Десять років він працює у своїй келії над знаменитим своїм відкриттям. Але ідею цього відкриття він так пильно ховає від усіх, що й сам її, здається, вже не може знайти.
А яким способом син слуги став ученим? Також дуже цікава історія Дуже цікава. Років двадцять тому Рудольф Штор урятував життя графові Адольфові, отому саме міністрові його біржової величності. А може, принцеса хотіла б присісти під отим кленом? Старі ноги графа нічого не мали б проти того.
І ніби гого вони й прийшли сюди, граф помалу, повільно, — чи серйозно, чи іронічно, бог його впізнає, — розповідає історію врятування життя графа Адольфа сином льокая. Якісь дикі, скажені коні, наївність і геройство сина льокая, а в результаті — переламана льокайська нога.
А сад насмішкувато, іронічно шелестить кудлатим гіллям, і не знати — чи у змові він зі старим своїм хазяїном, чи про сто сам сміється з них обох.
— От така, князівно, сталася колись невеличка історія. В нагороду за зламану ногу я постарався зломити хлопцеві та й його батькові за компанію їхні молоді мізки. Цебто я взяв на себе освіту дітей мого слуги. І треба сказати, що мої старання намарне не пішли. Старший, наприклад, десять років сидить у цій келії, нікуди з неї майже не виходячи й поклав ши собі виїхати з неї тільки на колісниці всесвітньої слави. Ходити бідолаха не може як слід, шкандибає, так поклав собі тільки їздити. Що ж до другого, меншого, то тут справа стоїть цілком бездоганно цьому зламано не тільки мозок, але й усю душу, хоч він університету й не скінчив. Правда, не з моєї й не з своєї вини, тут заслуга нашого милого Страховища.
В кошлатих жовто сивих бровах, подібних до вусів, і в вусах, подібних до віхтів сіна, ворушиться посмішка, — чи сумна, чи іронічна, бог його знає — принцеса Еліза збоку не може добре розібрати. Стареча шия в буйних плямах ластовий ня двома вим'ями звисає під підборіддям, сірі заглиблені невеличкі очі задумливо мружаться в далечінь минулого великі, як дерев'яні сільські вила, руки, теж у ластовинні й кущиках рудого волосся, важко лежать на костистих колінах. Масивна, підпушена часом, але, видно, ще могутня постать.
За муром саду глухо й без перерви гуркотить кам'яно-залізний, багатомільйоновий Берлін, наче клекоче велетенський казан під вогнем самої землі. Часом бпізько, під самим муром, ревуть і трублять автомобілі. Вгорі, над садом, у всіх напрямах прорізують закурену димом міста небесну блакить аероплани, обливаючи тишу саду лопотливим гуркотом моторів.
А клен собі мрійно перебирає прогризеним листям, граючися сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнастих фіолетових кущах бузку ляскотить батогом і ніжно ухкає соловейко — рідкий гість Німеччини. Діловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрібнесеньким чорним намистом, як караван у пустелі, тягнуться через доріжку в гущавину трави.
Сидіти б отак, і не рухатись, і не пам'ятати нічого, що було і що треба, щоб було. Слухати невеличкі історії про зламані ноги й мізки, про невинні страховища з пухлими дитячими устами.
— А що ж винна графівна Труда, пане графе?
Граф спочатку довго мовчки хитає головою, потім повертається до князівни и пильно дивиться їй у лице:
— А як ви гадаєте, принцесо, як може завинити сімнадцятилітня дівчина перед двадцятидвохлітнім хлопцем?
— Гм! Невже кохання, графе? Граф рішуче киває головою.
— Та ще яке кохання! З тіканням, викраданням, погонями, самоотруїнням. Зовсім опера, та й годі. Ну, Труді тільки прополоскали шлунок, але з Максом Ганс Штор повівся трохи серйозніше: вигнав хлопця навіки з дому. Але до такого фіналу прилучились уже вищі мотиви. Насамперед занадто палка й бурхлива албанська кров і в батька, і в сина. трохи не з ножами кидались один на одного. Але головне — філософія Ганса Штора. А як же, як же! Ганс Штор, правда, не дуже глибокий, але зате дуже послідовний філософ, що не часто трапляється з найглибшими філософами найчистішої наукової марки. Ганс Штор тримається засади що проповідуєш, те перш за все виконуй сам своїм життям. А проповідує він досить цікаву теорію Вічною Порядку. Все на світі має своє місце і свою функцію, не виключаючи самого господа бога. Функція бога — бути всемогутнім, усезнаючим, усеблагим, уссдобрим і так далі. Функція диявола — бути злим спокусником, ворогом бога й людини й так далі. Те ж саме в людському громадянстві. Функція пана — панувати; слуги — служити, купця — торгувати; робітника — працювати. Купець, переставши торгувати, перестає бути купцем. Бог, переставши робити добро й бути всеблагим, перестає бути богом. Таким чином, теорія Ганса Штора відкидає доктрину про свободу волі самого бога — не все й богові дозволене. І ніхто не сміє нарушувати цей Вічний Порядок. А тим паче син слуги, у круг функцій якого ніяк не входить тайний шлюб із дочкою свого пана. Це... кричуще ламання всієї системи Порядку. І за це син Ганса Штора перший повинен був понести кару. Кара досить серйозна: хлопець став соціалістом. Кинув університет, пішов на фабрику, десь під час страйку когось трохи не задушив, піддаючися знов таки голосові своєї албанської крові. А як усяка глупота на світі, хоч би вона и соціалізмом називалася, не проходить безкарно, то й Макс упродовж двох років мусив це доказувати на власному досвіді в тюрмі.
