Ховрах повзком побіг до сусіда в гості. Крикливе гайвороння кружляє над підбитими танками. Кози дрібний шпоришок пощипують. Між окопами — жовтки кульбаб, волохаті голівки сон-трави, димчасті вінички полину. Все до сонця спинається. І Мишко Циганчук трохи оклигав. Сорочечка розлізлась на плечах, ласкаве проміння спину йому вигріває, а він сидить на перекинутій гільзі снаряда, як на денці відра, і мережить ножем пужално.
Вовка тихенько обходить Мишка ззаду, шапку на потилицю, витягує шию. В його великих чорних очах з голубими тінями від довгих вій — трепетна цікавість до всього. Зачудовано дивиться Вовка на Мишкову роботу. Гарно вирізує! Очистив старе вишневе пужално від кори, намітив клітинки і кожну клітинку по-різному оживляє: одну — дзвіночками, другу — морськими хвильками, третю — хитрим плетивом ліній. Не пужално — мережана сопілка виходить.
"І в кого він перейняв?" — заздрить-дивується Вовка, хоч знає, у кого навчився різьбі тихий Мишко. Був колись у нього за батька-приймака циган. Здоровий, красивий циган і такий ледачий, що ні за холодну воду. Пив та гуляв, та пісень співав. Але Мишкова мати любила його. За веселу вдачу любила. За те, що коли був тверезий, — хоч це траплялося рідко, — то брався за випилювання та різьбу. Проспиться, для бадьорості пограє собі на гармошці, гопака ушкварить і тоді — за інструмент. Над однією ложкою чи підставкою, бувало, місяцями з передихом мудрує. Зате як зробить — вся Мартинівка охає і ахає. Позбігаються жінки, б’ють руками в приполи:
— Ой, гляньте ж, тіточки! Та це не ополоник — живісінький сом. Осьосьо голова, їй-право, з вусами. А держалко хвостом вороча!..
— А солянка! Прямо на мене очками лупає.
Пожив-погуляв циган у селі та й подався в білий світ, залишивши Мишкові дражливе прізвисько Циганчук та ще невигойну сверблячку в руках, які обмацували кожну тріску, кожний цурпалок, приміряючи: а що з цього можна вирізати?..
— Ну як, виходить? — питає Мишко, примруженим оком дивлячись на пужално; на безкровному обличчі його — тиха радість, прихована гордість митця, що от узяв суху вишничину, помудрував, і вона сяйнула дивовижним візерунком.
— Виходить, — змочує Вовка язиком зашерхлі губи (жарко йому з нетерплячки: таке пужално матиме!). — Виходить, Михо, лучче не треба.
— Хочеш, я тобі й шаблю зроблю?.. Замість ручки — лев’яча спина з кудлатою гривою. Лев із кущів полює, ноги під себе, присів, от-от стрибне… На картинці бачив.
Мишко замислюється, немов переносить полюючого лева на різьблення, сивий жмутик волосся спадає на лоб, сонце вимило кожну борозенку на лиці, і воно вже не сонно-похмуре, а по-дитинному ясне.
Ця спокійна зосередженість передається й Вовці. Він мовчить; у теплій тиші стигнуть зворушливі слова, які він, по хлопчачій соромливості, ніколи не скаже.
— Михо, — зважується Вовка, шурхотить брезентом, дістає свій трофей — механічний ліхтарик. — Візьми ліхтарик, Михо. В бліндажі знайшов. Ти один у землянці, може, присвітити коли треба…
Циганчук лякливо тріпнув віями:
— Га? Це ти мені? — І рукою відгородився, мовляв, за що така честь? — Пожди, зроблю шаблю кленову — обміняємо…
Холодок зніяковілості хутенько розвіявся, і Вовка полегшено зітхнув. Показав Мишкові на мигах: "Ти хочеш їсти?" — і вголос, наче той може почути:
— Давай щавлю пошукаємо. Така музика в животі, хоч навприсядки… Ти куди, відьма? — пригрозив батогом Чирві, що саме намірилась гайнути до Інгулу. — Одлушпарю, як Сидорову козу!
