Але дражливо і спокусливо якийсь унутрішній свій і не свій голос проказував йому: "І Загорулько, і всі ті розхристані, одчаяні люди, для яких немає минулого, зможуть дійти всього. Приходили німці бездушні й тверді, як камінь, німці, їздили по місту лаковані офіцери, мигнули на місяць поляки, і що ж — прийшов розхристаний, обірваний, голодний більшовик. Він був проти всіх, і всі проти нього. Але він коротко і рішуче сказав: "Негайно виконати!" — 1 Василь Григорович, і всі інші пішли служити, як і служили раніш. Чи можна ж було повірити, що буде отак завжди? Але сталось так і буде, безперечно, так само й далі. І біда в тому, що — ближче й ближче він, цей незрозумілий, чудний більшовик, підлазить до Василя Григоровича, опутує життя своїми залізними тенетами. І вже небагато лишилось, коли від усього того, що було, не лишиться нічого. Вони зруйнували все і відбудовують по-своєму. Вони зневажали Бога, і Бог мовчить. Мовчить увесь світ, бо на версі стоїть розхристаний, непереможний більшовик. Він зможе взяти Бога за бороду! Зможе... Ось плакат на телеграфі: робітник і на долоні аероплан — "леті, желєзний соловей, і міру пой освобождєньє"... І Василь Григорович тепер напевно знає, що він, отой більшовицький аероплан, полетить і заспіває! І про планети Загорулько — недарма: вони такі, що, відай, зв'яжуться і з планетами. Вони знищать "Морзе" і "Юз", і з одного лише наказу буде торохкотіти "Клопфер" і гудіти радіо!..
Вони зможуть усе. Це справжні чорти. Вони мудрі, хитрі й непереможні, як сам сатана!..
Василь Григорович зажурено схилився на стіл, і до нього уїдливо долітав з другої кімнати глухий рип канапки. Але він сидів мовчки і не ворушився.
Було вже за дванадцяту, коли Загорулько встав, пройшовся широкими кроками по кімнаті, голосно заговорив і чиркнув сірником. Він трохи ще посцдів, засміявся чомусь і вийшов із дому.
Наташа тихо застелила на канапі постіль, стала на хвилину замислено коло столу, потім погасила лампу, і в кімнаті замовкло. Василь Григорович піймав ухом ледве чутний шерех Наташиної ковдри і встав. Він завів будило на восьму, поволі роздягнувся, потер пересиджені ноги й ліг спати.
Але знову не спалось. Ніч пантрувала його і ось тепер нахабно підступила до самого ліжка й не дає старому спокою. Василь Григорович натягнув на голову ковдру і підібгав до живота ноги, але й це не рятувало: все одно за ковдрою — ніч, кімната, вулиці, тьма...
Десь коло першої години, коли давно вже стихло на вулиці, повернувсь додому із цирку Саша. Від одчинив двері одмичкою, і з сіней долетіла до Василя Григоровича його підстрибкувата хода і стуки коло вішалки. Саша безцеремонно грюкнув дверима і в темряві заходився шукати на столі страви. Його худенькі пальці моторно обмацали блюдця, тарілку й цукерницю, але, крім кількох грудок цукру, нічого не знайшли. Саша сердито забурчав:
— Гадость! З сексотом все злопала... Хоч би кільце ковбаси залишила!
Наташа мовчки перевернулась на другий бік і щільніше закуталась у ковдру. Саша гриз цукор і нишпорив уже в шафі.
Наташа боязко прислухалась і обернулась до Саші:
— Що ти там робиш? То сало — батькові на сніданок. Саша видобув шматок хліба і злісно прошепотів:
— Усе вам!.. А мені — так пухни...
Він, смакуючи, знищив фунт хліба й решту цукру. Незабаром Василь Григорович почув його рівний, безтурботний, солодкий храп. Василь Григорович перехрестився широким хрестом, притискуючи до тіла свої кістляві пальці, і з вірою прошепотів:
— Господи! Милосердний Господи! Допоможи ж, щоб Сашу прийняли до комсомолу...
VI
Василь Григорович сидів на задньому ослоні і слухав. Він таки мусив ходити на ці безглузді лекції навісне" "мови". Щоразу лектор помічав у журналі відвідувачів, і щотижня адміністратор курсів, стара мавпа, завканц Журавель, перевіряв відвідування. До того ж іще — Василь Григорович мусив трохи надщербити свого місячного бюджета, купивши "Украинский язык" Синявського і читанку "Шляхом життя". Так, у цьому була якась своя вибаглива правда: більшовик (отой колишній босий і голодний із півночі більшовик) примусив його ходити на лекції, читати українські газети і вчити граматику. Років десять тому Василеві Григоровичу і не наснилось би навіть, що йому ще доведеться колись під старість учитись. І хоч би ж чого путнього, а то!.. Але шість літ тому вперше заговорили про "мову". Сидоренко почав носити під урядовою тужуркою вишивану сорочку з стьожкою і картав Василя Григоровича:
— Добродію Гусятинський! Ви ж з діда-прадіда, можна сказати, а тут, у державній українській установі все "чтокаєте" та "какаєте"!
Але Василь Григорович не вважав на те: всі знають, що Сидоренко, хоч і старший, але в голові йому того... Увлекающійся!
Проте Василь Григорович мусив розшифровувати з української на російську накази гетьманського міністерства і проглянути початкову граматику Олени Курило. Та це були дурнички. І, коли сотня гетьманських сердюків, маршируючи, галасала на вулиці: "Бо за ту єдину неньку Україну..", Василь Григорович прекрасно знав, що всі доми великого міста, вся благодатна, осяяна німецьким шоломом країна, навіть саме повітря тут підспівували тоді — "Встане вільна Україна від Кавказу до Берліна"...
