А коло машини метушились люди, шпортаєся заклопотаний слюсар. Коні стояли.
— Що ту сталось? — скрикнув, прискакуючи, пан Зефірин.
— А хто знає, що, — чухаючись в голову, сказали парубки, держачи коней, — щось в машині луснуло, і вода перестала йти.
— Та що ту буде йти, коли в потоці сухо, — озвавсь гризько пан маршалок.
— То-то й є, прошу ясновельможного пана, — озвався слюсар, — ся помпа завелика для сего потоку, а як не стало води, то крізь дірки в сисаку набігло досередини болота. Болото заткало кляпу, коні шарпнули і товчок кляпу зламав.
Пан Зефірин аж посинів з лютості і, не тямлячи сам себе, крикнув:
— А нехай же вас грім поб’є, осли безглузді! І чому ж ви не перестали, як побачили, що води нема? Тепер треба буде машину назад до Англії посилати до направи, бо ту жаден дурень її не направить!
V
Пані Целіна Андрониковська лежить недужа і до гостей не являлась. І недуга її не проста, — глянеш збоку на її рум’яні повні лиця, розкішну стать, блискучі очі і, певно, подумаєш: "Карай, боже, й довіку такою недугою!" Та ба, не все золото, що блищить. У пані Целіни хоч і все здається здорове, так що ж, нерви, нерви — от де її нещастя. Нічого її не болить, їсть добре, спить добре, травить добре, а все-таки чує в кождій хвилі, що нерви її "страшно напружені", "як струни лютні", — мовляє вона, — що доволі найлегшого дотику, різкого звука, подуву вітерка, щоб їх збудити, зворушити, збентежити, щоб повалити її з ніг, довести до конвульсій, до полусмерті. Страшна то слабість, тим страшніша, що звичайно її ніжно і сердечно любимий муж, пан Зефірин, має те нещастя — роздражнювати і розворушувати її бідні нерви. Нехай тільки вона крізь стіну вчує, як він іде по коридору і скрипить черевиками, або як ходить по своїм покої і посвистує, або нехай до її носа долетить запах його дорогої сигари або до її уха шелест книжки, котру він читає, — так уже нещастя готове. Де стоїть, там упаде, запищить, завищить, б’є довкола себе руками і ногами, а вже щоб в таку пору любимий муж показавсь їй на очі, так не приведи господи, вмерла б, здається, на місці. І мусить бідний Зефірин, скоро тільки зачує виск і біготню по коридору, щодуху втікати з покою і з дому, бо буває й так навіть, що сама його присутність через стіну або й через дві якоюсь дивною магнетичною силою кидається на "страшенно напружені" нерви його жінки і погіршує її стан. Але що всього дивніше, так се ось що: запах засмальцьованих жидівських халатів та хлопських кожухів, юхтових і дьогтем мазаних чобіт, заваляних в стайні та в грязюці ніг прислуги, стукіт магля, ступи, ціпів і кузні, свист машини, гавкання собак, калатання ножів в кухні, квакання качок, гомін іншої птиці та худобини, — ніщо се майже ніякого впливу не мало на її нерви. "Організація моя так ніжна, — говорила вона, — що всі оті грубі товчки проносяться, не доторкаючись мене, і що тільки найтонші найніжніші струни моєї душі спосібні видавати звуки і улягати постороннім впливам". А коли пан Зефірин не раз дивувався, відки се походить, що якраз його особа має на її "струни" такий фатальний вплив, то вона з чаруючим, немов омліваючим усміхом шептала йому:
— Бо я тебе дуже, дуже люблю! Найніжніші струни моєї душі нерозривно зв’язані з тобою, — від кождого твого руху вони вже тремтять. Знаєш, як магнетична ігла тремтить, коли наблизити до неї залізо. Така ігла — то я, а ти — залізо!
