НАДРІЧНИЙ ВЕЧІР
СОНЯЧНИЙ ВОДОЗБІР
ДЕРЕВО (в сторінці)
ВИСОКОГРАННИК СТАРОВИНИ
МАЙБУТНЯ ЗГАДКА
ПОРИВНИЙ ПРИПЛИВ
ВІДЧУТТЯ З ПЕРЕДГРОЗЗЯ
НАДБЕРЕЖНА ГРЯДКА
ПОГРОЗА ХУРТОВИНИ
ДЖЕРЕЛО БІЛЯ ЧАСОВНІ
ЧАЇНИЙ ВІРШ
НАДВЕЧІРНІСТЬ
ТРИВОЖНИЙ БЕРЕГ
ЖИТТЯ ДОЛИНИ
ТОПОЛЯ
ПЕРЕДСНІЖНИЙ НАСТРІЙ
ЛИСТОПАД
ОСІННІСТЬ
ЗИМІЄ ОКЕАН
БЕРЕЗА
В ЛІТУЧІЙ ЛИСТКАМИ КНИЖЦІ
ВІДМІНА ГЛИБОЧИНИ
ВЕЧІР ЧАЙОК
ПРИСМЕРК МОРЯ
ПО КРУГУ ТИШИНИ
ГЛИБОКА ОСІНЬ
ОСТАННИЙ ЛИСТОК
ПЕРЕМІНА ЗИМИ
ДОЖИДАННЯ ВЕСНИ
ЗИМОВИЙ ДОЩ
ГОРІННЯ ГІЛОК
ПЕРЕДВЕСІННЯ СВІЖІСТЬ
НАДІЯ—ПРОТИ ЗИМИ
ПРИБЕРЕЖЖЯ ОСТРОВІВ
ОКРИЛЕНИЙ ОСТРІВ
СОНЦЕ ІДОЛЯ
ВИСОЧИНА ВЕСНИ
ВЕСНА САДІВ
НЕСПОКІЙ ВЕСНИ
ВІКНО ВАШІНҐТОНА
ВІДНОВА БЕРЕГА
ПЕРЕМІННІСТЬ
НАДГІРНИЙ РАНОК
ВЕЧІР ПЕРЕДЧУТТЯ
НАДІЯ БЕРЕГА
НЕТИХИЙ ОКЕАН
БУРЯ
ТУРБОТА
МАЙБУТНІ РОСЛИНИ
ЖАЛЬ
ПОГРОЗЗЯ ОКЕАНУ
ПЕРЕХІДНИЙ БЕРЕГ
НАДВЕЧІР'Я
ПІСОК
ІСПИТ
НАБЛИЖЕННЯ
ТИШИНА
ПРОХОДИТЬ ВОЛЯ
ВЕЧІР ОСЕНИ
НАПРОТИ НЕГОДИ
ТИХИЙ ВЕЧІР
ОКЕАНІЧНИЙ ХІД
МОГУТНІСТЬ
ВОСКРЕСІННЯ СОНЦЯ
НЕСАМОВИТІСТЬ
ПРИБІЙ ХОЛОДНИЙ
РОЗСВІТ МОРЯ
ПРИБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
ПОЧАТОК ЗИМИ
ГОРІННЯ ЖУРБИ
ПЕРЕДВЕЧІР'Я
ОБЛИЧЧЯ МІСЯЦЯ
ВІДХІД
НІЧ
СТИХІЯ МОРЯ
НАДБЕРЕЖНА ЗАВІЯ
ЛЬОДОВИЙ ПРИПЛИВ
ПЕРЕДБУР'Я
ВТІШЕННЯ
ПОЛОНЕНІСТЬ І НАДІЯ
СНІГ
ЗИМОВА ПТАШКА
ТРАВИ З ВЕЧІРНЬОГО ПРИБОЮ ..