Чирва ліниво посунула до гурту.
За окопом надибали хлопці щавель. Він витикав із землі перші листочки, кволі, блідо-зелені, з рубчиками по краях. Листочки танули в роті, як прозорі крижинки. "Наче мерзла калина", — скривився Вовка.
— Он хтось іде, — кивнув Мишко в степ. — Солдат, чи що?
Попід траншеєю не кваплячись прямував до пастухів дядько. Розвівались на вітрі поли шинелі. Ні, не солдат…
Заяча шапка. В руках патериця. Човгає постолами. До колін — білі онучі, засупонені мотуззям. Сухенький дідок.
— Доброго здоров’я, божії люди, — зняв шапку.
— Здрастуйте.
— Скотинку доглядаєте?
— Еге ж. Кози… А ви здалеку?
— Воно як сказати. З тридев’ятого царства.
— Що воно в світі робиться? Далеко німців прогнали?
— Дозвольте присісти. Охо-хо!.. — дідок підняв поли старенької шинелі, присідаючи на вогке бадилиння. — Колотнеча у світі. Так звір звіра не вбиває, як люди людей.
— Не сідайте на купу, — Вовка підкотив гільзу. — Краще осьдечки, бо гадюки водяться… Мишкові під сорочку залізла.
— А що, сину, так воно, так. — Дід пригладив сиву борідку, гострими очками зміряв хлопців. — Оце йду степом, страх що діється. Ховрашні тої, як черви. У балках лисиці брешуть, у байраках вовки виють. Де була яка скирдочка, миші на січку перетрубили. Щури, пацюки, сарана — гаспидська нечисть на землю суне…
Вовків та лисиць хлопці в степу не бачили. Але в цю мить, окинувши поглядом бур’янисті горби, Вовка злякано прищулився: темні кущі ворушились, блискали з окопів хижі світляки. Вовка підсунувся ближче до говіркого діда.
— Що ж його робити?
— Зразу видно: розумного батька син. — Дідок пригорнув Трояна до теплої шинелі. — Я сам ноги старечі б’ю, у вітра питаю, що ж його робити?.. А вчора йду собі навпростець, якраз вечоріє, тихо в степу, сонце за хмару сідає. Дивлюсь, а та хмара попливла, попливла до мене, та все нижче, нижче. На очах міниться хмара, веселками виграє ("Хороший дідок, казки чудні розказує", — горнеться до шинелі Вовка). Бачу, над хмарою сіяніє, а на голубому престолі — божий посланник, крильцями махає. Коли раптом, ну прямо наді мною, зупинилась хмара. І встає архангел Гавриїл і так промовляє:
— Ось тобі, чоловіче добрий, божественне письмо. Неси його у білий світ. І хто прочитає письмо, увірує, сім раз перепише та людям роздасть — тому бог спасеніє пошле. А хто отвергне, яко диявол, — тому кара пекельна на землі й на небі…
Вовка притих. У карих великих очах відбилось усе небо. На ньому ані хмарини. Пірнув хлопець у шовкову блакить, і привиділось йому голубе плесо Інгулу. І рівний лужок — мов зелене озерце. Захмелений винним духом землі, заколисаний співом жайворонів, лежить Вовка, як у сповитку, під стіжком. Батько, у траві по пояс, косою видзенькують. Вони без сорочки, тіло біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві плями.
— Тату, — біжить по зеленій руті Вовка. — Ото під пахву поляк вам стрельнув?
— Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — махновець.
— Розкажіть, як воно було… З поляками.
Жмутком трави батько витирає косу, в його очах повно сонця, на бровах — краплини поту. І добра посмішка заплуталась у козацьких вусах ("Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує").
