А виходить, що вирішуємо не удвох, а тільки ти один. От і казав.
Плечі її починають дрібно тремтіти, вона заходиться плачем.
Той плач мов ножем ріже Гомера.
— Не треба,— гладить він її коси.— Ну не треба. Вона крізь сльози шепоче:
— Я нічого більше не хотіла б, аби у нас життя таким уже й було, як зараз... На святі ти ж сам чув, як про тебе гарно казали. Хіба тобі цього мало?
"Як вона не розуміє? Ну чого вона його не розуміє?!" — думає Гомер, витираючи долонею її мокрі щоки.
— Мало, Єлено! Хочу, щоб і після багатьох людських життів про нашу пісню сказали те ж саме, що й сьогодні... Та без відвідання троянської землі така пісня не складеться. Зрозумій мене, Єлено,— не складеться.
— Тільки безсмертні знають, як воно станеться в майбутньому. Буде їх воля — ти і тут, у рідному полісі, зробиш, що задумав. А ні — то й ні. Радіймо з того, що є. Радіймо, що ми не риби безмовні, не птиці безрукі, не звірина дика, а люди, та ще й шановані.
— Мало, Єлено, мало! В тому, що я не хижий лев і не нікчемний горобець, а людина — заслуги своєї не бачу ніякої. А мені хочеться щось своє, власне створити у цьому світі. Хочу зрозуміти і розказати іншим, для чого я є людина, а не якась твар, і що я, людина, можу на цій землі... І коли, нарешті, засвітилася мені велика пісня — о, я не відступлюся! Бо пролетить час — і про нас можуть сказати, що такий Гомер, що така Єлена і не жили ніколи. А про пісню цього не скажуть, якщо вона є, якщо вона живе.
— Та тобі яка від того вигода?
— Як-то яка? Жива пісня — хіба є щось вартніше?!
* * *
Таки не треба було йти до батька. Нехай би було, як було. А так чого добилася? Тільки принизилася. Та й ось дрібоче додому, як те щеня, котре зненацька вдарили хворостиною. Батько, певне, ще й зараз ходить по дворі та посміхається: "Я ж казав, що так буде!"
Хоча, здається, батько не посміхався. Звичайно ж, не посміхався. Що вже він зовсім бездушний! Але ж і не допоміг. Накинувся: "Не слухалася раніше, то й зараз роби, як знаєш..." Якби ж знала!
Була б жива мати — зрозуміла б, підказала б. А самій Єлені так важко. І треба ж таке: не чекала, не гадала і — на, маєш лихо на голову.
— Ай-яй! Хіба так можна — навіть не помічати друзів! Добридень, Єлено!
Оглядається — Аліферс.
Кого-кого, а його найбільше не хотілося б зустріти зараз. Бо хоч усі ці роки Аліферс і вигляду не подає, що ображений за колишню Єленину відмову вийти за нього заміж, але ні-ні та й кине значущий погляд. Навряд чи поспівчуває Аліферс. Але ж усе-таки він Гомерів друг, чоловік навіть дорожить дружбою з ним. Не виходить якось пройти, не забалакавши.
— О, Аліферс... Хай боги будуть до тебе прихильні! Пробач, я сьогодні... Ой, та нащо й казать...
Помітивши її розгубленість, Аліферс цікавиться:
— Чи не захворіла?
— Якби ж захворіла! А то ж лихо-лишенько... Гомер іде з дому. Йому треба до землі троянської, надумав скласти пісню про колишній Іліон.
Аліферс якийсь час підозріло дивиться на Єлену: чи не насміхається? Перепитує:
— Заради пісні? У такий світ? І регоче:
— Дивак твій Гомер, як є дивак!
— Він не дивак, Аліферсе, він — аед.
Єлена змірює Аліферса таким поглядом, що сміх миттю захлинається в його грудях. Його обличчя стає враз непроникливим.
— Звичайно, звичайно, аед,— киває згідно головою.— Ще й який аед! Але ж... То ж дорога. То ж треба думати не тільки про те, що підеш, а й про те, чи повернешся.
