Тут він був нещадний. Але хай про це розповість сам Іван Іванович.
— Біля мого універмагу була майстерня, де виробляли ковбаси й шинки, а двір у нас був спільний. Хлопці в тій ковбасній були дебелі й знали, що їм слід робити, коли мені доводилось до них звертатись. А в універмазі я для боротьби з крадіжками, тримав на посаді сторожа, здоровенного вибивайла. Тільки сторожем він був про око людське. На його обов'язку було стояти біля вхідних дверей і вмить замикати їх, коли я подаю команду.
Сам я ходив по відділах універмагу й приглядався, як хто купує. От, приміром, бачу, що якийсь шмаркатий плюгавець вибирає кольорові стрічки. Стрічки йому, звісно, ні до чого, тут діло нечисте. Я запримітив його й тихенько пильную далі. Бачу, він нишком цупить стрічку за стрічкою і передає своєму напарникові, що стоїть позаду й ніби роздивляється крам на верхніх полицях. Я мовчу й даю їм побільше набрати. Таке ж буває й з пляшками вина, де непевний чолов'яга просить продавця показати йому то одну, то другу пляшку для вибору і тихцем передає їх задньому. Продавець, звісно, не може за всім доглянути, бо часом його навмисне збивають з пан-телику кілька душ. А я все мовчу, чекаю, поки вони нахапаються вдосталь. Тоді зненацька стріляю з "пугача" й кричу: "Лягай!" Тої ж миті вибивайло спритно замикає вхідні двері й біжить до мене, переступаючи через лежачих покупців, між якими принишкли й злодії. Отут ми їх, голуб'ят, і беремо, вивертаємо кишені з краденим, а самих ведемо чорним ходом через двір до ковбасників. Потім повертаємось назад, заспокоюємо покупців і торгуємо далі, ніби нічого й не сталось.
— А що ж ковбасники роблять з тими, що ви здали
їм?
— О, ті знали своє діло! За кожного злодюгу я платив їм півлітра горілки, і мені не доводилось на них нарікати. Одне слово, вони роздягали приведеного до тіла й підвішували за ноги, головою вниз, на гак, де звичайно висіла яловича туша. Спеціально вимоченими в розсолі бичачими хвостами вони шмагали повішеного, поки той не знепритомніє. Потім через двір волокли голісінького до урвища над Іртишем, розгойдували й кидали вниз, а навздогін кидали шмутки...
Чи плюхнеться той у воду й потоне, чи розіб'ється об прибережне каміння, а чи якось вичухає і забереться геть — то вже не їхній клопіт.
— Ну-ну! — похитав головою Герасимов. — Невже не метались вони вам за таку екзекуцію?
— Де їм було метатись після такого прочухана ковбасників! Якщо хто й виживав, то обминав потім мій універмаг десятою вулицею... А втім, одного такого я зустрів у трамваї згодом; так він, як побачив мене, зблід і вискочив на ходу з трамвая!
У таборі Іван Іванович бокував од блатних, не сходився й з п'ятдесят восьмою статтею, що йому легко було зробити через свою рухливу експедиторську посаду. Інакше було в сізо, де він зіткнувся впритул з тими й тими. На його біду, з камери № 3 забрали кудись старосту, і, щоб призначити нового, прийшов сам начальник сізо Корж.
Він оглянув камеру, шукаючи підхожої кандидатури, й спинився на Герасимові, але, критично зваживши його щуплу статуру й типове інтелігентське обличчя, вирішив, що такий не зможе тримати владу над уркагансь-кою частиною камери, й перевів очі на сусіднього Івана Івановича Беляева. Цей ніби задовольняв усім вимогам: до сізо був побутовцем, а не ворогом народу, та й на силах, видно, не слабак — зможе, в разі потреби, дати кому слід потиличника або стусана в бік.
Отак Іван Іванович став старостою камери, й того ж вечора Корж дав йому перукарську машинку постригти зарослих в'язнів.
Діло було в суботу, а наступного дня, в неділю, Іван Іванович підстригся сам і запропонував зробити це й іншим. У камеру бритви не давали, й через те люди охоче стригли собі волосся не тільки на галові, а й бороди та вуса. Блатарі попросили собі машинку окремо й заходились робити із своїх дикозарослих борід піжонське "беланже", що було тоді серед них у моді.
Коли ввечері Корж, дарма що був вихідний день, навідався подивитись, що діється в його підопічному сізо, й зайшов до камери № 3, він аж оступився на порозі назад: усі урки сиділи, як мавпи, по-турецькому на нарах з борідками "беланже", що його Корж вважав за щось подібне своею протиприродністю й бридотою до гомосексуалізму.
Він перевів сповнені огиди й гніву очі на нового старосту. Хоч Іван Іванович був підстрижений і на підборідді в нього не було й знаку "беланже", проте Корж визвірився насамперед на нього.
— Так ти взяв машинку (Корж вимовив це слово ніжно, майже побожно, ніби це було не звичайне перукарське знаряддя, а якась священна реліквія) для того, щоб бородки делать... твою мать! Марш у карцер!
Іван Іванович тяжко зітхнув, мовляв, хто кислиці поїв, а на кого оскомина напала, підвівся й пішов у коридор, куди за ним Корж спровадив по черзі кожного блатаря, прикрашеного "беланже" Він ще раз скинув оком по камері, чи нема де прихованої "борідки", й, гидко вилаявшись, сердито грюкнув дверима.