А потім, хіба ж можна було повірити, щоб "залізяку на пузяку" тривало довго! Але прийшли інші дні і заспівали інших пісень.
Більшовик по-свойому взявся до українізації: "Одержавши це, наказую вам негайно... Улаштуйте іспит... осіб, що їх буде залічено до 3-ї категорії, звільняти з посади"... Ну і що ж Василь Григорович міг проти цього зробити? Він чув, що навіть тим, які опинились у другій категорії, стара мавпа Журавель, розводячи безнадійно руками, відповідав завжди одне:
— Я нічего, товаріщ, не могу! Пойміте, что — нічего! Ви чіслітєсь за товаріщем Смолянским, — явітесь в Губ-профобр к нему — і он вам назначіт екзамен. Купіте Гладкого, Синявского і подучітє. Нічего не могу больше!..
Ні, Василь Григорович волів учитись української мови і ходити регулярно на лекції, аніж числитись за головним українізаторським чекістом і оббивати пороги наросвіти.
Василь Григорович забив собі баки голосними та приголосними і наполягав на речівники. І ось тепер він стежить за проворним, безусим парубком-лектором і дивується.
Лектор декламаційно і з мигами пояснює:
— ...Речівники жіночого роду з основою на приголосну мають у родовому відмінку...
Лектор хоче бути популярним і, коли вимовляє "жіночого роду", він бере на півтона вище і додає ніжності. Між іншим, лектор уніс у життя телеграфісток багато змін: Ніна Мойська шукала в словнику "любить", і, коли знайшла "кохати", вона цілком погодилась із лектором щодо милозвучності української мови. Слівочні-кова справила собі нового капелюха, і навіть стара діва Власа Нікіфоровна намагалась виглядати молодшою і цікавішою. Коли лектор прохає слухачів подати якийсь приклад, Власа Нікіфоровна старанно ворушить губами, кокетуючи, випинає вперед лікті й поправляє зачіску.
Але Василь Григорович вперто вліз у себе й хоче бути непомітним. Він старанно записує лекторові зауваження та правила, але коли лектор підходить до нього, він безпорадно мовчить і навіть підказки сусідів не рятують його. Ні, куди там його вивчити речівники, прикметники, ніякий рід і всю безглузду премудрість проклятої мови!..
Василь Григорович побоюється лектора, і, коли зустрічає його на вулиці, він намагається привітатись із ним перший.
Лекція скінчилась. Василь Григорович глибоко зітхнув, зібрав книжки та зшиток і пішов учитись на "Клопфері".
— Ну, Василю Григоровичу, тепер — на "Клопфер" тарабанити? — весело сказав, наздоганяючи, старший доглядач Балабай і підморгнув Василеві Григоровичу: — Беруть нашого брата за ребра! Учись та й учись, з лекції на лекцію... Просто тобі не телеграф, а університет, сучого сина!..
Василь Григорович сумовито відповів: "Да..." — і по-бичувався на третій поверх до "Клопфера".
І ось перед ним на столі стоїть цей непереможний "Клопфер", на якому ніколи не вивчиться працювати Василь Григорович, але який зіпхне з апаратної "Морзе" і "Юза" і зітре навіть згадку про колишнього телеграфіста, що працював був на телеграфі 32 роки.
Василь Григорович сів на стільця і почав вистукувати підоймою альфабет. Дерев'яний рупор зміцнював стуки, і вони голосними вже долітали до вушей Василя Григоровича — тук... тук-тук-тук...
Через стіну, із комсомольського клубу, долітав гамір і сміх. Так близько, зовсім уже близько підлазило оте нове, чуже й невідоме до Василя Григоровича...
Але Василь Григорович стискує свою зів'ялу думку й напружує давно вже притупити слух. Він хоче запам'ятати умовні (Луки альфабету, він мусить їх запам'ятати, бо інакше — буде скорочення штатів, соцзабез і старість, глибока, забрьохана старість...
І в цей час за стіною зірвалось молоде, безбережне, завзяте й дуже:
Наш паротяг, лети вперед! В комуні будем скоро, Нам більше нікуди іти, Над нами — зорі, зорі!..
Це співав комсомол. Співав весело й безтурботно. Певні своєї сили молоді голоси розбивали стіну й розсипалися по кімнаті, де вчився Василь Григорович. їх годі було стримати. Вони перепліталися із стуком, і "Клопфер", замість альфабету, вистукував іншої, він ок-селентував 1 їм: "Тук-тук-тук... тук... тук... тук..."
Вони рвучко летіли вперед у ті безмежні сині далі, куди не могла сягнути думка Василя Григоровича. Вони летіли, минаючи його, — в них своя мета і їм зовсім немає діла до подорожніх старців, що чвалають, крехтячи, до своєї могили. Але Василеві Григоровичу вони і цей їхній "Клопфер" (він — "їхній": Василь Григорович ніколи не зрадить свого "Морзе"), вони співали йому іншої: "Тук-тук... тук-тук..."
Він не міг збагнути, чи то стукає нове життя й інші люди, що сядуть на його стільчику, чи, може, прийшла, нарешті, сама смерть?.. Василь Григорович машиново натискує підойму, і рупор викрикує свої зухвалі поклики: "Тук-тук... тук..."
Василеві Григоровичу тепер стало згасім ясно: біда не в тому скороченні штатів, що має бути на телеграфі, ні, — іде велике скорочення штатів самого життя, і його, Василя Григоровича Гусятинського, леле, не занесуть у списки нових робітників! Так буде... А чому, пощо — хіба не все одно, коли слух уже не може відрізняти Клоп-ферових стуків і душа Василя Григоровича назавжди залишилась із "Морзе"?..
А пісня летіла вперед, у нові бурі, громи, хуртовини, сніги і весни.