Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали. Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хоч би й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може, його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку, остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Так само хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила собі, що всіма силами помагати вам буду, щоб його визволити. Коли я тепер ізгадаю, що в тому пеклі діялося, то ще й досі волосся мені дубом стає. Не кажу вже того, що ті бідні дівчата натерпілися. Але коли, було, який статечний гість до господи заблукає, то шинкарка із тим своїм без’язиким товаришем його так напоїть, що той уже ніколи не прокинеться. Тоді його обдирали до сорочки, і татарин кудись його прятав. Коли ви мені казали залишитися в балці, поки ви не прийдете мене визволити, то я того не могла зробити. її гості та приятелі, що в неї бували, знали добре, яке в неї велике багатство, і вони, що за її життя боялися, вважаючи її за відьму, тепер розібрали б усе поміж себе, а нас усіх поперепродували б татарам. А товаришок я теж не могла забрати із собою. Бо й як же пускатися в степ такій дівочій валці? І хоч як мені їх було шкода, я підождала, поки всі поснуть, вивела коня, навантаженого, чим було можна, і пігнала у степ...
Коли почали сідлати коні, дівчині впала шапка з голови. Заруба тоді помітив, що її коси обрізані ножем, та й то так недоладно, що зараз можна було пізнати, що на тій гарній голівці пишалася недавно буйна дівоча коса. Незабаром пустилися в дорогу. Заруба почав своїй товаришці розказувати про свої пригоди з москалями та про те, чому він мусив утікати. Дівчина слухала його уважливо.
— Тим більше, батьку, я вам тепер потрібна, коли ви відважилися лізти тепер у те осяче гніздо, коли знаєте, що за вами шукають. Вас треба берегти, щоб не попали в засідку. Ви самі цього не зможете зробити... Я вас не попущуся, хоч ломакою мене відганяйте. Я однаково побіжу за вами на край світу...
— Бачу, що ти моторна дівчина і хитра собі... Добре. Поїдемо обидвоє до столиці. Свята Покрова нам допоможе.
6
Подорож тривала довго. Було ще як-так, коли проїздили українські землі. їх скрізь радо вітали, угощали, чим хата багата. Та не так стало, коли в’їхали в московську землю. Дорога була непривітна. Скрізь люди брудні, погані хати. Тут їх дразнили хахлами й нічого не давали без грошей.
Одного вечора, коли розклалися ночувати, їх наздогонила валка людей із України. Вона їхала теж у столицю. Були це столичники, що їхали до Петербурга з чолобитною до цариці та з подарунками для московських великих і малих панів, щоб припинили переслідування запорожців та затвердили вольності козацькі й недоторкальність запорозьких земель. Столичники мусили гладко говорити, знати в Петербурзі входи та переходи. Таких людей у січовому товаристві багато не було, тим-то майже щороку вибирали тих самих. Не була це приємна справа; столичники відпрошувалися, та нічого було робити — вибрали, то й треба їхати. Столичникам грозили все великі небезпеки. По дорозі можна було стрінутися з якими розбишаками, що могли їх пограбувати й повбивати. А в столиці за нерозважне яке слово можна було попасти й у Сибір та й ніколи вже не побачити України.
До таких столичників вибирали з року на рік полковника Струка. Була це людина бувала, вчена, вмів гарно й плавно говорити — ніколи, як кажуть, не забував язика в роті. Не раз уже протоптав стежку в столицю, писав ізвідтіля до Січі свої доповіді — розумні та певні, виказував віроломство, нещирість і лицемірство москалів супроти козаків. Він знав, що коли б одно таке його письмо попало в руки московських шпигів, то його чекає Сибір. На це не раз звертав йому увагу генеральний січовий писар, та Струк усе повторяв:
— Раз козі смерть, але ж годі мені промовчати те, що помітив, та не остерегти товариство перед небезпекою від москалів. Якщо ми не спроможемось зарання показати Москві зуби, то пропадемо, й ніхто нам не поможе.
У тій валці, що стрінула наших подорожніх, був і Струк. Заруба вже більше ніж двадцять років не бував у Січі, знайомі його вже повиводилися. Але ж, стрінувшись із січовиками, побоювався, чи не буде тут який знайомий, який міг би його зрадити. Не довіряв уже нікому...
— Слухай, Маріє,— сказав нишком до дівчини,— я боюсь, щоб із тієї валки мене хто не впізнав. Запам’ятай собі: я називаюся Іван Дорош, а ти — мій син Максим; ми їдемо прохати царицю, щоб нас не рушала з нашої інгульської паланки. Я вже сам говоритиму за нас обох, а ти мовчи та вважай, щоб із чим не пробалакалася.
Тим часом козаки приходили до вогню й обступили їх довкруги.
— Здорові були, люди добрі! — вітали їх, гріючи руки до вогню.
— Здорові будьте, спасибі за слово добре. Звідкіля Бог провадить, та куди їдете?
— Перше скажи нам ти, звідкіля ти мандруєш із цим парубком.