Принцеса Еліза повертається рівніше до старого графа: він справді гадає, що їй необхідно знати в таких деталях історію глупоти якихсь Максів? І то саме сьогодні, першого дня приїзду до другого її батька, і то саме першої години побачення з ним?!
— Так, так, принцесо, наші вчинки від самого початку свого вже несуть у собі відплату.
Але в очі принцесі старий не дивиться. Він чує її погляд, він знає її чекання, але історія синів його слуги йому важніша за це чекання й за те, що за ним ховається.
— Наприклад, Рудольф Штор. Чи вдасться йому коли-небудь проїхатися на возику слави, не відомо, а тим часом усі вчинки, що походять із цієї пристрасті, вже коренять у собі й одплату. А шкода — цікава людина
— Пане графе, дозвольте мені...
— Так, так, принцесо. Цікава людина, дуже цікава. Я знаю, ви цікавитесь науковими питаннями. Може, вашій світлості цікаво зазнайомитися з нашим анахоретом? Мені, до речі, треба сказати йому кілька слів...
— Будь ласка. Я з великою цікавістю...
— Ви не будете каятися, принцесо. Тільки попереджаю вас: як усі люди, що мріють їздити на возі слави, наш Рудольф людина дуже амбітна. Як усі анахорети, мовчазна й соромлива. Як усі вчені, добра, саможертовна... в розмірах людськості й жорстока до найближчих людей. А загалом надзвичайно рідкий екземпляр людини, що здатна на героїзм. Ця відміна людей, як відомо вашій світлості, вимерла вже на нашій планеті...
Принцеса Еліза тихенько клацає пальцем правої руки по долоні лівої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.
* * *
Дійсна влада не любить галасливості. Дійсна влада є в кітки, яка навіть одвертається від миші, даючи їй повну волю тікати.
Граф Адольф не любить галасливості. Його авто раз у раз безшумно підкочує під ворота палацу Мертенса. І всі миші на воротях, при черговій, на сходах палацу, на ганку, в коридорах і канцеляріях можуть навіть тікати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнуті постаті варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нікому в очі не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженість, граф Адольф проходить до кабінету пана президента.
Вінтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивості, вислухує його світлість графа Елленберга. І зараз таки, розігнувшись, підібгавши живіт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє двері перед Адольфом і, підвівши білі брови, таємно шепоче:
— Просять.
Граф Елленберг також проймається таємністю, спирає жіноче тіло навшпиньки й прокрадається в царські врата.
Пан президент сидять перед інтернаціональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екрані — паризька біржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи біленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропітнілими лопатками (все пріють пан президент!) масивно і кругло, як лантух із мокрим піском, випинається над спинкою фотеля.
Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф підбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:
— Сісти. Коротко Швидко Ну?
Граф Адольф сідає, не притуляючись спиною до фотеля, і стримано хитро посміхається.
— Приїхала
І задоволене стулює голені тонкі жіночі уста.
Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут іржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далі рвучко повертається всім бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.
— Принцеса?!
Граф Адольф скромно и ніжно хитає головою
— Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладніше. Не хапаючись. Ну?
І, крутнувши держальце з чорним кінчиком, надушивши по черзі на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сідласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, ніжно воркотливим голосом починає розповідати. Панові президентові не все ясно, вставляється запитання. Тоді граф моментально міняє епічно мрійний вираз на поштиво-уважний, серйозно, діловито хитає головою і знову, наче давши собі наказ, у тому ж ніжному тоні розповідає далі.
Стриманість принцеси абсолютно-таки подобається панові. Абсолютно. Гордість? Неприступність? Величність? Цілком добре. По-королівському. Так і слід.
Ззаду, як цвіркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить ліву руку назад і нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.
Тоді пан президент підводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечі, як пташку, що несподівано сіла, теж підводиться.
— Графе! На вас складається честь зробити цю дівчину моєю дружиною.
Найодважніші люди бентежаться, коли мріяна фортеця несподівано з'являється перед їхніми очима.
— Я безмірно дякую панові президентові за цю високу честь, але...