Він уцілює в найболючіше. І біль заглушує Єленину настороженість і недовіру до Аліферса.
— Послухай, відмов Гомера. Ви ж з ним друзі. Я знаю, якщо ти захочеш — багато можеш. Відмов.
Такого повороту Аліферс не сподівався. Щоб до нього — і з таким проханням?! Чудасія та й годі!
Йому так і кортить розреготатися на всю вулицю. Ніколи б не подумав, що Єлена, оця неприступна Єлена така простакувата. Сміх аж розпирає груди, лоскоче в горлі. Але зусиллям волі стримує себе Аліферс. Тільки очі відводить убік, щоб не виказали.
— Я... я стрінуся з ним.
Однак одразу й свою вудку закидає:
— Хоча от що я тобі скажу: хіба мало співців ходить від поліса до поліса? Як на те буде воля богів, не пропаде й Гомер.
— Аліферсе!
— Так, так, не пропаде... Але я зараз думаю про інше. Ти няньчилася з ним, як з малою дитиною, ти всім пожертвувала заради нього — і це тобі така віддяка? Я, зізнаюся, про Гомера був трохи вищої думки...
Чекав, що Єлена знову обірве його. Але вона мовчить. І Аліферс, здогадавшись, що втрапив у колію Єлениної мислі, тут же старається показати все, на що здатний.
— Так, твій Гомер — аед,— веде він далі, намагаючись говорити якомога переконливіше і довірливіше. — Можливо, навіть кращий співомовець з усіх, яких слухали в нашому полісі. Але ж це не дає йому права чинити безсовісно. Так, так, саме безсовісно. Бо що ж виходить? Поки ти була йому потрібна, поки лікувала, доглядала, вчила сліпого ходити по вулицях міста — він на тебе зважав. А зараз оговтався, приноровився до життя, то вже ти для нього ніщо, вже на Єлену можна й рукою махнути. Безсовісно! Вона не заперечує. Вона тільки зауважує:
— Ти злий, Аліферсе.
Але це вже таке собі. Зараз вона зовсім не має бажання заперечувати йому. І Аліферс зважується на повну "од-вертість":
— Мені за тебе образливо. Образливо!.. Я ж... Я ж тебе кохав, Єлено. І зараз кохаю.
— Що ти, що ти, Аліферсе! — відступає вона.
— І ти це знаєш. По очах твоїх бачу — знаєш. То чого маю таїтися? І мені зовсім не байдуже, яка твоя доля. Бо ти гідна почестей цариці. Бо тобі до лиця не оця груба повстина, а найтонший льон, найдорожчі шати... Тобі досить лише захотіти — і ти матимеш усе, все. Як і належить жінці такої богорівної краси і дочці-одиначці такого шанованого батька... А ти стала тінню сліпого аеда. Ти заради нього відмовилася від спадщини і покинула повен достатку батьківський дім. Навіть якби Гомер став найпрославлені-шим не тільки в нашому полісі, айв усій Елладі, ти все одно залишишся тільки його безсловесною тінню. Тінню, якої ще трохи — то ніхто й помічати не буде, не те що називати по імені.
— Гомер кохає мене.
— Коханим не завдають болю безглуздими примхами і витівками. А Гомер, коли вирішує таке без поради з тобою,— ні за що тебе має. Бо він, бач, певний: тінь — вона і є тінь, куди їй озватися. А в тебе ж таке сонячне ім'я: Єлена...
їй просто ніяк, та й не хочеться заперечувати Аліферсо-ві. Бо ж його слова такі співзвучні її думці. Нехай жорстокі, нехай не зовсім тактовні, але ж, певно, щирі — чого ж їх відкидати? І Єлена мовить уже так, аби казати:
— Гомер кохає мене... Поговори з ним, Аліферсе, добре?