Хоч і як лестною для пана Зефірина була така назва, то все-таки вічне тремтіння його улюбленої "Ігли" було для нього 3paäy якесь дивне, далі дуже прикре і неприємне. Він тисячі ви́дав, возяв жінку по всяких купелях та товариствах, але вилічити дивну слабість показалось неможливим. Навіть початку її ніхто не міг знати, а сама пані Целіна найменше. Так якось раптом найшло на неї, та й годі, і то якраз в рік по їх шлюбі. До того часу була Здоровісінька, а нараз — нерви! І отсе вже п’ять літ вона, нещасна, хоч тілом цвіте, і, мов рожа, пишається, зате нервами не то жиє, не то помирає.
Вже й лікарі від неї відступили — крім одного, та й то такого, що диво дивне, як він і прийшов їй до вподоби. Простий цирулик з місточка Болотяного, а до того ще жидок. Правда, зове він себе магістром фармації і хірургії, але проте по ярмарках пускає хлопам кров і рве зуби, аж куриться. Правда, являючись у панськім дворі в Сухобабах, він все прибраний по-європейськи, виголений і випарфумований, — одним словом, джентльмен. З себе він невеличкий, з низьким лобом, довгим закривленим носом, тонкими губами і широкими устами, з кістьми, вистаючими на висках, і з довгими, як у малпи, руками а коротенькими ніжками, — та проте звинний, верткий і говіркий, а забавний який! Одним словом, зумів збудити для себе повне довір’я у недужої пані.
— Отсей Фледермаус один ще й держить мене на світі, — говорить часом мов знехотя пані Целіна.
— Ну, не розумію, як такий глупий голиборода може тобі помагати, коли й найславніші лікарі сього не могли? — говорить пан Зефірин.
— Що ж, мій милий, — оживлюється пані, — часом і сліпа курка зерно найде. А Фледермаус хоч лікар і поганий, але діагноз у нього, милий мій, діагноз! Знаєш, се вже такий дар у чоловіка, сказати б, вродженний!
— Ну, і як же він здіагнозував твою слабість? Що се за слабість?
— Не знаю. Се ще, каже він, його секрет. Мусить випробувати, переконатися, а тоді.
Два роки вже перебуває Фледермаус і переконується, чи добрий його діагноз, але ще, мабуть, настоящої правди не дійшов. А пані все нездужає та нездужає: ні смерті, ні попусту. Пана Зефірина се вже й нудити почало, але він не каже нічого, щоб не попсувати жінчиних струн, — віддається більше справам публічним.
Вже по обіді. Пані Целіна з ліжка не вставала, в ліжку таки й пообідала. Пан Зефірин пообідав сам, бо гості з луки прямо роз’їхались, лишаючи там пусте шатро, множество пустих бутилок, попсовану машину і пана Зефірина в великій лютості. "Іригація принесла йому іритацію", — кепкував пан маршалок, похитуючись в своїм повозі. І прочі гості, кождий про себе, не щадили іронічних заміток, але пан Зефірин не чув нічого.
Пані Целіна по обіді в добрім гуморі; Фледермаус був рано і зо дві години продовжав свій діагноз; дивним способом від самого того діагнозу пані якось легше робилось, нерви вспокоювались. Вона дзвонить і велить попросити до себе пана Зефірина. Той немало здивувався, бо таке диво рідко у них лупається; квасний, роздратований, іде він до жінчиного покою, не забуваючи натягти м’які калоші на черевики, щоб таки не роздражнити її нервів.
— Ну, мій милий Фірцю, — весело защебетала пані, — тішся зо мною, — пан Фледермаус обіцяв, що швидко буду здорова!
— Дай боже, дай боже, — пора би вже! — якось холодно процідив пан Зефірин.
— А, так холодно се кажеш? Ти мене вже не любиш! Тобі все одно, чи я живу, чи вмираю. О мій боже!
— Але ж, Ліночко, бійся бога, що ти говориш? Я тебе не любити? Душечко моя! Прости мені! Сей холодний тон зовсім з іншої причини!
— З якої?
