у понуру спину старого Сала-бая, глухого, мов пень, діда, що коли й буркав до кого, то тільки до своїх коней. Казала в досаді собі: і коси чорної не зносила, і голосу не виспівала, а вже в баби записалася — сала-баїха...
Що б Таїсія в те літо не робила — підгортала дома картоплю, чи тягала воду для прання, чи бігла в поле — вона з таємним смутком у душі, з легким трепетом прислухалася до степу: що там робиться? От здригнулась земля, глухо й віддалено гримнуло — то десь в кар'єрі. А за горбом, на битому шляху, скрипнуло, заячіло лебединими голосами — то підводи. А ось тихим смутком розлилася пісня у вечоровій тиші — дівчата повертаються в село. З дороги!
"Я не гірша людей!" — сказала вона собі. Кинула на сусідку все — хату, город, сина-школяра, не подумала, вітряна її голова, що тут без неї скоїться, що тут незабаром стрясеться, і подалася за всіма в степ, до веселого гурту, де не стихав людський гук, дівоцькі пересміхи, де владарювало над засмаглими тілами бригадирське: "Давай!.. Підсипай! Натоптуй!"
(Я слухав цю жінку — з темряви, вночі, в нашій хаті,— і згадував, як сам хлоп'яком бігав дивитися на ту дорогу. А воно далеченько, якщо на своїх батьківських бігти: степ та степ, та ще степ, а через пагорб знов аж до самого небокраю степ. Отож ми, малі, хитрували: падали головою в траву і за всіма правилами воєнної тактики робили засідку. Ждали валку підвід, що везли бите каміння. А далі було нехитре: підкрався тихенько ззаду й вчепився за підводу. Двоє чи троє нас вмощувалося на одну розвору та й їдемо собі панами, ноги звісивши, і нишком переморгуємося, якщо візник не помітить і не вчеше батогом по спині: "Ач, які вушлі! Паняй на своїх, швидше буде!"
Та ось і вона, дорога.
Ми трохи оддалеки вклякали тісним хлоп'ячим гуртом і дивилися: високий чорний насип-вал, що круто вигинався в степу і тягнувся хтозна-куди, аж за крайнебо. І не просто земляний насип, а з мостами, з глибокими ровами-кюветами, з таємними ходами і тунельчиками, які називалися водоспусками і які одразу навівали нам спокусливо-грішні думки: ото б непогано було погратися там у "шпигунів". Все це здавалося нам таким величезним, неземним, просто небесним видивом, як марсіанські канали, чи що. Ні, швидше все це нагадувало турецькі вали, що тут колись були насипані на межі степу.
Надивившись здалеку, ми підступалися, а там ще ближче, і, дивись, хтось уже дерся на високий сипучий укіс і на штанях з тріумфом спускався вниз, а ми за ним, ватагою, так пахла чорна свіжа земля гіркою тлінню глибин, таке блажен...
— А щоб вам! Геть! — кричав хтось над головою і гнав нас в шию, щоб ми не обсовували невтрамбовані укоси дороги.
Вона записалася в землекопи, в дівчачу бригаду. Молоді були, здорові і, якщо по-теперішньому казати, дурні й кляті в роботі: на собі лантухи тягали, гори землі, цілу китайську стіну нагортали в степу. А що вже вона, Танасія, то, мабуть, такою вродилася: страшенно хотілося їй, ну просто пекло, завжди на виду бути, комусь перед очима сміхом, палом своєї вдачі війнути. Хто б тоді подумав, що мине рік-два — і вона, Байдачна, зайде в чужу хату, з-під намерзлої копички, вже не Тасею, а посивілою жінкою, з чорними обвітреними щоками. ,
Та тоді, на будівництві.дороги, вогонь і вихор крутив нею: вона тягала тачки, сміялася, хотіла всіх обігнати, випередити, носа молодшим дівчатам та хлопцям утерти. Готова була справді розірватися, аби тільки висіло на повороті дороги і маяло в степ велике полотнище: "Краща бригада стахановки Танасії Байдачної!" Молоду, її п'янило тоді — "краща". І не чиясь, не сусідня бригада, а саме Тасьчина.
