Ані не пригнеться — й з-поза нього запитає прихожих:
— Позирайте, люди! Чи бачите мене?
З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю:
— Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо! Ясоневе обличчя за-червоніється й засяє радістю:
— Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!..
Ясонь підійшов до посвятного погару й ще раз заглянув у келих, не торкаючись його рукою. Так. Тільки маленько "упив" добрий бог: буде рік щасливий, гойний, повний.
Завтра цим вином Ясонь покропить люд:
— На здоровля! На щастя!
Новим зерном обсипле прочан й хліб посвячений по малому шматочку роздасть всьому народові. На місці ж, де стояв "Нов-хліб", — лишить новий великий світач, що не одного такого зсукали з жовтого воску побожні прочани, як дар для храму.
Прислухався до тиші божища й до спокою посвятного гаю.
— Немов на цілому світі дихаємо тільки я та вогонь на Ясовому вівтарі! — міркує старий віщун.
Таж ще й легенькою хмаркою не розвіялась та думка, як неначе підслухала її Доля. Підслухала — й засперечалась: загомоніла швидкими людськими кроками в гаю. А супровід до них — тупіт кінський.
"Йде муж… молодий і бадьорий", — пізнає по звуку кроків Ясонь, — "І кінь не стомлений. Йдуть швидко. їздець веде коня в поводі, простують до храму".
І борзить жрець до дверей, щоби чужинець не знесвятив божища, невідомки вступивши до нього. По дорозі накинув на плечі рясницю й саме вчас став Ясонь на порозі: зустрів і людину, й коня вже при храмових сходах.
У приходька біля сідла — спис, за пасом — бойова сокира, два ножі та добрий меч — кінчак. За раменом — лук тисовий, у сагайдаку — чимала родина орлім пером опіре-них стріл. На лівій руці — щит з буйволової сириці, залізом кований. Достомитно: вождь або могутнього вождя син.
І дощовою водою "від семої громовиці" кропить жрець зі срібної посудини чужинця.
— На привітання.
Гість же, видко, обичаю зналий: приносить богові в дар добрий меч-кінчак з вузьким лезом, і келих, сутозлотий, хитрою різьбою оздоблений. Називає себе і свій рід та край свій: мовляв, від ріки Герхизу2 по долю йде він, Боризес. Є наймолодшим сином скитського вождя Тергастера.
"Будеш володарем у далекій країні", — чув він голос ві сні. І подався в пошук країни тієї. Бо їх братів у родині отчій — як листя на рясному майному дубі.
— Сто літ би чекав — не дочекався б, поки увільняться дороги до отчого трону. Де там! Хоча б і війна допомагала своєю кривавою десницею! Не приховую від тебе, отче: мене ж і власні батьки за нездібного до володарювання мають, — труснув чорним, як руно, густим волоссям Боргове, — Противно-бо мені смерть сіяти. Життя здобувати хотів би!
І по хвильці, ніби виправдуючись, докинув:
— Не чистої я скитської крові, старче віщий: полоненою грекинею з самої Еллади була моя, небіжка вже, мати. — На мить від суму потемніло юнакове обличчя, таж враз бадьорий усміх зігнав з обличчя журу: — Гомонять про тебе, отче, люди. Гомонять аж ген-ген далеко. Що з тих найпрозорли-віших волфів і відунів, які над Бористеном ворожать, най-прозорливішим будеш ти, Ясоне. Тож і прийшов я здаля тебе спитати: чи того краю, що шукати мушу, не вкажеш мені ти? Бодай напрям скажи: кудою податись маю?
Здобув Ясонь з темної схованки своє чарівне люстерко. На біле волосся поклав собі вінок з тополевого листу, що думку прояснює, й підніс дзеркало перед очі молодого скита:
— Дивись, синцю, сюди. Позирай, що ж узриш — скажи.
— Бачу: степ безкраїй, наче море зелене. А на ньому — нич. Ані звіра, ані птаха. Ані полоз-велет не зашустить в зелених хвилях нежер-трави…
— Добрий знак, синцю, сину Тергастерів. Пройдеш степи без перешкод. Позирай ще. Що бачиш нині?