ПРАВДА МОРЯ
СВІТЛО
ВІДТВОРЕННЯ МОРЯ
ПЕРВОЦВІТОК
ВЕЛИКДЕНЬ
ПОГРОЗА НОЧІ
ПРИКМЕТА ТРАВНЯ
РАННІЙ ЧАС
СОНЦЕ
ВОДОСПАД
МАК
ПОЧАТОК ПЕРЕБОРЕННЯ
ЛЕБЕДІ МОРЯ
НИВА
ВЕРБИЧКА
ГРОЗОВИЙ ЗАХІД
ПОРУШЕНА ХВИЛЯ
ПІДЗЕМ'Я ДИВОВИЖ
СЕРПНЕВИЙ ПОЛУДЕНЬ
ДОРОГОЦІННІСТЬ ПОЛЯ
ПЕРЕДВІСТЯ
НЕВИЧЕРПНІСТЬ
СТЕЖКА СЕРПНЯ
КВІТ
СВІТОВА ЗОРЯ
НАДЗЕМНА ДОРОГА, ЩО—вночі . ,
ДЕРЕВО
ПЕРЕДСВІТ
ПРИСМИРЕНА ХИЖІСТЬ
САМОТНЯ СОСНА
СВІТАНКОВИЙ ЛАН
ОСІННІЙ ПРИБІЙ
ПРАГНЕННЯ РАНКІВ
ТЕПЛО
НОВИННИЙ ПРИПЛИВ
МОВА МОРЯ
ПРИХІД
СПОМИН ПРО ТИХИЙ ОКЕАН. . .
ЧАСТИНА ДРУГА
"Бачите нині, бачите, що це Я,—і
нема Бога, крім мене. Я умертвляю
і оживляю, Я поражаю і Я сціляю,
і ніхто не вибавить від руки Моєї".
(Второзакония 32:39)
НЕВІДОМИЙ ВІДХІД
Ти в тойсвітті! серце недосяжне
посмутніє з білих снів.
Чи від надвіконня спомин згасне? —
вже в світильній стороні.
Мов до стрічі: лан дівочний, любий! —
з поля кличучи, в сім'ю:
легіт—лан конвалій приголубить,
і сколише в тінь твою.
Чи істота рідна, з бурі чайка,
близиться в обвал зірок?..
Де з ночей пожежа нескричанна—
мчить: від звірів чотирьох.
Невидимо,—чути кров'ю в листі
до пташин, як відсвіт, чути! —
блискавки на плечах пломенистих
рушать нари через тучі.
Там любов мина, на груди склавши
згаслі руки: галузки...
Щестикрилля горличинок, з ласки,
відведуть огонь близький.
Чи з години горя, чисту згадку
в книгу океан склада...
Чи забуто душу неспоглядну? —
що пройшла, в страшних садах.
16,23.V.64
з
ВІСТКА НЕПОГОДИ
Поруйнований ребром, на морок —
бідний корабель поблід.
І в негоді доцвітавши кротко,
не озветься вишня вслід.
Складені, як сном, труна замкнула
неживі на грудях руки.
Не погляне скарга, й крізь безум'я,
зором тиха! біль спокутний.
Марево до мене пломінь водить:
біля каменя розлити,—
мучиться від смутку; спогад жодний
зойком не замовкне в зіллі...
проситься, всивівши, в час нещастя,
й душу з таємиці кличе:
море скорбне! почина ячати,
в кручі вдариться найближче.
29.У.64
ПЕРЕМІНА СМУТКУ
Зелениться скеля—мшисто вбрана,
розбива з припливу блиски.
Знов безодню моря, в свіжих ранах,
зрушено від болю звідкись.
Після жертви в сплеск течій сліпучих,
движеться: як ріллі й ризи.
Стрічних— синню, ніби спис, розлучить
доля біля східців грізних.
Серце, самотою згіркле серце: —
до замків труни миритись.
Проти моря на біді померкне
твій квітник, слізьми краплистиій.
Звідси сполохи відмечуть повні—
перстень: ти згубила в днях.
А окрайчик райдуги промовить
добрістю, що скорб зміня.
30.У.64
ЖЕРТОВНИЙ ЧАС
Ми не знали, де благословиться
на холмі навік надія:
в огнищі, відкіль—як віття з липня,
іспит мукою завіяв.
Де не згледіти біди нікому,
вся спалахкотіла в південь;
де кладуться в терні війковому
рани, і терзання ввійдуть.
Де за тебе хресно і за мене
в храмі всіх небес, до жнив—
жертвою огню життя священне
внесено! і пломенить.
Так: на кров безгрішного заколють
агнця—за ціну провин,
що зложили ми, ворожі полю
правди в колосків живих.
А воскресне серце неба, з смерти,
всвітлює до сонця—зміст:
пурпуром, як бризний вінчик терній! —
пітьму подолати зміг.
І зверхзоряні звесніли кручі:
в знак, що з-над могил не втратять
згадки! до ясминних сліз зворушить
і, як віск, жаріє крапля.
І збагрівши, океан з терпіння
в розсвіт крилами боронить,
де кривавиться ціна безмірна—
викупити кожен гробик.
Де—в любов, офіру—цар предвічний:
з виплати заліз пестерпних,
як з огню, на смерть прибитий тричі! —
сповнює: первосвященик.