— Не з гаразду ми мандруємо. Дістав я двадцять п’ять років тому з Коша грамоту на землю під хутір. Мав я трохи грошенят: заснував хутір, загосподарився як-так, став посполитим, одружився, сім’ю завів. Та ось навесну приїхав у мій хутір царський комісар, оглянув із усіх боків мій хутір, усе моє добро та й каже до мене по-московському:
"Ти, хахол, забирайся звідсіля, бо твій хутір цариця-государиня кому іншому призначила. З весною щоб по тобі й духу тут не було, а то все відберемо й тебе — в Сибір за непослушаніє".
— Моя стара в плач, діти теж; я подумав хвилинку та й кажу:
"Цитьте, ще так зле не буде. Як так можна моє забирати? Я ще щось на таке та видумаю".
— Так успокоюю своїх, хоч і сам не вірю, щоб моя стара голова щось путнього могла на таке видумати. Аж нагадав я собі, що від старих людей чував,— до москаля без грошей не приступай. Взяв я кілька золотих та й кажу до нього: "Помилуйте, вашмосте, не виганяйте мене, не губіть",— суну йому гроші та й кажу ще: "Поступіть, будь ласка, до нас перекусити що-небудь".
— Узяв москаль гроші, навіть не подякував та й не рахував, що йому даю, і зайшов до хати. А жінка йому то цього, то того, а москаль уплітає, аж за вухом тріщить, та п’є, мов той смок. А далі каже до мене:
"Ну, козаче, ще тобі продовжу на один рік, а опісля хутір не твій".
— Гадаю собі, і це добре: за рік або москаль здохне, або я вмру, або всіх москалів чума витре, а я за той час поїду до цариці та прохатиму, щоб той указ перемінила та лишила мене в спокою... Тепер уже, панове-запорожці, знаєте, чого я у столицю їду.
Запорожці прийняли Зарубу за балакучого дурника...
— Знаєш, чоловіче добрий, не проклинай ти того комісара, а молись Богу, щоб він довго прожив на світі та й щоб його не так скоро послали на Сибір. Ти йому щороку всунь у руку і спокій матимеш. Їдь здоров додому, у столиці із своєю справою не виїзди, щоб її не попсував. Ще таке буде, що твого добрячого комісара покарають за те, що так довго із справою зволікає, а тебе проженуть. З іншими паланчанами ті чортові комісари не люблять довго церемонитись — відразу приводять нових балканських переселенців, а тебе кулаком у спину...
Заруба вдав здивованого та наляканого.
— Хіба ж так можна?
— Можна. Знаєш, що дурня і в церкві б’ють. А коли ти думаєш у цариці що-небудь випросити, то ти дитина — не козак. Ось наші столичники рік у рік їздять до того клятого Петербурга та московським панам запихають пельку нашим добром, а ще нічого для нас доброго звідтіля не привезли, хіба торбу-дві гарних обіцянок, а нашим старшинам яку золоту бляшку з візерунком цариці. Те, що ти там даси панам, то наче в болото кинув. Слухай, козаче, розумних людей і вертайся додому. Того, що ти туди везеш, стане на три рази тому комісарові.
Заруба подумав хвилину і сказав:
— Ні, я таки поїду. Що буде, те й буде. Не люблю я з дороги вертатися. Та от, панове, коли ваша ласка, то дозвольте мені до вас пристати, бо й дороги добре не знаю і московська поведенція мені чужа.
— Про мене,— сказав найстарший із ватаги>— коли хочеш, приставай до нас. Хліба-солі не пожалуємо, але тобі ні в чому не поможемо.
Заруба рад був, що ніхто його не пізнав та що безпечніше буде йому їхати в чужий, незнайомий край.
Козаки розвели великий вогонь, добули з возів харчі, кухонну посуду й почали варити вечерю. По вечері розставили сторожу й полягали спати.
Коли вже в таборі затихло, хтось присунувся до Заруби й заговорив шепотом:
— Даремне ти, Ничипоре, переді мною ховаєшся та дурника з себе робиш. Я таки впізнав тебе відразу, хоч ми вже давно не бачили один одного.
— І я тепер тебе пізнаю, Струче. Яке це для мене щастя, що ми стрінулися! Ти мудра голова, бувалий чоловік — не в одному мені порадиш.
— Відгадую, що твоя справа не така дурна, як ти її козакам розказав. Оповідж мені по правді, якого чорта ти лізеш у Петербург.
— Ти добре відгадав,— відповів Заруба і розказав йому всю свою пригоду...
— Яке твоє щастя, що ти до Січі не доїхав. Був би ти там так довго, доки не прийшло б письмо-наказ від губернатора, щоб бунтаря Зарубу Ничипора, як на Січі з’явиться, впіймати й передати до московського ретрашменту, а звідтіля відставити до Глухова. Тоді б краще тобі на світ не родитись. Ти кажеш, що сина твого піймали і в Петербург повезли. А цей парубок, що з тобою, хто він?
— Це дуже складна історія. Я опісля тобі розповім. А ти думаєш, що старшина допустила б, щоб мене, старого січового товариша самарського куреня, видати ворогам на муки?
Струк задумався.
— Наша старшина годить тепер Москві.