Всю ніч чесно, в міру своїх сил, виконував він з молоддю свої вироки, розбиваючи німецькі каски березовим прикладом своєї трьохлінійної гвинтівки тульського збройового заводу.
Коли настав синій світанок, богунців уже не було. Вони пішли далі, залишивши перекинуті німецькі ешелони і присипані першим передранковим сніжком трупи...
Сніжні чернігівські рівнини були особливо вбрані в прекрасний морозний ранок, коли Богунський полк мчав по них прямо до самого Чернігова, найстарішого міста України21.
Кружляли села праворуч і ліворуч. Вкриті інеем сільські сади та гаї іскрилися на сонці, наче в цвіту.
Іній зробив однієї масті богунських коней. Вони мчали бадьорою риссю, всі чалі, і тільки клуби білої пари над ними говорили про довгий шлях.
Обоз був великий. Його хвіст зникав далеко в сніжній долині, а попереду мчали вершники.
Ще дві великі групи вершників рухались на паралельних курсах. Кінна розвідка летіла чвалом. На сніжних наметах стояли темними статуями кінні зв'язківці.
А десь далеко попереду тікали чужі вершники, припадаючи до сідел.
Щорс любив верхову їзду і добрих коней. Його радував морозний ранок і якийсь особливий бадьорий ритм, що відчувався в кожному рипінні сідла і в кожному подиху товаришів.
— Попереджаю ще раз,— весело говорить Щорс командирам,— в Чернігові у ворога великі сили.
— Дурниця!— гукнув комбат Кащеєв.
— Підожди, підожди, буде тобі дурниця. Перед нами цвіт гетьманської армії, корпус генерала Терешкевича. Будьте впевнені, зустрінуть з музикою.
— Та хіба богунці коли питали, скільки ворога! Питали, де ворог!— крикнув Черняк.
— Ось це розмова!— сказав Щорс— Чернігів треба взяти швидко і весело. Кащеєв!
— Єсть!
— В обхід правим флангом! Зайняти з першим і третім батальйонами позицію біля мосту! Щоб ні одна жива собака не вислизнула на Київ!
— Єсть!.. Перший батальйон!..— протяжно вигукнув уже команду Кащеєв, відриваючись на льоту праворуч.
— Антонюк!
— Єсть!
— Ліва сторона в обхід! Підтягнути батальйон! Риссю!
— Нещадименко! Підеш в лоб. Другий батальйон!
— Арш!— наказував Кащеєв, виводячи обоз праворуч.
— Третій батальйон!..
Щорс стояв біля дороги, і повз нього проносилися вперед праворуч і ліворуч богунці.
— Поздоровляю з Черніговом! Бійці, героїчної смерті не бійтесь! Не бійтесь героїчної смерті, хлопці!
— Ура!— Богунці проносились повз любимого командира. У коней димилися гарячі ніздрі. І хлопці теж димилися, здавалось, не від морозу, а від сильного внутрішнього накалу. Блищали шаблі.
Задзвонили сто п'ятдесят чернігівських дзвонів. Гетьманці засипали місто кулеметним дощем з дахів і дзвіниць. Зграї переляканих ворон кружляли над золотими хрестами, а по головній вулиці рухалась синьожупанна дивізія, міцна і впевнена. Грав оркестр.
П'ятнадцять вершників вилетіли назустріч дивізії і, зупи-' нившись несподівано й буквально скотившись з коней, вдарили по дивізії з п'ятнадцяти ручних кулеметів, розстроївши всі її нерви в одну мить.
— Пане отамане, дивізія в мішку!— кричав розгублений полковник генералові Терешкевичу.— Дозвольте кинути резервний полк!
— Дозволяю!— заревів Терешкевич.— Полковнику Кучеренко!.. Кучеренко!.. Де Кучеренко?.. Кинути бронемашини в огонь!
Але було вже не до машин. На вулицю вдерлася богунська кіннота і врізалася прямо в синьожупанний натовп.
— Лягай, лягай!— кричав Щорс групі богунців, що вискочили на порожню вулицю. Кулеметники впали.
