Хто зна, яка історія зачнеться між нами, на всякий спосіб, — гарна, ясна, — ви можете самі для себе у власних очах не представляти, як повідаєте, ніякої вартості, але для мене ви маєте вартість! І так ні сіло ні впало, хотіли би позбавити себе життя!?
— Яку ж я можу мати вагу для вас?
— Се вас зовсім не повинно обходити. Скажу вам ще дещо, видите, я балакун, правда, се смішне, але вірте, я цілі літа мовчу, лише перед вами так розходився... Видите, — тут Криса схилився до уха Альви і говорив острим, але певним півголосом, — я маю не раз серед темних ночей хвилю, що паду до ваших ніг і цілую їх...
Альва похилила голову в долоні і сказала глухо, несміливо:
— Мене вразило, що ви мене оноді, ні, се було вже кілька разів...
— Що? — питав Криса.
— Поцілували в руку. Я не достойна того... Я радше вас повинна би... Я зразу кілька ночей не могла спати...
Тут злетів їй цвікер, Криса підіймив його, відложив на стіл, взяв її за руки і вдивлявся в очі. Відхилилася, відвернула на половину голову й гляділа потай на нього. Тепер її очі мали зовсім інший, дивний вираз. Був в них скритий, солодко-квасний усміх, який притягав Крису, як зачарований напій.
Мала на голові гарний плюшевий капелюх з великими крисами, які опадали на потилицю і відслонювали невисоке, але хлоп'яче, досить широке чоло.
Криса забажав видіти її голову, бо все видав лиш в капелюсі. Витягав поволі довгі шпильки, здіймив капелюх і зачав приглядатися Альві зблизька. Вона крила лице в долоні. Він взяв її знов за обі руки. Вона відхилилася вбік і глянула крадки на нього спідліб'я з тим самим солодкаво-труйним усміхом. Гладка фризура спливала дрібними хвилями від розділу на середині голови в вузол на потилицю.
Водив ніжно пальцями по її подовжнім личку, прогладив густі, оріхові брови, взяв під бороду, як дитину, похилився до її уха і шептав:
— Я мав не раз страшенну охоту вицілувати вас, але боявся, щоби...
— Щоби? — спитала, не дивлячися на нього...
— Щоби ви не вибили мене... Всміхнулася.
Він зітхнув зглибини і вдарив себе п'ястуком в грудь, як в бодню:
— Страшенний огонь палає тут.
Розвів рамена навколо її голови, як би мав захистити перед таємним нещастям, але нараз ті рамена згорнулися, і він зачав її цілувати гаряче, сильно, врешті, збудився, притулив лице до її уст, а коли почув її поцілунок, впав в обморок. Висунув її на свої коліна, оплів обіймами і притис до груді.
Альва попала в безсилу сонність, Криса вслухався в глуху тишу замкової кімнати. Вкінці збудив його шум парку, він посадив дівчину на фотель, а сам встав і сказав сухим, здавленим голосом:
— Ходім!
Була зломана, він підіймив її і помагав натягнути загортку. Дрожала, рамена здеревіли і не входили в рукави, він одягав її з трудом і серед того обіймив її вполовину і пригорнув знов сильно до груді. Стояли так якийсь час, аж почули, що ноги під ними вгинаються і вони готові впасти на землю. Криса добув всеї сили, взяв дівчину під руку, й обоє вийшли тяжким, дерев'яним кроком, як не на своїх ногах. На стрімких сходах надворі обіймила їх пітьма осіннього вечора.
Криса майже зніс дівчину, як сніп, під пахвою.
В парку було темно і понуро, вітер шумів деревами.
— Клямка запала, — простогнав Криса. — Тепер вже знаємо, чим ми для себе і яка наша дорога.
Їй упав цвікер, Криса схилився, одною рукою держав дівчину, другою совав по землі.
— Нехай летить, — промовила вона.
По хвилі налапав він цвікер, сховав в кишеню і, схилений, дивився під ноги, щоби не зійти зі стежки.
Альва тряслася, дзвонила зубами, бубоніла без зв'язі, врешті, зітхнула і махнула рукою, як за чимсь, що навіки пропало.
Здивувало се Крису, але не міг добути з неї слова.
Мовчки вийшли на світло і рух міських вулиць. Альва подалася цілою вагою на плече Криси і водила довкола здивованими очима, як би уперше найшлася серед сего світла і руху.
Станули перед брамою. Тепер вона між своїх, а він між чотирьох стін.
Держалися за руки.
З її лиця щезла краска і вираз, як з поблеклого образа, лише замерз усміх, як на масці, і вона сказала не своїм голосом:
— Властиво, нічого злого не сталося... Криса стямився.
— Певно, що так! Прецінь між нами ніколи нічого злого не може зайти!.. Побачимося завтра, добре?
— Добре...
Станув на площі, обсадженій деревами, зложив ціпко пальці у пригорщі і вдарив з таким гуком, що пара людей кинулася, як від вистрілу, і скочила вбік.
— А тепер підемо на горівку! — шепнув він і скрутив в бічну вулицю.
IV
Проходжувалися по площі, засадженій деревами і корчами. Не було тут світла, ні людей, обоє снувалися вуличками, як тіні.
— Те, що вчора зайшло, розвіяло безповоротно всі мої мрії, — сказала півголосом Альва і махнула з жалем рукою. — Так, так, не вернеться ніколи...
— Я тебе зовсім не розумію, — шепнув Криса.