— Та так, всякі клопоти, моя мила. А надто ще сьогодні. Ти знаєш, я спровадив з Англії машину для іригації, сьогодні й посвятили. І представ собі, ті болвани як почали помпувати, то й натягли всередину болота та камінців, загатили кляпу, а опісля коні як потягли, та й кляпу зламали. Тепер треба машину назад до Англії посилати до направи.
— Ха, ха, ха! — засміялась пані дзвінким своїм сміхом, котрий у іншої, звичайної людини свідчив би про ідеальне здоров'я. — То забавне! Бідний мій Фірцю! Жаль мені тебе, нещасний господарю! Але що ж твої гості? Я чула, що й той поганий маршалок був між ними.
— Був, — гірко аж скрикнув пан Зефірин. — Представити собі не можеш, що за грубіян. Спершу п’є, не перестаючи, а потому язикові волю дає. І гніватись на нього не смієш, бо опісля всього відопреться. "Е, любий сусідо, се твій славний вишняк з мене говорив, а я, їй-богу, ані на думці не мав тебе ображати!" А як машина зламалася, то трохи не тріс з радості. Представ собі: чиниться зовсім п’яним і, ніби в замішанні, при всіх гостях підходить до мене, стискає за руку і гратулює! Як я здержався, що не наговорив йому сатисфакцій, то й сам уже не знаю.
— І охота тобі возитися та панькатися з тим старим банкротом! Я би на твоїм місці запиталась би його, чи в сутеренах його палацу гарні раки плодяться?
Пан Зефірин засміявся.
— Що ж, душенько, — не можна. Хоч банкрот, але все-таки бувший міліонер і тепер ще на два роки маршалок повітовий. Правда, що міліон свій він утопив, будуючи насеред ставу палац, котрий тепер, ще вверху не скінчений, фундаментами в воду лізе, — ну, але ти знаєш, що палац у нього дуже дражлива річ.
— А тобі гратулювати, як машина попсувалася, то не дражлива?
— Та так-то воно, але що робити. Він, яко маршалок,міг би мені нашкодити, а я йому що зроблю? Краще, думаю собі, не займати біду, нехай щезає.
Розмова перейшла на інші предмети. Пані Целіна оживилася, підперла прекрасну головку на лікоть зграбної ручки, її густі, золото-жовті коси буйними хвилями спадали на її груди і плечі, очі її блищали, уста, червоні, як калина, так і просились до поцілунку, — пану Зефіринові мимоволі нагадались медові місяці їх спільного життя. Він підсівся ближче, взяв її руку і поцілував. Вона нічого, він поцілував удруге. Розмова плила дальше. Пані Целіна говорила, мов і не замічала, як пан Зефірин нахилився і поцілував її біле кругле плече. Але коли бідний чоловік нахилився ще нижче і діткнувся устами її рум’яного лиця і при тім незручно потрутив крісло, так, що воно стукнуло, нараз пані Целіна скрикнула,верескнула душу проймаючим голосом, кинулась навзнак і почала метатися на ліжку, немов в яких страшенних муках. Переляканий пан Зефірин поблід і не знав, що діяти: чи рятувати недужу, чи втікати, щоб своїм дотиком ще дужчого не додавати їй болю. На щастя, прибігли дві покоївки; на їх руки пан Зефірин здав свою жінку, а сам тихцем щодуху подався до свого кабінету. З півгодини чути ще було крик і виск нещасної пані, по чім все успокоїлось.
— От нещастя моє, — говорив пан Зефірин до вірного Теофана, — нещастя з такою жінкою. А що їй такого, і сам не знаю! І жий же тут з нею! Теофан!
— Прошу вельможного пана!
— Піди на село і кажи Одарці Ключниковій, нехай прийде до мене.
— Прошу вельможного пана, Одарка хора.
— То Насті Шарварківні.
— Настя пішла до міста, — була тут рано та й пішла.
— Sacrebleu!* Була тут, а ти мені не сказав?
— Вельможний пан при гостях були.
— Ну, то йди до кого хочеш, котра-будь нехай прийде.