— Пожежники, поливай!— крикнув Щорс, і всі десять "льюїсів"22 вдарили по гетьманцях23, які напирали густою хвилею з-за рогу. Гетьманці попадали. Упав навіть гетьманський оркестр, що перебігав дорогу. Тремтіли срібні труби.
— Оркестр, встати!— крикнув Гавриченко оркестрові. Оркестр піднявся.— Кругом!
Оркестр повернувся.
— "Інтернаціонал", сучі сини!.. Вперед! Оркестр заграв "Інтернаціонал"24,
Місто здобуто. Щорс вже на тому ж самому мосту, через який тікали гетьманські недобитки на Київ.
— Слухайте! Гей, ви, панове гетьманці!— кричав Щорс купці гетьманських парламентерів.— Годі бігати! Нам насточортіло за вами гнатись. Давайте вже битися, або розходь-тесь по домівках.
— Та скільки ж вас там є, злодіяки?— кричали гетьманці.
— Скільки є?
— Еге-е!
— Зараз покажу!— І Щорс махнув рукою.
Шістсот богунців кинулись до Десни і швидко побігли по засніженому льоду. Гетьманські кулемети, розташовані на високому березі за горбами, не могли обстрілювати наступаючих.
Двадцять кілометрів гналися богунці за втікачами-геть-манцями. Артилерія обігнала піхоту і першою увірвалася в село.
На повному кар'єрі вилетіла богунська батарея на сільську площу і, швидко поставивши гармати, відкрила вогонь.
Піхотні лави зайняли двори. Кінна розвідка неслася вздовж вулиці і топтала ворогів, що грузли під тинами в сніжних наметах.
Деяким вдавалося перелізти в городи, і вони тікали з села навздогін відступаючим головним своїм силам. Інші ховалися в чужі сіни й хати. Але й там їх настигала животворяща громадянська війна.
Рубалися в сінях і хатах. Життя обнімалося із смертю в цей прекрасний день. Все воювало, навіть весілля включилося у війну.
Чотири пароконки з дзвониками на дугах, з рушниками на оглоблях, четверо саней, переповнених весільчанами, шукали виходу, летячи прямо повз кулемет па площу.
Співали жінки:
Ой коні, коні-ведмеді,
Чи надіятись на силу?
Чи довезете дружину?
Наша дружина не важка —
Восьмеро коней ледве йдуть,
Калинові місточки в землю гнуть.
— Годі вам воювати!— кричала весело молодиця.— Повбиваєтесь, дівчата вичахнуть.
— Не вичахнуть. Готуйте подушки!— кричали богунці.
— Трубка нуль сім!— наказував командир батареї Петро Чиж.
Обоз зупинився.
— Стій, не стріляй! Дай проїхати он до тієї хати!— кричав дружко.— Коней не лякай!
Наречена зійшла з саней і наблизилась до Петра Чижа.
— Просили батько і мати, і я прошу, і увесь рід наш просить: не цурайтеся одвідати наше весілля 2С.— В радісному хвилюванні вона тричі поклонилась командирові батареї.
— Приїдемо неодмінно!— весело відповів Петро і подав команду:— Вогонь!
Грянула батарея. Весільні коні рвонули і помчали чорт-зна-куди.
Кучерявий возииче,
Кучерявий возииче.
Поганяй коней швидше.
Не дивись, що я плачу,
Бо я баті.кіп двір бачу.
Л як свекрів нобачу,
Ще й гірше заплачу,
— Ура-а! — кричали вершники праворуч і ліворуч.
Молодий і молода, дружки й бояри і поважні сусіди сиділи за столом. А кому не вистачало місця за столом, ті сиділи на лавах, на скрині, на полу і навіть на запічку. А діти сиділи на печі і дивилися звідти на бенкет. Народу було багато. Мати підносила гостям горілку. За добрим українським звичаєм гості відмовлялися, а мати ласкаво припрошувала.
Раптом у хату влетів вихор — втанцювали прямо з вулиці богунці, чоловік дванадцять.
