"Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, — подумав Тищенко. — Отже, то властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла сутності".
— Ні, брате, — долинула до нього Хомина думка, — те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складник. Світ людей, а точніше втілених сутностей, — світ обмеженого простору й дуже короткого часу. Світ же, де ми перебуваємо, — безмежний у просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємося поки що в часі, то й образи предметів здаються нам розмитими.
...Жовта пляма під ліхтарем вихоплювала з темряви частину бруку й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили часові тіні й обросли контурами. І вони — безтілесні — стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявець перетворився на скромного молодика у картатій сорочці та джинсах. Хома Булига — у дистрофічного на вигляд чолов’ягу, на чиїх худих плечах, неначе на опудалі, висіла шкірянка. (Таким Тищенко бачив його востаннє біля трапа літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. То були міражі, згустки інформації.
— Трохи поквапилися, — сказав чорнявий. — Доведеться почекати до ранку.
Він рушив до великих дубових дверей. Військовий, що куняв за столом, у коридорі, ніяк на них не відреагував. Вони були для нього сутності з іншого виміру... Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони зійшли широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від "Порядку" штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий хлопець у гімнастерці без погонів. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм прямо в очі. Тищенко сказав:
— Добридень.
Чорнявий хихикнув і рушив до тамбура
— Тишо, це тільки кіно-відеозапис, — нагадав Хома.
Вони пішли слідом за представником "Порядку" й опинилися у великій кімнаті, де за П-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді.
Говорила жінка:
— ...Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка — і ми тебе розстріляємо! — Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?
Всі, крім одного, піднесли руки. А той, про кого йшлося, сидів ні живий, ні мертвий. Він був підстрижений під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям, палали обабіч нездорового жовтого обличчя. Тищенко зауважив, що попри відмінність у віці, кольорі волосся, одягу й навіть статі, люди, що сиділи в цьому кабінеті, були дивовижно схожі. Йому на мить здалося, що він усе ще в офісі "Порядку". Тільки хтось замінив за великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще він подумав: там, в асоціації "Порядок", та істота була якоюсь парадною, а тут — робочою. Несподівано пролунав крик болю й відчаю, що долинув звідкись ізнизу. Жінка, що сиділа на чільному місці, поморщилася і, коли у дверях з’явився секретар, сказала:
— Петре Іллічу! Накажи отим, — вона ткнула пальцем униз, — нехай припинять... Нам працювати треба... Що за народ!
Від моторошного крику й напруги, що панувала в кабінеті, Тищенка охопило відчуття, близьке до запаморочення.
— Заспокойся, брате, — підтримав його Хома. — Це лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно у світі сутностей.
Тищенко вже зрозумів, що інформація про особу, заради якої вони проникли в пам’ять Вселенського Розуму, схована в закритій сутності супротивника. Спробуй-но вгадай, хто вона.
— Ці завжди туману напускають, — підтвердив його думку Хома. — Навіть там, де й не слід.
— Послухай-но, — звернувся він подумки до друга дитинства. — А чому саме ви мене зустріли? У вас що — домовленість із "Порядком"?
— Ні, батьку, — долинуло до нього (він навіть відчув іронію в тому слові), — тут такий закон: кожну людську сутність, що залишила в матеріальному світі свій скафандр, зустрічають усі, хто колись був йому близький і хто пішов раніше — рідні, друзі...
На вулиці лежав брудний сніг. Ранок іще не до кінця звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах квапилися до станції метро. Чорнявий із компанією теж подалися туди. На них ніхто не звертав уваги. Їх просто не бачили... На станції Вокзальній, де вони вийшли з підземки, панувало розгублення. Широкими сходами, що вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках два людські потоки — потоки страху та паніки. Люди боялися спізнитися на електричку або метро.
Вони зійшли на полустанку з мініатюрним будиночком-касою. Прогуркотіла, віддаляючись, порожня електричка. Йшли добре заасфальтованою сільською вулицею. Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями. Незабаром село закінчилось, а шосейка потяглася до невеликого гаю, де за бетонним муром ховався двоповерховий кам’яний будинок.
Ворота виявилися замкненими, довкруг — ніде нікого. Хома, вхопившися за край паркану, виважився на руках і зазирнув у двір.
— Там вовкодави, — повідомив.
— Ну, й хай собі, — відказав чорнявець.
Тищенкові дивно було бачити, як поряд із вівчаркою завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і чорнявець. Собака й вухом не повів у їхній бік.
— Послухай-но, Хомо, цей світ... Але ж усе таке справжнє...
— Це не світ. Це лише інформаційний дубль того, що було колись. Фрагмент пам’яті Вселенського Розуму. Звикни до цього.
