Хоче шалено. Й вже не пам’ятав себе, і притискав, і мацав тугі великі перса, й спину, і нижче спини, й вона не боронилася.
— Діно, ходім до кімнати, залишайся, — шепотів майже безпам’ятно, — вже все одно… хіба щось означає запис у паспорті.
…І все було, як і мало бути, і скрик, і кров, і сльози. І його безмежна вдячність, і ласки. І враз відчув він себе й набагато мужнішим, і відповідальним за ще одну душу, і кращим.
Весілля відгуляли вдома в селі, в саду під яблунями. Танцювали на вулиці — в дворі коров’ячі млинці і калюжі від колодязя — курява стояла до неба. А на городі за тином жовті грамофони пізніх гарбузів, з яких вилітають пізні заспані джмелі. Радів, що весілля в селі, вдома. Посходились однокласники — хто в селі — хлопці заздрили на Дінину красу. Що запам’ятав Борис з весілля… так, так, фотографія, он вона на етажерці. Й слова давньої жартівливої пісеньки: "Бідні були люди, родичі мої…" Так, бідні, рядком на тлі нерівної клинцюватої стіни хати: м’яті бумазейні піджачки і штани, кашкети з великими картузами, ялові й кирзові чоботи — чоловіків небагато, Борисові дядьки погинули на війні — і жінки: старовинні керсетки, спідниці, хустки. "Бідні були люди, родичі мої". Але він виб’ється з бідності і чогось досягне. Вже досягнув. А сягне ще вище.
* * *
Федір Дробот сидів за своїм столом, над яким був пришпилений канцелярськими шпильками малюнок: степ і вершник на коні мчить у далечінь, а внизу великими літерами підпис: "Оглянься — за тобою погоня!", і писав. Він писав так, неначе рубав сокирою дрова, мах мах, вперед, назад.
По якомусь часі зайшов до Бориса.
— На, начальничок, почитай.
Начальничком він почав звати після того, як Бориса призначили редактором.
— А що це таке?
— Заява на квартиру.
Борис знав, що Дробот живе в одній кімнаті з дружиною і двома малими дітьми, й кожного вечора відстібає, а вранці пристібає свою "казьонну ногу", а діти бачать і питають, що він робить.
— І до кого ж ти йдеш?
— До першого секретаря міськкому партії. Я ж комуніст…
— Поки не вигнали.
— Жарти в тебе. Я вже тричі обійшов усі інстанції.
Борис погортав заяву.
— На дев’яти сторінках, ніби маком посилано. Хто таке буде читати?
— Прочитають. Ти ось перший.
На столі в Бориса дзеленькотів-розривався телефон. Хтось грубо кричав на нього.
— Хто це репетує?
— Це Свистун…
— Воно й видно.
Перший секретар міськкому. І член політбюро.
— Розпустили ви своїх працівників! Ходять, палицями зуби вибивають. Ви ж якийсь там начальничок, візьміть їх у руки.
Оце "начальничок" найбільше збурило Бориса, й він не стямився, як бовкнув:
— Я маленький начальничок, а ви великий, от би й взяли його в руки.
— А-а, ви всі там такі.
Слухавку хряпнула.
Через годину до Дробота:
— Що там сталося?
— Та що. Я поклав перед ним заяву. А він погортав пальчиком і суне мені лапу: "Добре, товаришу Дробот, розглянемо, товаришу Дробот". А я йому: "Що, я не знаю вас і вашої контори, я за двері, а ви меншому бюрократу. А той — ще меншому, й захарлакаєте". І підсунув йому рукою заяву ближче. А він… він низько нагнувся.
Хоч як було терпко Борисові на душі, але він засміявся:
— Так ти вибив йому зуби чи ні?
— А, пішов ти… Всі ви… начальнички, такі.