5.VI.64
НАДІЯ МИНУЧИХ
Корабель чи вквітчано гіллястий:
вирости в сузір'я любі? —
і через розбурхану проклятість,
хоч і місяць ниті губить.
Чи з прощання привид не померкне?
мов браслетний сплеск, примор'я...
І журбою журавлини, в серпень,
просвіти з грози говорять:
де, на протисмертному затоні,
паруси вести безмовно,—
безгоміння тайною полонить
бідних, за кленком і мостом.
А з холма небес, огнем незриме,
над сліпими могилками,
мучиться! жаліє! кров'ю йтиме—
сонце, від хреста, скликавши...
звідти й квіття, пахощем невтомне,
зводить—коло хвиль простерти.
На безодні гробик не потоне
при його пресвітлім серці.
6. VI.64
ВСЕЛЕНСЬКА ОБОРОНА
Віється тобі листок відчаю
по ріллі течій смутних.
А крізь сон і явори читають
з блиску—про святий світник.
Бо труну від поривання звіра
при безодні ватрок сизих,
потурбовану, мов човен вирвавсь!—
дужі зберігають Жизни:
Жизни! в пламінь крильми лебедині
при будівлі, що не вмре,
а на три господи розгодинить,
висотою: в білий хрест.
Він основою над смерть постанув,
аж до поля зорениць—
від неспомного від океану
з прірви, де горіти зріс.
Та від перекладини—руками
сили неба невидимі
хресно просіяли! й розмикати—
смертників кайдани з міді.
При верхів'ї розсуд просвітлівся:
при істотах, що з огню —
повіваючи в три пари крилля,
зором нас не проминуть.
7,VI.64
ПОСТІЙНИЙ СВІТЛОКРУГ
Де тремтить нестерпна зірковиця,
збігши на вали безодні,—
непорушно в сон труна сповита,
в спокій! мов кораблик зовні.
Хай чорнотами зловісні брили
покришила смерть, як хліб.
Коло берега в припливи милі
бризнеться і сонце вслід...
Гляне ласкою на домовину,
з гілки викличе, з небес,
не зорю падучу! — дзвоном дзвінну
пташку: втішити тебе.
Відсвітивши в чисті повноводдя
від чола вишневу кров,
подарує, де рідня недомна—
з вечора свячений корм.
Скоро зійде, безконечно блідний,
в просинь скорбі—молодик:
наче брат, жаліти з гір! бо звідти
до життя й струмок збудивсь.
11.VI.64
МІСЯЧНИЙ ВЕЧІР
Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!
На фіялках скатерті морської—
місяцева скибка хлібна:
в поминання дар! вінець подвоїть
при воді, що в смерть поблідла.
Ждатиму, аж доки знак небесний
з блисками почне скликати.
І в нетлінній течії присестрить
голуб, світністю крилатий.
Все при невзоримій глибочіні
ждатиму німіш від скелі:
звідси двері в зустрічі розчинить
погляд сонця—двері теплі.
20.VI.64
БУРХЛИВИЙ ЗАХІД
Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання—
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана...
Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув, бо з кручами найдалі
розділя пожар ялин.
І тепер—неначе скеля стигне
в мох! то домовина в горе...
Де привиддя вічно негостинне,
мечеться, з негоди зморне.
Раптом чайка, крильцями висока,
в трепеті спадає, з тайни —
провіщаючи: твій сон в оковах
весь лампадками рознятий.
28.VI.64
ВЕЧІР ВЕСНИ
Небо—гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.
Де замок, що блискавки чотири,
з полум'я ключів одвічних:
на труну—на віко, в смерть закрили! —
вже любов твоя посвідчить.
Дохлюпнеться й найрідніший шепіт,
де ліхтарний мріє міст.
Мирно в смерті—проліски найперші,
з криги: до грудей візьміть.
Це—даровано напроти болів,
з воскресіння: знаком хресне.
Небо! тільки твій приплив дозволить
відновити сяйво з весен.
28.VI.64
ЧИСТА ПРИБЕРЕЖНІСТЬ
По карнизах світла— дощик ходить,
сизими руками сіє...
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все—злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий: розбивати,
ніби в кару, кручу серця бідну,
з болями через обвали.
Всюди твій несплаканий пристанок
видно над ланами моря,
серед огнища плачів, що брано—
з бурі: в грудях відговорять.
І повтори кружністю поткались,
бігши—скойку заливати.
До гробів горить небесна жалість:
обмива в собор посвятний.
3.VII.64
ОКЕАНОВЕ ДОСВІТТЯ
Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.
А в сусідстві спочуття кривавне
б'ється з блиску течією...