І ось тут, коли вдарили гопака прямо з бою та почали відколювати найдивніші коліна і брязкати шпорами так, що на столах горілка захлюпала, коли з гиком і шаблею один налетів на п'ятьох, відбиваючи всі п'ять шабель, і коли навіть дівчата цього не витримали,— тоді Павло Ткач, перший скептик на селі, сказав своїй дружині:
— От тепер я бачу, що Петлюрі кінець.
— Вітаємо молодих і весь чесний народ! Однак дозвольте спитати, а за яку таку власть ви п'єте на цьому весіллі? Відповідай, молодий!— звернувся після танцю до молодого командир батареї богунець Петро Чиж.
— Ми люди нейтральні,— відповів за молодого дружко Ткач.— Нас, так би мовити, хто завоює, того й будемо.
— Так,— відповів богунець.— Розумію. А чи не брешете ви часом перед лицем революції? Може, ви куркулі?
— Ні,— закричало весілля.— Які ми куркулі, коли в нас німці та гайдамаки півсела спалили!
— Так,— не вгамовувався Чиж.— А чи не є це якесь нахабне весілля? Може, ти силою взяв оцю красиву бідну дівчину?— розсердився Чиж, дивлячись на молодого, який йому явно не подобався.— Може, ти її не любиш зовсім? Га?.. За що воюємо, я тебе питаю? За що кров проливаємо? За любов! За шанування! Товаришу, женитись тепер треба по любові, а не крутити дівчат попом та приданим!.. Товариші, повірте мені, і тоді життя буде прекрасним, от, їй же богу, правда!— Богунець Чиж так палко вірив у те, що говорив, що, забожившись, стукнув себе кулаком у груди.
— Ой, правда, синок!— заголосила раптом Ткачиха напідпитку.— Вийшла я заміж за свого сучиного сина,— баба вдарила в плече Ткача,— загубила все своє життя, висохла вся, і мозок мій висох в роботі, в побоях, у недобрих словах, в темряві. Та все думала, як же краще на світі жити?! Ось так, як він/говорить... А, проклятий!— І Ткачиха ще раз штовхнула свого чоловіка.— Хлопці, розстріляйте його!
— Пізно!— засміялись богунці.
— Так, може, побили б? Хоч один раз! Голубчики мої! І щоб я бачила!.. Або на війну взяли.
Ось які високі розмови довелося почути нареченій, прекрасній дівчині Насті, вже повінчаній і перевезеній до свого нареченого разом зі скринею, наповненою вишитими рушниками, полотном та іншими речами.
— Ось вона, наша правда,— сказав Щорс, увійшовши в хату з трьома командирами.— Вийшли в похід — скільки нас було? Скільки боїв витримали? А дивіться, скільки зараз! Вдесятеро більше. А скільки ще буде друзів попереду!.. Доброго здоров'я!
— Здрастуйте,— відповіли гості.
— Пусти!— сказала Настя своєму нареченому і підвелася з-за столу.
Кинулись до неї мати й дружки:
— Насте, Насте, що з тобою?
— Пустіть, мамо! — крикнула Настя вже другим голосом і підійшла до командира батареї Чижа. Горда і відверта, наче зачарована царівна, що прокинулася від довгого ему, стала вона перед героєм.
— Візьми мене з собою і будь моїм чоловіком. Я полюбила тебе зразу, як тільки побачила біля гармати. Я буду битися поруч з тобою до смерті,— сказала вона, дивлячись йому в очі, і раптом поцілувала.— Як тебе звати?
— Петро,— тихо відповів Чиж.
В хаті настала надзвичайна тиша. Такого ще ніколи не було.
— Це нахабство!— закричав наречений, готовий заплакати.
— Геть, нейтральний! Не жінка я тобі! Ти ніякий, ні холодний, ні гарячий. Ішов би хоч до гетьмана, поганцю!
Чиж, збентежений, подивився на Щорса.
— Бери, хлопче. Гарна дівчина. Пізнаю кров!— сказав Щорс.
— Беріть і нас!— закричав гарний молодий парубок з великим чубом і з квітами в петлиці.
— А ви хто?— спитав Щорс
— Бояри,— ввічливо відповів хлопець, показуючи на п'ятірку таких же ввічливих і приємних хлопців.
— Добре,— погодився Щорс,— але пам'ятайте — битися так битися, до перемоги.