Ця історія пізніше мала продовження. Перший секретар мав робити доповідь на жовтневі свята. Комусь її доручили писати, а той — нижче, ще нижче. І нарешті спустили редактору громадсько-політичного журналу Борису Шустеру. Той був вельми зайнятий і передоручив Дроботу. Дробот довго відмовлявся, кректав, матюкався, але діватися було нікуди й він почав писати. Помічник першого секретаря підганяв (він і підправив дещо, а тоді, як це й робиться, на знак високої віддяки й заохочення їм дали запрошення до залу на урочистий вечір). Перший секретар відчитав доповідь, а тоді оголосили перерву, Борис і Федір вийшли в коридор через бічні двері, а перший секретар через кімнату президії, й зіткнулися ніс у ніс у коридорі. Перший секретар любив проявляти демократизм, він привітався й, не знаючи, що ще сказати, запитав:
— Ну як вам моя доповідь? — Їх тісним кільцем оточили підлабузники.
Дробот обіперся об ковіньку й твердо сказав:
— Прекрасна доповідь. То я вам її написав. Ви ж самі не вмієте.
Борис летів усе нижче й нижче. Вже минув другий поверх, перший, ввігнався кудись у магму. Всі підлабузники бризнули вувсібіч, як горобці, а він стояв і не знав, що робити, куди подітись.
З тим і розійшлися.
* * *
Їхав у трамваї, гойдався вагон, гойдалися думки.
"Ні, жити по правді неможливо. Живеш по нав’язаних правилах, і так з дитинства. Скрізь тільки й мови про прогрес. Людина покорила природу… Кого вона покорила? Хіба саму себе. Вона все топче. Звичаї предків, потяг до свободи. Он учора бачив галявину конвалій, навернуту сміттям. Хтось викинув машину сміття. У нас все міряють кількістю металу на душу населення. А душу? Саму душу хтось виміряв, хтось думає, як її покращити?" Він кудись посувався, бачив це, розумів, як це небезпечно, й не міг зупинитись. А ще ж лихо, особливо молодій людині, що вона хоче реалізувати себе, як оце і я, вона з головою кидається у круговерть життя, у вир, а він каламутний, у ньому можна плисти тільки туди, куди вказують. Їй нічого не лишається, як прийняти оті проповідувані істини, без них нині нічого не доскочиш. Хіба сам не писав про досягнення народного господарства, про великі плани партії, за це й помітили, за це і взяли на цю посаду. Ніхто не хоче знайти якусь тиху заводь і дрімати там. Це для молодості антиприродно. Душа рветься й натикається на колючки. Хух, як це важко. І йдеш, куди тебе штовхають. "Наш паровоз, вперед лети". Приїхали, вигружайтесь. Далі колія розібрана. А чи розібрана?
* * *
Хрипить радіо, кричить телевізор, галасують на вулицях кияни, витанцьовують, радіють, на Хрещатику мітинг — в космос злітала перша людина — радянський громадянин Юрій Гагарін. А в грудях у Бориса туск: тепер тиск посилиться, тепер ще менше можна буде надрукувати правди: "Ми он попереду всіх, а ви про якісь невикопані буряки в колгоспі…" Він почувався роздвоєним: і справді радісно, що звершилася велика людська мрія, хіба про це не думав, і воднораз знав, чим це обернеться для спроб сказати якусь правду, для всієї преси. Було досадно, й на себе теж.
* * *
Забігла Ліля, співкурсниця Діни, киянка. Манірна, макіяж у два пальці, туші на віях по кілограму. Вертихвістка, їй здається, що всі чоловіки пасуть її очима. Ще на другому курсі вийшла заміж за студента, який швидко зробив кар’єру: "Я на него сразу положила глаз, этот пробйотца".
— Ну як ти тут?
— А нічого. Сад під вікном. Як твій?
— Нормально. Працює.
— Нормально — це що? Який він у постелі?
— Доводиться іноді відбиватися.
— Ой, якби мені такого. А мій… Якщо не розгойдаю, не зґвалтую, то спатиме всю ніч. Ніколи не думала, що є такі мужчини.