ні! мов сірка, зеляно не в'яне—
мчати чергою своєю.
Береже з біди незнаний острів,
як часовню мідних трун:
там—вістки, метеличинки прості,
небо в полум'я вберуть.
І не мучитиме смертна стужа
від пісків—забуте серце:
без зірок забуте! де подужа
біль, аж поки кров воскресне.
Десь: останні, з берегів не згиньте
спомини від юних стріч!...
все—в свічадності вино розлите,
все, немов стихар, стремтить.
4. VII.64
НЕЗНАНИЙ ПЕРЕХІД
Глибина: в грозу, як пряжу, вбрана,
як в ожинник, і синіша,
розділила! з липня чайок зграя—
при біді твоїй страшиться.
І прокинувши гілля далеке,
в сторону, де вмерла юність:
ти погас, мов ґнотик, білоклене! —
серед змій, вінцем отруйних.
Розділила: з книги хвиль значити
межі смерти, як і моря,
де душа згадає сни в'язничні,
а кістяк гріхи розорять.
Звідси, загубивши жовклий череп,—
линути без крил на тойбік.
І великій схимі все чернече
скорбництво себе вподобить.
Вернуті на сплески світла кличні:
до потлілих трун, всі—вдруге,
здіймуться з воскресної каплички,
відболівши море трудне.
Вал димить, як бразолінні печі,
звівши серебро в ікону.
Вечір; і твоя коса полегшить—
смутки: на плечі світкому.
5. VII. 64
НАПРЯМОК ВЕЧОРА
Шлях—збирає огнища розлиті:
в коливання скиб вишневих.
Доле моя! з моря, як з молитви,
зводяться в кадильність меви.
А не відсвітити перстень свідчий,
де він: чи з труни скотивсь?
Крильми сизий вечір на відхідді
в прірві спалить острівки.
І сповивши крепом проти ночі,
десь, при громі неземнім:
похорон—плечей і снів жіночих,
не зрида дощів над ним.
Доля моя, тиха і невчасна:
через океан, як плач—
полум'ям і чайками звінчався
шлях, що душі розлуча.
Протечуть сузір'я в обрис кутий,
зріючи: гвоздичок ватри.
Не для мене серпик! зійде з пустки—
сині колоски зібрати.
11.VII.64
ПРИМАРНІСТЬ
Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.
І від місяцевих ти мирніша
від вінків: їх цвітів сім.
Дні травневі, з-між гілок верніться
і при розпачі своїм...
Там: як лірникові пальці вбогі
рельне струння в пітьмі рвуть.
Поруч ти, ласкава, проти болів,
брала руту білоруч.
Свідок біля неба—тільки світоч,
виткавши рукав: спалати...
через світниці! там жар пролито—
з хвиль, як маки мимо хатки.
Зводяться вали — прозорі скелі,
жаль розбити свій навіки:
в повів, з кров'ю громовою —вельми,
до грядок на синій виклик.
Тільки тойбік, мов скарбистий розсип—
від човнів! коло віконниць,
віє, та з долонь, сльозами росних,
зірка—дивину наклонить.
18.VII.64
ЖАЛЬ
Вкруг заморено в замкову строгість
біле речення сердечне...
Бо, схмарнівши, звичай семирогий
кине в страм і в сміхи вмече.
Проти нього: квітчик моря змовчить;
від грудей, мов чайка навзліт...
Не признаємось ні в рідні очі:
при гордині—кручі ржавій.
Тільки, аж страшна завіса пройде,
і не стрінемось ніколи,—
душі бачать: як життя холодне
змарнували в мертвім полі.
Пустка стане! ні річками айстри
не погасять муки серця,
а рвемось між ірії найстарші,
там: куди мороз не вдерся.
І жалі з невороття докликнуть
легіт і комусь присниться:
поривати скрізь вишневу гілку,
сиплячи росою в лиця.
23.VII.64
ГОДИНА НЕГОДИ
Доганя, в ридання забирати:
камінь смерти, косий череп,
на потоп розбившися по втраті! —
надвечір'я невичерпне.
А в грозьбі звірніючи руками,
розрива криваві сосни —
через скелю і громами спрямить:
сніжністю розливши в поспіх.
Відкриває, від гріхів невтішні,
ребра та з валами здвиже.
Женучи, мов кречети, наспішить
гнів! під неземелля нижче.
Димне з гробівця грудей пророчить
горе: місяців забудець,—
навіть ниви в передсмертні корчі
котить, як виття прилюдне.
І на скатерть розкида скипіти
гнів, гіркіший від труни:
кружачи під голосіння в плити—
цвинтаря, де біль приник.