Двері особняка відчинились, і на ганок вийшов чоловік у військовій формі. В руках у нього була каструля, з якої парувало. Чоловік рушив до вовкодавів, що лежали обабіч воріт. Тим часом представник "Порядку", Хома й Тищенко прослизнули у прочинені двері й опинилися у невеликій казармі. І хоч молоді хлопці у формі військ внутрішньої безпеки були лише відбитками колись реального життя, група чорнявця рушила до високих білих дверей навшпиньки. Сходами, вкритими м’яким персидським килимом, вони зійшли на другий поверх... На підлозі корчився в судомі чоловік. То були останні хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах горілчаного духу. Чорнявий схилився над лежачим. На нього дивилися чорні, але вже без блиску, матові очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся й заціпенів.
— Усе, — сказав ватажок акції, втрачаючи форму і знову обертаючись на променистий еліпсоїд, — за мною!
Уже у безпросторовому вимірі, куди вони полинули слідом за чорнявим, Тищенко почув Хомину думку:
— Ти ба, погнав по сліду... Наче гончак.
— А нащо нам треба було заглиблюватися в пам’ять Вселенського Розуму? — поцікавився Тищенко. — Чи не простіше було відразу податися до місця перебування тієї особи?
Ватажок акції проігнорував запитання. Відповів Булига:
— Простіше... Якби особа, по яку ми прибули, не була закритою.Вони-бо, закриті, не лишають відкритого сліду. Хоч від них, як і від будь-якого живого чи неживого предмету, шириться часова інформація, але вона така сама, як і вони, — закрита. І збагнути її може тільки закритий.
— Оскільки я зрозумів, усі закриті — погані? — поцікавився Тищенко.
— Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті погані, але всі погані — закриті. А ще точніше: темна особа ховається тільки в закритій сутності.
— Ось ми зараз пересуваємося в цьому світі... Що нами рухає? Яка енергія?..
— ...Думки. В даному разі — думка чорнявця. Ми добровільно дозволили йому нас вести.
Всі вони рухалися в якомусь безпросторовому вимірі — довкруг тільки світло і єдина темна тінь. Та ось стали з’являтися й інші тіні. Начебто в ясний день запрацювали дивні антипрожектори, чиї лінзи випромінювали потоки мороку... Раптом вони опинилися поряд із джерелом антисвітлового променя. Ним був променистий силует, який нічим не відрізнявся від силуету чорнявця. Він здавався порошинкою в безмежжі океану. Порошинка швидко-швидко коливалась; тінь від неї падала кудись за межі океану. І тут Тищенко помітив міріади таких самих "гідрозолей". Вони відрізнялися одна від одної тільки частотою коливань: в одних вона була надзвичайно висока, в інших — менша. Це були людські сутності. Від них падали закриті й відкриті інформаційні тіні (біографії). Об’єкт, до якого наблизилася експедиція "Порядку", відрізнявся від міріад захоплених вібрацією часток надзвичайно низькою частотою світлових коливань. Він і такі, як він (а їх було немало на різних рівнях безмежжя Вселенського Духу), здавалося, не випромінювали, а поглинали енергію, що її генерували потужні сутності сусідів. Дарма, що об’єкт був безтілесний, Тищенко впізнав у ньому чоловіка, померлого в маєтку з охороною. Тільки чоловіка. Біографія ж його була темним слідом у минуле. Так само, як залишався закритим і життєпис чорнявця.
— Увага, — долинула інформація від представника "Порядку". — Зараз відбудеться заміна сутностей. Ти приставиш особу й провідника до тунелю. — Команда призначалася Булизі. — А ти проведеш її крізь тунель між двома вимірами і покажеш постать для втілення. — Ця команда адресувалася Тищенкові.
Тон наказу неприємно шпигнув самолюбство батька "Експарки". На його почуття відгукнувся Хома:
— Чи ба, командир знайшовся... Але нічого не вдієш. Ти в них, Тишо, заручник. Воістину сказано: не може бути угоди з темним, може бути тільки рабство у темного.
Чорнявець проігнорував зауваження Булиги; сутність його метнулась до духовної сутності особи. Дві хмарки, що мінилися темним перламутром, на мить злилися; злилися й часові тіні їхніх біографій. Від накладення темного на темне довкола стало смеркати. Не знати звідки прилинуло багато закритих. Простір у тому місці нагадував каламутну товщу океану в сонячний день.
— Судячи з того, як вільно орієнтується тут твій супутник, подібні оборудки йому доводиться проробляти не вперше, — висловив думку Хома.
— Можна тільки здогадуватися, кого вони втілюють...
У думці друга не було й натяку на причетність до цього Тищенка, але він усе-таки відчував докір. А може, Хома йому просто розкрив очі. "Але ж "Експарка" — тільки технічний виконавець, — подумав він, забувши на мить, що його свідомість відкрита.
— Утішся тим, що ці ще й не таких, як ти, обдурювали, — зауважив Булига.