— Довго розказувать, сину. А про нечисту силу, коли хочеш, розкажу… Був я такий, як ти, ну, може, на рочок більший. Припізнилися старші брати до вечері. Розпрягли коней, я повідками зв’язав їх і на пашу. Ніч була, пригадую, світла, місяць доріжку висріблює. Їду високим житом, воно густе, за п’яти лоскоче. І раптом — задки, задки мої коні, вуха сторчма, хропуть. Що за оказія? Пригадав, як балакали в селі про нечисту силу. Буцімто у житі сидить, а хто попадеться — до трясовини заманює… Так і є, думаю, вскочив у халепу. Назад повертати? Дома засміють, скажуть, горобця злякався. Смикаю коней за повіддя, хрещу лозинякою. Рвонуть вони вперед і знов — стоп. Дивлюсь, на доріжці чорний клубок. Коні до нього — відкочується. Коні стануть — лежить. Ах ти, бісова душа! Скочив я на землю та за клубком, за клубком, як підгилю ногою, а воно, колюче, хрюк — і перекинулось. Що б ти думав? Їжак! Звичайнісінький їжак. Оце така нечиста сила, що в болото заманює!.. Ну й посміялись ми потім дома!
Вовка заклопотано смокче палець. Він і здивований, і розчарований. Щось, видно, батько недоказує.
— А чого ви, тату, про їжака згадали?
Батько загадково усміхається, складає губи трубочкою: "Тс-с-с!" І пальцем показує: ану відгорни лопушок. Не бійся, козаче, сміливіше!.. У Вовки витьохкує серце. Ні, йому геть не страшно, він весь у чеканні несподіваного дива.
Під лопухом — їжак.
Ось він уже у Вовчиному картузику, сірий колючий грибок, і тепер Вовка не всидить на лузі, побіжить у село до хлопців. Але перед тим серйозно вислуховує батькове напуття: "Почуєш, сину, про всяку чортівню — не вір, то брехеньки темних людей…"
А згадки переносять Вовку в гамірливу хату. Батько, бригадир колгоспний, повернувся з Москви, з виставки, у світлиці повно гостей. Вовка забився в куток на лежанці, гортає книгу з таємничою назвою "Географічний атлас". І досі йому в пам’ятку один малюнок: зелене кружальце — земля, жовте кружальце — місяць. Від землі до місяця стрілки, над ними літак, поїзд, людина. І було написано, за скільки днів чи місяців (Вовка, на жаль, забув) можна дістатися до неба.
Хтось із дорослих теж схиляється над книгою:
— Виходить, куме Андрію, полетимо на свіжину до бога?
— Полетимо, аякже! — підкручує батько вуса. — Тільки там, на зірках, такі ж люди, як ми. Степи орють, пшеницю сіють. А бога нам для страху попи вигадали…
Вовка не вірив у бога. Вовка вірив батькові. Тому він, почувши про хмару й крилатого Гавриїла, запитав чистосердечно:
— А ви не брешете, діду?
— Свят, свят, свят, дитино! — відсахнувся дідок. — Виплюнь поганющі слова й забудь, бо скарає господь.
Дідок розмотузив шинель, сухенькими пальцями витяг з-за пазухи клапоть паперу. Борідка в нього стовбурчилась, гострі очки бігали, то ніби підморгували настороженому Мишкові, то пекли жаринками Вовку, що враз покинув дідову полу і, наїжачившись, сидів на холодній землі.
— Ось воно!.. Божественне посланіє. — Бог писав, як примітив Вовка, рідким бузиновим чорнилом і химерними закарлючками. — Тут все сказано: кайтеся, люди… В покорі, в молитвах спокутуйте гріхи свої, бо диявол цькує темних, яко собак…
— Так вам, діду, з цією бумагою до німців треба, — гречно порадив Вовка. — Що вони тут натворили… Гірше собак.
— Бог всевидющ, всемогущ, і не нам, сліпим, його вчити…
— Чого ж він, всемогучий, пустив отих розбійників на нашу землю?
— Бог не дивиться, хто з якого роду-племені, бог карає за тяжкі провини.
— Добре, діду. Теперечки гляньте на Мишка. Чим же він завинив? Мати з голоду померла, осталось двійко сиріт — він та Сенько.