НАЧАЛЬНИК СІЗО КОРЖ
Важко уявити собі сізо без Коржа й Коржа без сізо. Вони так злилися в одне ціле, як людина й кінь в образі кентавра. Навіть серед ночі забігав він інколи глянути, чи не куняють наглядачі Пальчиков і Сєнотрусов, чи не накоїли якоїсь нової капості Іван Різаний та інші блата-рі, а вдень сидів у вартівні, лиш часом бігаючи до недалекої відціля 3-ї частини.
Навіть свого сина-одинака, восьмилітнього Петю, Корж часто приводив у сізо, чи то не маючи часу надивитись на нього вдома, чи то збираючись передати йому своє ремесло. В органах безпеки Корж лічився попервах як оперативник, він і досі не може розлучитись з червоними петлицями чекіста, хоч, відколи він став начальником сізо, йому слід було носити сині петлиці з червоними смужками посередині. Ніхто не знає точно, які саме доручення виконував Корж до свого призначення в сізо, але ходили уперті чутки, що в страшні місяці 1937— 1938 років він був "шльопальщиком", цебто виконував смертні вироки. Про це натякала й передчасна сивизна, Що після тих років посікла його голову білими цятками, зробивши її перистою, як шерсть у старого коня, та глибокі зморшки, що завчасу лягли на чоло й щоки, скрадаючи справжні літа не старого ще чоловіка.
Коли, як і чому понесло Коржа з України аж до Сибіру — того ніхто не знав, та й він сам не любив про це розводитись. Говорив Корж і досі українською мовою, хоч і дуже покрученою, і не міг позбутись її, навіть говорячи з начальством, — російська мова просто не давалась йому. Начальство ставилось до Коржевої мови байдуже, високо цінуючи його запопадливість на службі. А тут Корж був ідеальний виконавець. Усе, що виходило згори, було незаперечним законом і несхибною істиною. Роздумувати над ним не доводиться. Не може бути й сумніву щодо слушності наказаного... Через те в Коржа викликало хіба що тільки подив, коли відомі всім висо-ковідповідальні керівники оголошувались ворогами народу й зникали не тільки з газетних шпальт, які Корж уважно читав вечорами, а й з життя. Але вгорі видніше й хай там про це думають спеціально приставлені на те люди, і насамперед — Сталін.
Інша річ стала, коли почалась війна. Досі Корж знав, що Червона Армія непереможна: її не здолали ні білогвардійські полки, ні дивізії інтервентів, ні внутрішні підступи контрреволюції, і коли на Радянський Союз напала фашистська Німеччина, Корж був певен, що ворог дістане доброго одкоша не тільки від наших кордонів, але незабаром зазнає нищівної поразки на своїй території. Одначе перші ж фронтові зведення почали його бентежити: не ми наступали, а ворог наступав на нас!.. Це було просто неймовірно, але про це писали радянські газети, і не вірити їм Корж не міг. А коли впали Мінськ, Київ, Полтава, коли ворожа авіація налітала вже на Москву й Ленінград, глибоко вражений Корж з гіркотою став думати, що не так воно закроюється на війні, як гадалось. Де ж сталінське "ні вершка чужої землі не хочемо й ні п'яді своєї не віддамо"?..
Та ще одну, більшу загадку поставила раптом перед Коржем війна, змушуючи думку повертатись до 1937 року, про який не хотілось навіть згадувати.
У червні того року ув'язнений інженер Стрижевсь-кий закінчив будувати скіп на капітальній шахті. Він сам спроектував його, сам наглядав увесь час, як споруджують естакаду, припасовують бункер, прокладають рейки. Скіп був дуже потрібний, щоб витягати вугілля "на-гора" з другого горизонту, де виявлено багатющі поклади. І вже височіла над залізничною колією струнка естакада, ось-ось посиплеться в бункер вугілля другого горизонту з перекинутого вагончика, котрий, спорожнившись, побіжить по рейках назад, у шахту, тоді як на зміну йому поспішатиме з шахти другий, навантажений... Як прискорив би скіп транспортування вугілля на поверхню, як збільшився б загальний видобуток його! Мав бути незабаром пуск скіпу, але раптом...
Інженерові Стрижевському лишалось десять днів до закінчення строку, подейкували, що його, як конструктора скіпу, не тільки з пошаною звільнять після десятирічного ув'язнення, але й нагородять орденом Леніна за чудове виконання відповідального виробничого завдання, та раптом мов рубонув хтось по живому: оголошено, що скіп побудовано по-шкідницькому, користуватися ним не можна, інженера Стрижевського посаджено в ізолятор і розпочато над ним слідство, а через місяць на всіх таборових пунктах прочитано наказ про розстріл інженера Стрижевського як невиправного шкідника...
І відтоді скіп став як заворожений страшною, невблаганною силою. Не тільки ув'язнені, а й вільнонаймані інженери боялись заводити про нього мову. Навіть в'язні, спускаючись трапом на перший горизонт, збочували подалі, щоб ненароком не зачепити чогось на небезпечному скіпі й не викликати тим катастрофи.
Мінялись начальники табору, мінялись інженери, прибували нові кадри ув'язнених шахтарів, стало забуватися вже й прізвище інженера Стрижевського, а скіп і далі стояв без діла заклятим страховиськом.
Аж через чотири роки, коли почалась війна й зросла потреба у вугіллі, стали думати про скіп. Як би він тепер знадобився, коли б не був побудований по-шкідницькому!..
Нарешті молодий вільнонайманий головний інженер зважився дослідити хиби його конструкції. Він скрупульозно переглянув витягнуті з архіву креслення, перевірив практичне втілення їх у побудові, але нічого підозрілого не знайшов.