Все напроти тебе: в пітьмі сивій,
де стежки огню замкнули.
Тільки вісників крилата милость
визволя в надзір'я—з смутків.
25.VII.64
ПРИБЕРЕЖНИЙ ГОЛОС
Міряється в громі строга правда—
в білому: що й гілка яблунь.
Чи впокорена їй зграя страдна
чайок, де суди проглянуть?
Я не знаю, чи пташки тихіші—
дві, що в парі прилетіли:
скрито звістять, по піску пробігши,
про жалі! не роси милі.
їх не вернемо, кущів рожевих,
до вікна—звести багаття;
ні туманів при горі: бо в жеврій,
мов з іконостасів знята.
Пронесуть рисунок горя—ризи,
палені в пісок по скойках.
Там і голубий обвал наблизить
спогади до болів кротких.
Коливаються безмежно й вінця
моря, зметані за сонце...
де—в недень:до мене відкликнися! —
зійде квіття високосне.
Все до безгоміння мимо мене—
зілля: все прозоре, лившись,
німо сплаче, відсвітом надземне,
з грядки згадок найлюбіших.
26.VII.
ПРИПЛИВНА ХВИЛЯ
Скружена, як рельний вал, негода:
старчикові сонця в клопіт.
Котять голосні безодні! сходять,
сиві, до пожеж потопних.
Понад їхнім димом коло пальців,
що біжать, перекипівши,
мева: сирота злетить припасти
до грудей крайнеба щирих.
Розгоряється в пломінну пряжу
блискавок, на зорах смерти—
синява могильна, звідки в'яжуть
берег: тінню серця мерхлий.
Складено не в наші зорі тайну,
при віках—як вал, прилитих,—
де тобі спочити! де впадають
різно думи: всі трилистки.
Жеврій сплесками коси від гробу
литиметься через любі—
черги моря: в долю безборонну,
що хреста свого не згубить.
26.VII.64
ВІДХІД НЕГОДИ
Палено ланами з надвечір'я —
звали, де дитя втече:
налякалося! бо бризком вітрять
звірі сині на плече.
Щире—рідне, в слові не сказати! —
світлиться від сонця з кручі:
що, як мати, станувши на захід,
гляне до валів ревучих.
Бережися, шире! грізні гриви
мечуться з ланів на камінь.
Бо недоля, леви покоривши,
зводить—як прибій вулканний.
З віолетної, мов шлюбний ірис,
браний до світлиці в глечик —
з глибочіні скісся смерти мірить
тінями: від змій не легші.
Чорністю і джмелик грому гасне
в смутку, потканому з півдня...
де— надсмертний дзвін, де вже ні ясен,
світний, щебету не звіда.
Тільки милісто в ріллі немерклій —
вії сонцеві, з освяти,
як торкнули твій рукав, крізь межі,
впали в згір'я неба згаслі.
Дожидатиметься думка, взнавши досвіт,
при вікні; тополь подружжя.
І розбивсь пожар! плачі відносить
сніжні—нива хвиль найдужа.
2.VIII.64
НЕЗНАНИЙ ПРИПЛИВ
Смертні савани змиває з волі—
на розрив, до скель ростучи;
скрізь летить! із мірри славословить:
розпал стотисячоустий.
Пригадаю комірець в узорі,
в папороті жовтня з гір...
і твоя коса: огненник добрий—
з ним, струмуючи, горів.
І живим, як мак, світанком глянуть
очі карі; снів двозір'я.
Знов із моря синій голос лану
входить, мов пожежа бистра:
тут і поридає гірко—в спомин,
кинутий з біди твоєї!
В грудях дзвони носить похоронні
море—до труни й лілеї...
тут їй скрапати слізьми в самітну
мову сонця і загоїть—
скорб: чернець прийма велику схиму,
в скит між колоски з грозою.
Ватри валяться в планетні плити,
біжучи, де скатерть горне.
Братство! — чару принесуть напитись,
і згоря чуття гріховне.
З моря вершники рокочуть бистрі,
вороного поля сточать.
Бідна чайко, чайко вбога! виспів
ткати при могильних скойках...
Він мережками з кругів проллється,
проти хмари—домовини.
Чистий висвіт: наче рана хресна,
серце з горя відновити.
З.У111.64
БІЛІ ЖИЗНИ
І
На сторожі трону: висповідні,—
четверо молебень правлять.
І ні поступами блискавиці
не змістити їх крилатість.
І не спиниться на мить, не стихне
серце, в славлення палавши:
милостю, мов смолоскип, світильне—
до недолі душ болящих.