— Бачу: кінь мій — Глитайвітер, що мов рідний брат мене розуміє, звонпив, сполошився, ласкавого слова не слухає. Мов "кітче очко" на драгві,— знестями стрибає… А я йду — никаю, "доброго зілля" в степу гляджу, коня лікувати… Далеко вже пройшов я… Нині зрю Грім-бабу кам'яну, що охороняє люд мандрівний в дорозі. Здовіль кладу їй в'яленини, доброго м'яса з одинця, що під сідлом везу, — на офіру. Ще й стрілу перед нею в землю торчма устромив. Най вітер на потіху богині на тій стрілі грає-бринить, най чари розгонить…
— Сило таємна! Дай лихо пріч. Пішли погодця, плодь і сить! — шепоче Ясонь, — Ще дивись, синцю. Дивись, дивись…
— Таки прибив я лихі чари стрілою. Прибив! — вигукує радісно скит, — Вже кінь мій знов дужий, землю нюшить, стежку шукає…
Жрець повернув до себе люстро, витирає помалу м'якою тканиною, вишиваною пестрим взором. Тепер мовчки дивиться сам у чарівне дзеркало, що не ховає таємниць від Ясоня. За хвилину старече обличчя розсвічується радістю:
— Під добру руч прийшов ти, синцю. Від кам'яної Грім-баби рівно послався твій шлях, в далеку землю, що її шукаєш. Як вглядиш поставу кам'яну, — відтіль бездоріжжям пусти коня вільно: доведе тебе сам…
І урвав. Бо ж кінь, зачувши ті слова, заржав, піднісши високо голову. Аж йому зуби блиснули, неначе в усміху. Ще й головою мотнув, чисто — сказав: "Я знайду! Знайду напевне!"
— Щаслива ж доля твоя, Боризесе, сине Тергастерів. Не ушкодить тобі ні людина, ні полоз, ні звір, ані птах. Здобудеш край свій, як себе переможеш і впізнаєш, що за мсту є дужча, міцніша любов, як впізнав уже ти, що майбутність будує життя, а не смерть… Відпочинь і йди…
Не день і не два мандрує юний скит. Аж зійшлись за ним стрімкі скелі, мов застібка намиста, що запнулась довкола. Запнули Боризеса в глибокій кам'яній долині, мов у криниці. Десь гучить близька, невидна вода.
Боризес притримав коня. Розглянувся: над гребнями гір — небо ще повне соняшним світлом. В ущелині ж, далі, де пахне свіжістю, м'ятою й чебрецем, вже із заглубин повиповзали, щоби пастись вночі, чорні вечірні тіні.
Скитові немов стягло груди ременем. Звиклий він до степових просторів, де вільно й поглядові, й серцю. А тут, в горах, чавить невидний тягар. Не знаходить йому наймення Боризес. Страху він не відає, суму не знає. Тямить стало, що світ — повен небезпек, а життя — сама боротьба. Звик ставитись чолом проти всякого нападу. Смерть?.. Молодий скит всміхається погірдливо:
— Хе, кирпата! Хіба ж її обминеш? Таж волфи навчають, що там — у позасвіттю — краще, як на землі. І певне, що так, бо ж ще ніхто з тих, що туди відійшли, додому знов не повернувся. Жерці знають приховані речі. Знають! Особливо ж ті, кудесники бористенські. Хоча б і цей Ясонь. Так достеменно збулося все, що в його люстрі було видко й що сам відун говорив. Ані звір, ні людина, ні полоз, ні птах мандрівникові не ушкодили. І перед Грім-бабою, що її в степу відразу знайшов, стрілою до землі лихо прибив.
А дні й ночі минають далі в мандрівці. Як блимання ока, такі одноманітні, довгі, як довга осіння пряжа сумної Лос-ни. Не можна їх ні розрізнити, ні зрахувати, ні пам'ятати.