— Я жила лише тою мрією, що буду для тебе приятелькою, нічим більше — тим часом... Така вже моя судьба, що все так скоро мушу будитися до дійсності... Я тут все винна, але прецінь ніколи не мала навіть на думці подобатися тобі як женщина... Яким чином на се вийшло, не можу зрозуміти. Видно, я вже ніколи нікому ні на що ліпшого не придамся. Знаєш, коли я перший раз тебе пізнала, тоді, на зборах, то впала мені думка, що ти зовсім інший, ніж всі мужчини, видко се було з виразу твоїх очей і з чола, й я мала тебе за виїмкового чоловіка, тим часом сеї ночі прийшло мені на... ні, менше з тим...
— Ну, що ж? Скажи! Що я такий, як всі інші, правда?
— Не гнівайся, але, дійсно, така думка прийшла мені. Криса розсміявся.
— Се так лише зразу тобі здається! Побачиш, що чим ближче заживеш зі мною, тим інший буду від всіх мужчин, і тим менш будеш мене розуміти, аж вкінці здвигнеш тільки раменами і прийдеш до пересвідчення, що зовсім не знаєш мене!
Альва станула і спитала:
— Чи дійсно так мало би бути?
— Так все у мене бувало, і се знов моя судьба...
— Чому ж воно так?
Криса вдивився перед себе в темряву і говорив спокійно:
— Я розумію й відчуваю у людей кождий найлегший відрух на дні душі, і те розуміння дає мені змогу жити між ними, оскільки сього вимагає конечна комедія сірого дня, але ціле те людське життя довкола мене, суспільне, сімейне, товариське, все, що людське, чи зле воно, чи добре, — все для мене чуже, й я безвихідно чуюся самітний на кождім кроці, в кождій стрічі з всяким чоловіком, а виїмків за ціле своє житє можу вичислити дуже легко, бо лише кілька, і то з поодиноких хвиль, можу вичислити дуже легко, бо такі хвилі вбиваються добре в пам'ять. Я син природи і поневоленого народа, який мовчить і смутну думу думає, і тому лиш серед люду і серед природи не давить мене тягар самоти. Але й нелегко найдеш такого, що в душі народа і природи чув би свою душу. Мого народу і природу в рідній Україні мало хто розуміє і відчуває, і тому ми безнадійно смутні, і все довкола нас чуже. Я не можу уявити себе в зв'язі з якимсь гуртом, а навіть з одним чоловіком. Такого я не стрічав, і здається мені, що його зовсім нема на світі. Відси то виходить, що чим більше зживається хто зі мною поверховно, скажім "фізично", тим менше розуміє мене духовно, і чим простіше я виповідаю себе і стараюся, щоб мене розуміли, тим більше люди без світла любові до народу і природи блукають по манівцях і губляться в сітях перехресних стежок. Знаєш, я люблю людей, знаю їх слабості, гидкі і гарні прояви, вмію вирозуміти, оправдати, і се вистарчило би для мене як чоловіка. Стрічаю не раз в людях ніжні, діточі прикмети і вмію пригорнути, загріти щиро ті гарні дари. Люблю давати дітям забавки. Всі ми супроти смерті рівні. Тоді сам відновлююся на душі, і добрий вчинок дає мені осолоду, радість, забуття... Але ходить тут о другий бік моєї душі, ходить о поета. Буває часом, що і для мене чогось треба. Відради, глибокого зрозуміння, щирого слова — се прецінь ясне, природне. Блукаю тоді серед юрби і шукаю. Шукаю чоловіка... Ходжу, блукаю, аж тут назустріч іде давній приятель, або знайомий, з яким знався я здалека, але чував про його подвиги, заслуги, характер. Він ловить мене або я його, як новий світ, ведемося "з гонором" в шинок чи в каварню, вияви йдуть повинню з захватом аж до ранку, врешті, пересвідчуюся, що стодолу, яка так гарно цілу ніч горіла, я підпалив. Ну, нічого. Лишаю мого давнього приятеля, чи шановного знайомого на його власних силах і довідуюся ще раз, що він зробив знаменитий інтерес на волах, або дослужився вищого офіцерського степеня і мріє тепер про переклад "Dienstreglement"
"Статут".
Close на нашу мову. Робить навіть тобі предложенє: він дасть гроші, а ти зладь переклад. Вправді, у тебе мало часу і твоя праця, ну — так, безперечно, то-то, але се ганьба, що всі народи мають ту своїх мовах ту потрібну книжку, а ми ні!
Ліве око Криси було глибоке і спокійне, як темрява, праве звужувалося і миготіло, як вечірня зоря. Він говорив далі:
— Дар любові має ті самі дороги, що праця, талант, геній, але вертаю до основи... В моїй душі нема ані одної струни до особистої власності. Люблю мертві і живі постаті серед природи і людей в незалежній свободі, незв'язаній правом приватного властителя. Кожда річ має свою індивідуальну характеристику, і се цікавить мене, але ніколи не міг би я уявити собі якої-небудь людини як свою приватну власність. Кажу одверто і щиро, а ти застановися, оскільки я тут маю що-небудь спільного з загородою самців, до яких рівняєш мене.
Був лихий, роздражнений і подумав: "Там до чорта! Вона гадає, що я хочу мати з неї коханку!"
Душа артиста була вражена до глибини, і він став знов смутний в своїй безмежній тузі за іншим світом і кращою людиною.
"Так, так, для мене нема нікого на сім студенім світі", — подумав і сказав по хвилі:
— От тобі перший примір, як мене люди розуміють.
— Але ж ні, — перебила вона.
— Як же ні, тож посуджуєш мене о низьке самолюб'я й підозріваєш, що важу на твоє тіло!
— Але ж ні, зовсім ні!
— В такім разі чого ж махаєш зрезигновано рукою і чуєш жаль до мене, що я розчарував тебе і розвіяв твої мрії?
— Я тобі закинула, що ти розвіяв мої мрії? Ні-і, се життя розвіяло їх.