Невгасиме над морями часу
і живим огнем безсонне,
знає чашу від Отця причасну,
скрізь їх серце—богоносець.
Чисту в груди беручи потужність,
мов магнолії при морі,
лібединням крил зверхсвітно рушить
кожна: в благості соборній.
3.VIII.64
Відмикаються моря в дорозі—
де четвірний крильник бистрий.
Тлін землі ні тінню не погрозить
бігти на хрещатий листик.
їм лазур'я в людській долі зморній
знизу мриться: шатра шиті.
І зворушить, проказавши, громик—
з незабудками при житі!
І нетлінний семибарвних чуда
креслиться в олтар при службі.
В степ стихіру радісну доручать,
вівши з океанів, любі.
Зорів повні в зірковій істоті—
вкруг, і повні: з храмин серця;
білі Жизни від країв престольних
землю в сполохи похрестять:
Крильми в пошестірний помах кружний
шлях для ангелів провівши.
Кубки присудів—зорями, в служність! —
їм яскрять, нести: як віщі.
3.VIII.64
ПРОБУДЖЕННЯ
Скорбі мої, скорбі! вкруг—вітрильні,
з блисками вістки ведучи...
Проліскова в храмі синь, приливши,
думи прибира димучі.
Біля скроні в тебе: над погрози,
вже семицвітинник дійде.
Скружений, ні згадки не розорить—
про ласкав'я, зірці рідне.
Зводи: світлі, як найстарша правда;
чергами чуття проходять.
Тільки з моря повінь виноградна
в камінь пінить біловоддя.
Сонце! повели, щоб знак почався
в замкнутім, як гробик, морі.
Піднеси і дискос до причастя,
в пальцях світла: збір накормить.
4.VIII.64
НАПРОТИ НЕГОДДЯ
Чи власкавлено орлів синіших,
аніж клич волошки в берег?
Трублять! а вона ні снів не стишить
від труни в надсвіття вербне.
Бо сповіщено про дні прийдешні,
серед смерти: йдуть вітрильця—
з бурі, де, завісою роздершись,
лоно в білі птиці вкрила.
Зводять на склепіння до малюнків—
звіт про серце: при жалобі.
Острів—там ні круків не кленучи,
скриньок не замкнули жодних.
Полеліє, прогорнувши в ніжність,
полум'я лідеї! — згладить
По піску лазур'ю з нив свіжівши,
відплива на люстро далі.
Досвітля прозору згадку й тоне;
враз відсеребриться в мерхіт.
Відплеск! як печаль: коли тривожне
відгорить гілля—примерти.
Острів: значеннями повні з'яви
від життя ланів тойбічних.
Бо душі в кайдани не зв'язали
звірі, від глибин прибігши.
5.VIII.64
ПОРИВНІСТЬ
Побудує в згір'я і приносить
грозові покоси з м'яти:
мевам і лампадкам суголосні,
разом звалить—розбиватись.
Скрізь розсіє: з ворожби, до ризок,
молочай могил припливний.
І пожежине обличчя низько
сплаче огняні краплини.
Леви неба, сторожкі на водах,
вісники від райдуг—з варти.
Мчать круги рятунку і знаходять
потопельників стобратніх.
Черги значаться в ткання свячене,
з гречки: найчистіші черги.
Нацвіте і вибухами змече
жаль від скрипок невичерпний.
6.VIII.64
ВИСОКА НАДІЯ
Ніч навісила замків чотири—
чорно, в світові кінці.
Мов з віконця в'язневого мріти
місяць віями зміцнів.
І повиростала скорбна зелень,
іриси іскряться з моря.
Все, при смолоскипах незліченне,
де щити не посоромлять...
барвлено герби на них небесні,
і від списів погримлять.
Сполох, як на церкві в семихресті,
внесено в надсмертний шлях.
І полки: владичні, з охорони—
кожному, в спокутній скорбі.
Движний океан огню промовив
і крізь камені надгробні.
Ліліє труни в правиці сонця,
збудишся на берег любий!.,
і вдочерять вірних і всиновлять
небеса в сузірних бурях.
7.VIII.64
ДВОКРИЛЕЦЬ МОРЯ
Не замориться і не притане
кров'ю в глиняну байдужість:
голуб! доле моя, він відчайне
свідчення веде і служить.
Бо життя, немов пелюстка з воску
й з нитки—пломенить, як пурпур:
згинути, б'ючи стрілками в млосну
мертвоту й трутизну трупну.
Хто, коли в дими кострів, склинавши,
до стовпа ганьби прив'яжуть:
не зміня думок на скарби навіть,
вибравши зорю найважчу!
