Ми всі добре знаємо, що не так він брався за діло, як треба було братися. Хитрив він з царем, та доля його перехитрила. Що ж Мазепа? Великий пан, магнат. У великих палатах жив, на королівськім дворі виховався, боявся босоніж на долівку стати, в шовках та оксамитах ходив, та з молодицями, старий хрін, женихався і тим Петра задурював. А Петрові здавалося, що Мазепі аби лиш шовковий каптан, бочку малмазії якої, та гладку дівку підсунути, то начхає на Україну. За те годив Петрові у всьому, мов болячці, і на один кивок пальцем Петра посилав з легким серцем тисячі нашого козацтва на загибель для Петрової примхи. А свою велику думку ховав перед усіма на дні душі. 1 хто ж з його приятелів міг відгадати, що праця Мазепи — то воля України, хоч його діла показували навпаки — на загибель України?
— Не говори так, товаришу,— каже до Жука сотник Хмиз.— Мазепа мусив так робити, щоби перед-вчасно не зрадитися з своїми замислами перед царем,— мусив дожидати слушного часу, поки не наберемо сили, щоб з москалем помірятися у чистому полі...
— Те, те, те! Хитрити двадцять шість років, поки тисячі козацтва не вигинуть або поки Петро не порозсилає його на ріжні кінці світа... Та ще я тобі скажу: Мазепа мав добру нагоду спрятати Петра, поки ще він не виріс так високо...
Усі гості наставили вуха, щоби почути, про що Жук говоритиме.
— Не знаєте? Зараз вам скажу. Знаєте, що Петро приїздив у гості до Мазепи. Такий розумний та хитрий чоловік, як Мазепа, міг зразу відгадати, до чого москаль прямує,— щоби поневолити козацтво і зробити з нього панщизняних кріпаків. Тоді сказав Петро Мазепі, щоб в усьому слухався того негодяя, бублейника Меншикова *. Правда? Це була така обида для гетьмана України, що за це одне варто було Петрові скрутити в'язи і Петро не повинен був вийти живим з його хати. Я на місці Мазепи був би, певно, так зробив, бо й не важко було це зробити. Кількох дебелих сердюків ** — один мотузок на Петра, другий на Мен-
* Фаворит царя Петра І і Катерини І. ** Гетьманські піші полки. При Мазепі були три полки сердюків і вони творили його прибічну сторожу.
шикова, і біді кінець. Всі знаємо, що Петро створив теперішню Росію. А це діялося на початках його діяльності. Не стало б тоді Петра, не було б тепер і Росії. Тоді увесь український народ — і той, що загибав у голоді і холоді при будові київської фортеці під канчуками московських наставників, і той, що терпів наруги : знущання московських воєводів, царських людей і московських солдатів,— був би, як один, постояв за гетьмана, і вся Україна враз з Низом під рукою такого розумного чоловіка, яким був, безперечно, Мазепа, була б велика і могутня, і сьогодні не налазили б нам балканські зайди на нашу прадідну землю... Ось, як повинен був зробити Мазепа... бо я зробив би гак певно.
— Признай, брате, що це не по-лицарськи, і Мазепа, як ыляхтич, не міг такого зробити...— каже сотник Гздда Никифор.
— Не по-лицарськи? А це було по-лицарськи, як Петро запрохав до себе в гості козацьких старшин і потім їх в'язнив, мучив, мордував, і сам придивлявся залюбки до тих звірств, а опісля з легким серцем посилав їх на Сибір або томив до смерті по казематах та льохах? А сам Мазепа не оглядався на своє шляхетство, коли хитростю звабив до себе в гості Семена Палія, приказав закувати в кайдани і вислав до Москви. Яка ж ріжниця між Петром а Палієм? А ось, яка: Палій — щира козацька душа, що бажав свому народові добра та волі. Він приходить на запрохання Мазепи в найкращій вірі, жертвує йому услуги для добра України. Петро — великий кат і байстрюк, не знати чий. Він приходить на Україну, щоб їй, сердешній, ще дужче засилити петлю на шию, а Мазепі, гетьманові України, свій патинок каже цілувати... "Меншико-ва слухайся..." Яка ж тут лицарськість? Коли мій кат орудує петлею, то й мені можна... Я скільки разів на це згадаю, то зубами скрегочу з досади. Мазепа стільки літ воював з Петром хитростю та політикою, а це можна було відразу зробити добрим мотузком...
В світлиці стало так тихо, що чути було, як мушва бриніла. Кожний задумався над тим, про що йно почув. Замовк і Жук, і підпер руками зажурену голову. По хвилі:
— Пустою балачкою та словами, хочби і як гарними, нічого не вдіємо. Нам треба діла... Та коли ми ось тут зібралися в гостях, так порадьмося, що нам робити. Може, ще яка рада для нас знайдеться. Не чекаймо, аж цариця відбере нам землю, а нас припише у пікінери. Ви, панове, може, того не знаєте, що я знаю, бо я живу ближче Слов'яно-Сербії, але це певне, що цариця, суча дочка, з своїм коханцем Потьомкіним загадує нашу Січ-матір зруйнувати.
Від того слова всіх наче підкинуло. Повставали і заговорили в один голос:
— Не зважиться на те... Москві треба запорожців... Та звідкіля ти це знаєш?