Однак крізь сміх і зухвалу безтурботність в її очах пробивався часто якийсь потайний, глибоко прихований смуток; він бринів десь аж там, на самому дні її душі. Той смуток робив її старшою, матір'ю, чимось виділяв її серед дівчат у бригаді. Від чого той давній перегірклий смуток, вона знала тільки одна, а може, й сама добре не знала, бо тут було багато що сплутано й зв'язано в один вузол — і раннє невдале її заміжжя, і прочахла дорога за її чоловіком, і щось своє, жіноче, і, може, навіть якесь тривожне неясне передчуття страшної кари, котра от-от впаде на її нерозсудливу голову.
Дорога потроху росла, темним шнурком тяглася в степ.
Після чорної гори землі, яку вони вивертали на своїх руках, під вечір, коли все стихало в степу, вони всідалися на підводи тісною купою і, стомлені, прибиті пилом, ще ніби, глухі від спеки і втоми, їхали додому. їхали мовчки, дивилися на високий вал дороги, який самі насипали і по якому тепер вечірнє сонце котило своє червоне колесо-покотьоло кудись за темну гору. Підвода торохтіла на битому шляху, втому і їхню глухоту потроху розтрушувало на грудках, дівчата оживали, ворушили згарячілими спинами, і, дивись, у котроїсь ще знаходилися сили тихо-тихо й печально затягти над степом: "Ой глибока-глибока тая криниця, немає їй дна..." Від співу, від тої глибокої, як печаль, криниці Тасьці раптом так стискувало горло, так проймало її всю щемом і солодким дрожем, що на очі наверталися сльози. Вона питала себе: "Чого я така дурна й причинна? Аби пісня, аби мені гурт, то я на край світу піду, не оглянусь..."
4
Вже в загуслій темряві вона приходила додому, тихо ступала в хату і навпомацки, навшпиньках кралася в той куток, до груби, де стояло стулене з дощок синове ліжко. Мацала рукою:, чи спить її шибеник, її Павлусь, Паша, горе її бездомне?.. Мов перед ямою, завмирала, коли раптом, тишею, прірвою віяло на неї од ліжка. Темрява, ніч, біліє незім'ята подушка, а хлопця нема, Одна думка страшніша другої проносилась в голові: "Де він? Втопився? Чи заліз в оту гибельну трясовину, звідки і воза не витягли?" Оглушена страхом, бігла до сусідів до річки, до ставка, гукала і десь таки знаходила сина (з вудкою і низкою дрібненьких, присушених на сонці бубирців), тягла його за рукав додому і сварила, штурхала в плечі, казала: "Ти добігаещcя, ти десь загубиш свою шибеницьку голову!" Бурчала на сина, хоч знала: не він винний, ні. Хіба б вона в його роки сиділа прип'ятою до порога, в пустій сирітській хаті?
Та частіше вона заставала його дома в постелі сонного. Він спав, скрутившись калачиком, у темряві світилася його русява голова. "Господи, від твого волоссячка жабуринням пахне,— стомлено усміхалася вона.— Ото, видно, цілісінький день не вилазив з води". М'яко, обережно, щоб не потривожити перший солодкий сон, гладила його по голові й говорила до сонного: "Я тебе й бачу тільки вночі, без матері ростеш... А чуб як злипся — од ставка, од муляки, просто глеєм взявся: така мати! Завтра нагрію води, та голову помию, та покупаю тебе з милом, дьоготь, мабуть, потече в ночви, їй-богу. І сорочку поміняю, ти ж у мене циганчуком бігаєш".