Діна усміхнулася, згадала, як у селі сусідський парубок привіз дружину киянку і його мати жалілася сусідці (а Діна підслухала):
— Ну, таку курву привіз, таку курву, не повіриш, гола-голісінька до нього в постіль лягає.
— Не може бути.
— От хрест і Бог. Я підгледіла. А він її любить.
— Ну, без цього можна й обійтись, — Діна. — Он Діоген казав, що любов’ю займаються тільки ті, кому нічого робити (вичитала з Борисової книги).
Прийшов Борис. Втомлений, похнюплений, холодно привітався з Лілею, він її недолюблював.
— Борисе, що будеш їсти? Є смаженя, салат…
Борис усміхнувся.
Коли він одружувався, то був упевнений, що Діна ніколи не стане хазяйкою, господинею. Міряв її по інших сільських дівчатах. Вона не топила печі (топила бабуся, проворна й шпарка, чистюля), майже не сапала город, не доїла й не пасла в черзі корову — вони отримували, як на село, чималу пенсію за загиблого батька. І Параска Юхимівна наймала пастуха. А тепер бачив, що щасливо помилився: Діна тримала квартиру в чистоті. Варила обіди, прала білизну, ну, господиня не найвищого штибу, а на середню тягне.
— Поїм пізніше.
— Тоді я зготую вам кофе.
— Не кофе, Діно, а каву, — поправив Борис.
Ліля блиснула очима.
— А ти, Боря, націоналіст.
Рвонулося: "а ти дурепа", одначе задавив, мовив крізь стиснуті зуби:
— Я українець.
— І я українка. І люблю Україну.
— А звідки видно, що ти українка? Може, ти туркеня або папуаска. І твоя любов… до речі, по-російськи любов — усе: я люблю матір, я люблю дівчину, я люблю пожрати й навіть, вибачай, люблю посидіти в туалеті. Іноземці, які починають вивчати російську мову, жахаються від такої любові.
— А у вас?
— У нас: я люблю пожрать, але я кохаю дівчину.
Діна мовчки вийшла в коридор. І Борис уперше запитав себе: "Діно, з ким ти?" Він не знав, що й оця коротенька перепалка ляже в його течку в таємній установі.
Ліля пішла. Борис не повертався до тієї перестрілки. Не знав, що скаже Діна, а головне, він з самого початку поклав не передавати їй своїх гризот, не перетягувати її в свій бік: досить йому гризот власних, власних болей, нащо вони їй.
Борис купив і почепив на стіні картину Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Він любив ту картину, подовгу вдивлявся в неї, в ті характерні, виразні обличчя, й бачилась йому десь поруч Запорозька Січ, і Дніпро, й степ за ним, де лисячим хутром гнеться під вітром ковила, а з неї, махаючи крильми, вилітає хохітва, де дикі тарпани мчать у траві й з неї ж виглядають вузенькі очі татарина, а на могилі зорить з-під долоні козак… Й сам бачив себе козаком, і сам стояв у бекеті й видивлявся, чи не зачаївся десь ворог. І йому снився степ, і по степовій дорозі біжить незасідланий кінь, а він біжить позаду, й волає, і просить коня зупинитися, бо он ген-ген позаду скаче татарський чамбул.
…Він скаче й тут, майже щодня, невидимий, але від того не менш небезпечний.
* * *
До кабінету зайшло двоє, чимось невимовно схожі між собою, хоч один чорнявий, худорлявий, другий — білявий, статний, мабуть, схожість у виразі очей: пильних, уважних, але й ніби непевних; передній, худорлявий, дістав з кишеньки посвідчення: капітан КДБ Юрков. Він і розпочав, без будь-якого вступу:
— До вас мав надійти критичний матеріал з села Громи Тернопільської області від Ящука Полікарпа Григоровича, "Сліпці" називається.
— Критичний матеріал? — Отже, це по відділу критики.