— Потреба нас до хронуї Крим завойований, Туреччина корчиться. Швед сидить тихо і вилизується з ран, Польщу обскубли та й роздряпають її до решти. Москві приходиться тепер в Азії воювати і туди нас певно поженуть, та не як славне колись лицарство-козацтво, лише як звичайних собі пікінерів або драгунів під московськими старшинами... А звідкіля я це знаю?.. Дивіться такими очима на світ, як я дивлюсь, то і ви будете знати. Але придивіться до усього добре, що тут тепер робиться. Так воно, панове товариство,— наше сонце вже заходить... Пошукаймо між собою такого могутнього Йозуа, щоби в бігу його задержав, бо настане така пітьма, що собі самі порозбиваємо лоби у цій темряві одні об одних.
Мова Жука зробила на всіх прикре вражшня. Посідали знову за стіл і важко задумалися. Ніхто не знав, що на це казати, яку найти раду, звідкіля взяти українського Йозуа, щоби не дав зайти козацькому сонцю.
— Що ж нам тепер робити? — спитав хтось з гурту.
— А те робити, що нам, козакам, лицарському народові, робити лицює: братися за зброю і оборонятися перед нахабством наїзників-розбишак. Краще нам усім полягти головами, як нидіти в московськім ярмі...
— Де ж нам за помічю шукати? — самі не здужаємо.
— Єсть для вас помощ, только ви не хатітє на єйо обращать ні каково вніманія...
Ці слова виходили від відчиненого вікна і всі звернули туди свої очі.
У вікні стояв якийсь чоловік, що до усього прислухувався.
Полковник приступив до вікна:
— Добрих людей у хату просимо...
За хвилю станув у дверях високий чоловік в обшарпаній одежі, але при шаблі, з двома пістолями за поясом. Він зняв шапку, перехрестився тричі перед образами і вклонився усьому товариству на всі сторони. Всі пізнали в нім зараз донського козака.
— Я Єгор Слабое, асаул донського козацтва,— сказав, намагаючися говорити по-українськи.
— Будь нашим гостем, товаришу, сідати просимо...
Слабов присів на лаві і зараз піднесли йому чарку горілки та до стола попрохали. Видно було, що донець голодний, бо не дав себе припрошувати і уплітав, що йому підсунули. Всі дивилися на нього цікаво, чого він сюди забіг і чого йому треба? Відразу затихла розмова і лише найближчі сусіди перешіптувалися між собою.
— Спасибі, братци. Я справді дуже голоден був, бо цілу добу нічого не мав в роті, вже ледве переводив дух. Це, що я вам з вікна гукнув, таки свята правда. Ви знайдете у нас, на Донщині, підмогу у вашій визвольній боротьбі, але й ви нам поможіть тепер у скрутній для нас годині. І нам надоїло панування Катерини з її любасами, і нас хоче Москва закріпостити. От Бог нам послав свого Йозуа. Це Петро третій, пра-весний московський цар, котрого Катерина приказала замордувати, та він спасся чудом і тепер з Катериною воює і народові руському свободу проголошує.
— Якого там Петра видумали,— каже о. Созоній,— це ж самозванець Єміліян Пугачов, простий донський козак,— кого тут підтримувати?
Донець подивився на нього бісом і показав свої білі зуби, наче вовк, що хоче кинутися на вівцю:
— Ей, батюшка, краще б мовчав, бо це не твоє діло. Цар — не цар, але лицар. Скільки він московських фортець здобув, скільки народу з тюрми освободив! До нього з усіх усюдів горнеться закріпощений народ, мов бджоли до матки. Коли він побідить, то не буде в Росії ні панів, ні кріпаків,— усі будуть вольними козаками, чи він донець, чи українець. Приставайте до нас, брати запорожці, а ми разом доконаємо великого діла. Роздавимо царську Росію і заживемо по-братньому.
— Господи,— сказав о. Созоній, підносячи руки, мов до молитви,— од повітря, глада, огня і вой ни, од братовбивчого кровопролиття, сохрани нас, Господи!
— І від цих московських підлизнів, царських при-хвоснів, хорони нас, Господи,— сказав Жук і сплюнув з досади.
Усі зрозуміли, що піп відізвався не в пору і що заслужив собі на таку різку заувагу Жука.
Багато тут було таких старшин, котрим спокійне та тихе життя було до вподоби. Домашнє затишне щастя цінували над усе. Вони боялися усякого риску, особливо війни. З Москвою зачинати небезпечно. Не повезе — то пропаде усе добро, і їм прийдеться ски-татися по світу, коли встигнуть втекти від Сибіру, шибениці або катівського топора. Жук наче відгадав їхні думки:
— Знаю, що багато є між нами таких, що їм жаль покидати тепленький кутик за запічком, масненький харч та смачненький медок або винце, гарних жінок та діток любеньких. Жаль їм воликів круторогих, корів та овечок, табунчиків гарних коней, ну, та ще й талярів-дукатів... Не турбуйтеся — ваші статки і без того москаль забере, добереться до вашого стада і до ваших непустих льохів, а ви як не до пікінерів (підете) , то будете у панів-генералів пасти свої — несвої стада. Усе зробиться помаленьку, потихеньку, а наші нащадки, котрих хочемо зберегти нашою невольничою покірливістю, будуть колись проклинати нашу пам'ять...
Ті слова говорив Жук наче сам до себе. Із них віяв болючий сум, наче скаржився перед кимось невидимим.
Петро слухав з великим захопленням цієї мови свого будучого тестя. Кожне слово западало йому глибоко в душу. І ним заволодів смуток. Припав до руки сотника і її поцілував з великим зворушенням. Жук від того наче прокинувся зі сну. Хитнув головою і потер долонею високе розумне чоло, наче хотів одігнати сумні, чорні думки, що налітали йому хмарою у голову.
Всі мовчали і з того скористав Петро:
— Вибачте мені, достойні гості, що я, молодик, між вами смію сказати своє слово, між старшими, досвідними людьми.