Вогняною зіницею дивиться на землю сонце. А потім ніч пітьмою-повікою те око небесне накриє. Передрімає й знову вигляне сонце. Нема вже ночі, вже — новий день. Заспівають пташки, важким голосом озветься дикий таврійський бик в байраці, в улоговинах по степовищах свистять ховрашки, а на небі вже кружляє орел та пильнує:
— Чи справною дорогою йде людина по долю?
Так розмотаним клубком котився перед Боризесом пустинний шлях, аж привів мандрівника до невідомої гірської землі. І дарма що була вона вся пагорката, видалась молодому скитові такою принадною та гарною, аж забув про мандрівний закон, що велить: "Не розпалюй відкритої ватри в дорозі й голосом дужим вістей про себе не подавай".
Вигукнув весело з повних легенів:
— Живі великі боги!
Був це вигук радості, що навчила його чужинка мати, коли захоплення розпирало їй груди. І він з радощів почувався тут, немов сп'янілий. Хоч і давно вже не пив переброди-лого кобилячого молока, що бадьорить і до радості приводить. А от же так весело згучав його могутній голос поміж ущелин, що аж кінь скитів Глитайвітер заіржав у відповідь, почувши, що його пан так втішився.
І зненацька нашорошились обоє — їздець і кінь, бо ж їм відповіли скелі:
— Живий великий Пан! Живий великий Пан! Живий великий Пан!3
Не в скитській мові була та відповідь каміння, та Боризес зрозумів: змалку був, як сорока, до мов спритний. Тож ще від неныси яке чужинне слово вчув, у пам'яті затримав. Багато перейняв ще й від грецьких купців, що до Боризесово-го племені по коні та шкури приїздили.
Листя диких сріблястих олив та кизилові кущі, червоними сережками прибрані, здригнулись в тремтінні, як людське обличчя — дрібним сміхом. На мить майнула у вітах гола, хлоп'яча спина, а низом, травою перебігли козячі ніжки. Річ ясна: де худоба, там повинен бути й пастух.
Боризесовою уявою попливли принадні образи: солодке молоко… м'який сир… запах диму від ватри. І пахощі соковитої печені. А понад усім насолода відпочинку під шатром чи в печері. Бо ж в цих гірських ущелинах обхоплює вранішня вогкість мешканця сухих степів, як Мана4 — мертва наречена, зрадлива сестра Перелесникова свого коханця-зрадника.
Оглянувся молодий мандрівник по привітних барвах, а зелені хащі дивляться на нього живими людськими очима. Таж такими синіми вогниками спалахнули ті очі, як самоцвіти у вінці Боризесового батька, царя скитського.
А над вогниками-очима нависли срібною піною сиві брови. Під ними борода біла розкучерявилась, затулюючи півзоране зморшками ласкаве, приязне обличчя. З волосся, що вкривало гривою, пухкою та білою, як достигла степова тирса, вибігли могутні роги й круто загнулись на щоки. Пряде рогатий старець цапиними чорними вухами, поглядом же синіх вогників немов гладить скита по душі. Ліпше, ніж словом, тими очима до Боризеса промовляє.
— Вітай, Долею посланий! Вітай, юначе! — озивається. Боризес враз прийшов до тями й не дивно йому, бо ж знає з оповідань людей бувалих: у країнах, де ще не ступала нога тих, що зброю носять, і досі живуть "дикі люде". Не знають вони ні війни, ні на лови не ходять, м'яса жодних тварин не їдять. Не вміють ані возів будувати, ні станів ставити. Лише вміють складати гарні пісні, на струнах арфи чи ліри грають, збіжжя сіють, виноградну реву плекають. Та ще з шелестіння дерев уміють віщувати, бо ж, мов німа тварина, вони бачать те, чого люди зочити не вміють… Сказано: дикі! А володар тих диких людей (греки-безбожники звуть їх фавнами та сільванами) називається Пан… Це ж він і є…
І в глибині затишної печери частує Боризеса козоногий володар диких — Пан.