Хоч калічено в неволі здавна
каменем невір і цепом:
і чуття і очі між тумання—
в гріх! до ребер серце стерплось.
Вирвана криваво з демонизни,
через двері смерти й чуда,
вже диханням і слізьми відрізнить
зерно дня—душа відлюдна.
Бо життя щораз: як жертва справжня,
терплячи від іклів—ревів...
на каміннім крузі в лютих стражнях —
страх при хижості царевій.
Поряд поспіша вертати грішних —
нестомима сила, в спокій;
крізь негоду—просвіти приливши,
тлін ромашкою потопить.
8.VIII.64
ЗОРЯНИЙ ПРИПЛИВ
Море—як в іконі: неба повне,
чергами світніє в чуді.
Поклонімось, гості всіх часовень,
звідки хресний хід почути.
Творче, із світлиці правди Отче! —
движеш кораблі світів;
кожне море кобзами рокоче,
славлячи, з ключів твоїх.
Від крила сузірників неспішних
до страшин, де й квіт на дні,—
при твоїх знаменнях пада грішник,
бо в невірстві зголоднів.
Воля: знов перлинно проколосить,
кіньми скотить голубими.
А до серця—стовп огню, й крізь осінь
віє семибарвно димик.
Зоряного колеса крізь ночі—
хід над океан дзеркальний:
аж до ниви, де журба причорнить
косу, й журавлів скликати.
9.VIII.64
ЗНАК НЕЗАБУТИХ
І
Від стрімчастого лиця відтоки —
в острова, з очей, на плечі:
слідом мідного ридання — досі:
заберуть піски притерплі.
Розрива погребну свиту, з бризок—
нитями від скель скипати.
Поболіє в камінці, що дрібно,
як сльоза: гримлять між пальці.
Грозовиці дикий льон повергли;
найдимнішу барву тратить.
Мов сторінку світла з книги мертвих
прочитати в хмарній хаті.
Човен самоти! в безодні човен:
гойдано з огненних травок.
Небо псалтиря, все—хоруговне,
в кіновар трояндну вбрано.
Під склепіння: в пароси гойдатись,
небо! допусти і гробик;
і зогріється проти лампадки,
шепчучи—прощення просить.
11.VIII.64
Світоч миру! в небі тайни, зглянься:
на рабу, на тінь убогу;
в дворик до надзоряного вбранства
глянути дозволь без боргу.
В сон—півмісяць нивовий схилявся
серповинкою збагріти:
в сон, від найбризкучішого вала
мідних колісниць при вітрі.
Море—келія; свічнить святиня
і приймає сонця паску—
з храму! де крізь пахощі ясниться
горлиця в снагу посвятну.
Вкруг розлуками зросла звіщати
бистрина пожеж безмежна;
а дитя піднесено до чаші
в черешневій зливі неба.
12.VIII.64
ПЕРЕМІННІСТЬ МОРЯ
І
Зблизивши дим'янки в сині схили,
спалює жага надлюдська.
Це—як смертний скрик з могили вилив
муки сну: рядами збудять.
Враз аж до жорстокого підніжжя
порвано, в лану страждати —
жалощів квітки! що й звіра ніжать,
за краплинку неба вдячні.
Мислі моря на дзеркальній скрипці;
сіє в борозни недонні.
Не відстане й спомин покипіти
в біль, обкрапавши долоні.
А сама журбою проти хмар'я
з острова скружила клична —
чайка! й соняшник небес прорвався:
в бризки воску з кругосвіччя.
До прощення поклики спокутні—
в блідну стежку при негодах.
Ніби сироти голодні з пустки
попід хатою проходять.
13.VIII.64
Ти, мов тінь, чаїно! немаєтна:
харч на буруні збирати.
Жаровими море не минеться
в пил колесами—без брами.
А бідніша і від тебе вбогість,
як—метеликова! в зливі:
ніби взорчасту пелюстку гонить
буря, від троянди звівши.
Він злидніший! ні гнізда, як птиця,—
не придбає в скромну поміч.
І минеться, мов з огню стремтіти
в повороті сонця мовчки.
Вип'є слід на кремені—від краплі:
часом при ліхтарні квітки.
Через прірву долю відкривати,
над вітрильця! й розговітись.
А вже видно: кров'ю від крайнеба,
червонять грози легені.
Збігла й громовиця гребінцева,
чешучи моря липневі.
Чи постріти смерть на роздоріжжі,
де про суд громи говорять:
буде правда! і сповістя свіжі—
з голосних воріт надмор'я.
Там присвічено знамення волі,
крильця до псалма спахнуть:
як співатиметься в спів престольний,
чашу славлячи страсну.