— Якщо одверто — не майю найменшої охоти. Тільки заради того, що це ти просиш — тобі не можу відмовити. Твоє бажання — для мене все... А ти зайди до сусідів, побудь там. Чи — ще краще — йди на свій виноградник і займися там чим-небудь. А я тим часом спробую втокмачити твоєму чоловікові, що не за ту він віжку вхопився... Але що б то не трапилося, знай: на світі є людина, яка тобі вірна і яка завжди готова зробити для тебе все, на що тільки її боги сподобили. 1
* * *
Ще з порога Аліферс голосно вітається:
— Гомере, радий бачити! Хай безсмертні посилають тобі благополуччя на довгі роки.
Господар не чекав таких відвідин — він і здивований, і трохи розгублений. Підхоплюється назустріч:
— І тобі теж, Аліферсе.
Помітивши, яке враження справив на Гомера своїм раннім приходом, той вирішує одразу ж брати бика за роги.
— Чув, збираєшся в дорогу?
Був би уважнішим господар, вчув би в словах гостя більше, ніж звичайну людську цікавість. Але Гомерові не до того. Він почувається зараз мандрівником на роздоріжжі, його повністю заполонює тільки одне-єдине: куди виведе шлях, на який оце наважився ступити? А в Аліферсових словах, здається, осуду немає. Тож не стримується:
— Ти схвалюєш?
Аліферс підходить до Гомера, примощується на лаві поруч. Помовчавши рівно стільки, як годиться, мовить:
— Ми з тобою дружимо не від учорашнього дня. То кому ж, як не мені, розуміти тебе?
Гомер зраділо тягнеться рукою до Аліферсового плеча:
— Дякую. От за це — дякую!
Гість знову витримує паузу, а тоді поважно продовжує:
— Йшов я сюди і думав: на якийсь дріб'язок Гомер не здатний. Тож коли вже взявся за щось — значить, воно того варте... О, кому вже знати тебе, як не мені! У мені минуле міцно тримається. Розумієш, я і зараз здригаюся, коли згадую, як тебе осліплював отой звіроподібний кат. А ти тоді навіть не закричав, не те що не попросив пощади...
— Не треба, Аліферсе,— глухо перебиває Гомер. Той погоджується:
— Твоя правда — не треба... Хуг, аж дрижаки по тілі побігли!.. Я не зміг би так — небо свідок, не зміг би... То тепер яке я маю право сумніватися в тому, що ти вирішив?
Гомер довірливо зізнається Аліферсові, що його самого вже страшить оця затія. Бо сподівався, що зуміє захопити нею Єлену, запалити її. Удвох з Єленою йому було б вдесятеро простіше здійснити задумку. А оце сьогодні остаточно зрозумів, що не піде Єлена з ним, не піде... Аліферс підбадьорює:
— Ну, ну, не розкисай.
— Єлена для мене більше, ніж очі,— звіряється Гомер,— Без неї я ще й душею можу осліпнути.
— Не впізнаю тебе, друже,— тормошить Аліферс господаря,— Прокинься, ти якийсь як варений. Не впізнаю — не схоже на тебе. Невже ти — і задкуєш?
— Мені боязно. Справді, боязно.
— На, маєш! — усміхається гість.— То чого ж тоді ти себе мордуєш? Тебе ж із хати поки що не виганяють?
Гомер супиться:
— Мені не до жартів.
— А я і не жартую. Ось прийде Єлена — обніми її коліна. Так і так, скажи, то мені щось трохи не те стрільнуло в голову, але тепер уже все переверзлося. Тож буду і далі сидіти любенько під твоїм крильцем та триндикати на формінзі всілякі триндички.
"Невже він насправді? — ціпеніє Гомер.— Та як він може таке? Як сміє?!"
— Ти... ти... — не знаходить слів.
— Я кажу тільки те, що в тебе зараз на думці! Гомер мало не кричить йому в обличчя:
— Знав би ти, що в мене на думці!
— Виходить, знаю, раз ти так замикулив носа. Правда — вона до вподоби тільки тоді, коли про сусіда мовиться. А як про себе — то вже й коле.
Образливо чути таке, тим більше від друга.. Проте Гомер силою волі старається пригасити в собі гнів: не ворог же сидить біля нього! Певно, Аліферс насправді так і не може зрозуміти, наскільки у Гомера нині складне становище.
Усе ж не стримується:
— Дурень ти, Аліферсе.