Гладила русяве злипле волоссячко, а в шибку заглядав повний місяць, і сірувата, мовби перебовтана з молоком, сутінь лилася в хату. А .десь під порогом сюрчав і сюрчав цвіркун, здається, нагадував їй, говорив, що хата у них і вдень і вночі порожня і що господарює тут він, безплатний їхній сторож.
Байдачна дивилась на сина, на його ліжко, що вже стало коротким, і гіркий смуток довго-довго бринів на дні серця.
Лягла спати з думкою, що завтра прокинеться раненько, на зорі, нагріє води і покупає сина. Та тільки прихилила голову до подушки, одразу й заснула, наче провалилася в чорний пух. Не встигла навіть кісники розв'язати. Вся ота гора землі, яку вона перекидала і переносила на собі, придавила її важкою, солодкою втомою.
Розбудили її якісь голоси. Замурзані руки вчепилися за підвіконня, торохнули одірваною жерстю на лутці, потім просунулися у вікно дві чи три кирпи:
— Пашо, ІІасько, вставай! Там тебе ждуть, гайда!
Хлоп'яча ватага викликала свого верховоду. Нерозлучні друзяки і дня не могли прожити без її сина, Паші, Паська (так на вулиці називали Павлушо). Він, ще сонний, з прим'ятим вихорем на тім'ї, прокліпав очима, нап'яв на себе старі, з видутими колінами, аж зашкарублі штани, картуз на голову і чкурнув за поріг, лиш вітер джухнув за ним.
"Господи, та він голодний побіг, навіть молока не випив!" З сусідкою вона домовилася, і та завжди ставила в сінях на порозі горнятко свіжого, з-під корови молока. Та де там — перескочив через поріг і гайда,— хлопці ж кличуть!
Встала мати трохи розбита, помазала кремом губи, які в неї завжди присихали й тріскалися, сяк-так умилася. Попленталась до комори, де їх чекала підвода. Йшла якась млява, іиомило їй в усіх кісточках, і чогось не покидала тривога: ніби щось забула дома, гребінець чи вузлик з харчами, і треба вернутися. Аби ж вона вернулася! Аби ж вона гукнула сина і сказала: "Павлусю, не йди на ту кляту греблю! Давай сьогодні побудемо разом. Сходимо на скелю, помиємо ноги, а тоді помандруємо, як давно, коли ти маленьким був, на Інгул, в Золоту балку. Ах, яких вареників з шовковицею наварить нам хрещена!"
Аби ж то!
Та вона, пересилюючи глуху ломоту в тілі, попленталась до підводи, яка стояла під зеленим шатрищем горіха, перед клунею, і дівчата вже гукали й махали їй: Тасько, швидше! А син подався за хлопцями на ту ж таки обвалену греблю, де в нього був і дім, і штаб, і свої втіхи, і війни, і цілий світ довгого-довгого, як літній день, підліткового життя.
Він, Павлунь, був гострий розумом, неслухняний, характером впертий і звиклий до повної волі. За літо, з темна до темна пропадаючи на ставку, він висихав, як жердина на їхньому городі, на яку мати вішала на страх горобцям батьків картуз. Тонка, облізла від купання жердина з горбочками твердих хребців на спині — ото й весь Павлунь. Однак в руках він був дуже сильний і в своєму товаристві був беззаперечним отаманом.
Він наче вродився для отаманства: жив тільки в гурті і для гурту і заради хлопців готовий був на все — лізти в сад до старого Салабая, де гарчав злий, мов чорт, пес; крутити маховик в молотарці і тут же на ходу зупиняти колесо, щоб аж руки рвало; ночувати в когось з товаришів (та ще, гляди, в саду або на купі сіна), коли батьки їхали на базар чи в гості.
Будь-яке хлоп'яче добро припливало до його рук і тут же спливало; він любив мінятися ножами, батарейками, магнітами, старими зеленкуватими мідяками, знайденими десь у глинищі або на городі; роздавав їх, розкидав, а то й просто забував і губив.