14.VIII.64
ПОВНИЙ ЧАС
Море—чайкою піднявши дзьобик,
напилося в сході, в руднях...
празникус з миру! скелю дробить;
гріє дзеркальця надгрудні.
І врожевіла кора берези—
ширена в гаї надземні...
Ткань хмаристу відгорта на безмір
немовля з вікна в щоденність.
А проривно радістю влилися
з пряжами свічин, почати:
всі сліпучі пасма в добровістя —
мов з амвона при читанні...
Там і мевок семеро, мов сніжні,
з'єднано в незриму сіть—
мчаться глибочінню, без обніжків;
мур огню на дні стоїть.
14.VIII.64
РОСЯНІСТЬ
Раптом: тиша! білиться в крайнебі,
з ліркою бджоли легкої;
свят-Іванів цвіт і всі серпневі
півголосся ліс присвоїв.
А пребагряніші рани краплють:
від гілок і на щирицю.
Скрізь розпалено терпіння в спраглу
росок—глибину гористу.
Свячено собор тісних ялинок,
їм суцвітини не згірчать:
мов офіра, в білостан приливно
зібрані на взір сузір'я...
Мов—самі від крейди чистотою
привиди в причілків хатніх.
Із проквітненістю пилковою
в судній правді не стихати.
17.VIII.64
ВИСОКИЙ ПОТІК
З грозовинности, від нетрів сильних,
проз колібрі з олтарів:
голосний! на скелянисті схили —
струмовизник пролетів.
Через пропасті та перекати,
мимо скрушених соснин,
де орелля припада скликати:
хто з дрімотности звільнивсь?
Поміж камнеспади з бурелому,
дужчаючи в кров громів...
на небрамний океан додому:
шаблик місяця повів.
Квіт споріднено в стежині стати,
позбира престольна добрість;
як до перемог села з хрестами
ВІДНОВИТИСЯ СПОДОбиТЬ. VIII ,
СВІДЧЕННЯ КВІТІВ
На нитині—на струні найтоншій,
від червінця колір бравши:
вірно тайну саквеня хоронить,
зміряну в значки скарлатні.
Знизу два, від півдня пурпурові,
на поріжок звати,— крильця.
Згадку про єпітрахіль відновить
барва їх пилків жариста.
їх дашок вершить жовтогарячість
і під ним ліхтарик блідний;
і ні зливний попіл не потратить
стежки: через тінь до східців.
А джерел посланник добромовний,
океанові при учті—
сповістив про квітковинний домик,
де з дощу про нього чути...
Бо на мшистому обриві в розплив,
як по найдревнішій міді,
розбиває сім течій перлових—
пасмами в каскади ділить.
Збоку мшіє острівцева гряда,
з каменя, в дитячу травність.
Там: як свічничок, билина врядна
цвітністю молебень править.
18.УІИ.6
БЛИЗЬКІСТЬ
Чи приносить сонце з синіх нетрів—
хрест палання в двері вбогі,
то прикмета! від небес простерті
руки: визволити гробик.
Чи струмок приведено з вершиння:
при іконці нас напоїть...
знак! що зорі чашу всім відчинять;
всім в олтар,—з біди сліпої.
Чи вітає світло шестикрильне,
в церкві, як провісток перший,
то прикмета: до безсмертя кличе
серце—від розп'яття в жертві.
Від розп'яття з терну знов галузка,
в збір сузір'їв, квіт—кривавець.
Над світами з цвяхів краплі ллються;
хрест, що небо відкриває.
20.VIII.64
ВЕРХОГІРНИЙ НАПРЯМОК
Півбезумна стежка вгору в'ється,
в скельні сходи—в ритми мшисті,
в стукоти замореного серця! —
гіркота себе не стишить.
Брили звітрено: маризни в обкруг
стали, мов дими криласті.
Під вороноту склепіння вогку
лист могли понаскладати.
Полозами корені з обривів
аж до зойку камінь душать.
Навіть кручі, ребер не вберігши,
стогонами рвуться пущах.
Круто! в'ється стежка несходима;
кров дорожньому натомить.
Аж перемандрує дощик ридма
цвинтарями вітроломів.
При обривах, жевріючи, круглі,
тяжко ягоди синіють.
І надгір'я— мов прихмарні груди
вкрито в мантію огнисту.
Часто карані грозою сосни—
зустрічаються страждати:
чорно, з вугілля сльозинок гострих,
значаться гріхи недавні.
Брили на півкрок притьма здригнуться,
погрозивши серцюв зморі.
Близько, блискавши, з вершин могутня
діядема охоронить.
21-22.