Ще питаю його: "Куди йдеш?" А він каже: "Купатися".
— Та там ходили діти до млинівки. І мій Андрусь ходив.
— Отож я й боюся, чи він від млинівки не пішов у Радичів.
— Ні, кумо! Андрусь казав, що від млинівки він вернув додому.
— Але ж дома ніхто не бачив його.
— А не шукали ви в стодолі, під оборогом? Може, запхався де в сіно та заснув.
— Та шукали хлопці. Скрізь по стодолі шукали. Нема. А під оборогом — або я знаю. Та й як би він дістався під оборіг? Там до нього й драбини нема приставленої.
— А йдіть, кумо, йдіть! Хлопець, як вивірка. Хіба йому багато треба, аби вилізти на оборіг. Ану, подивіться!
Миронова мати була ще молода молодиця, здорова й енергічна. їй не треба було два рази говорити, особливо, коли діло йшло про її любого синка. Вона так само, як Мирон, вилізла по оборожині під оборіг і заглянула до середини.
— Ні, не видно нічого! — сказала вона напів до себе самої, а напів до Василихи, що стояла за плотом у своїм саду. І вже хотіла злазити вниз, коли, втім, щось немов торкнуло її вилізти зовсім на сіно і заглянути ближче. Вилізла і в тій хвилі побачила Мирона, який спав, заритий у сіні так, що здалека зовсім не можна було добачити його.
Мати аж перехрестилася, потім сіла на сіні біля сонного хлопця, відгорнула йому злегка сіно з-над голови і вдивлялася в зарум’янене лице дитини. В тій хвилі Мирон відкрив очі і побачив матір.
— Ах, то ви, мамо? — запитав він.
— Я, синку.
— А довго я спав?
— Уже сонічко заходить.
— Але то мені снилося!..
— Що, синку?
— Що над Ділом стояв велетень — чорний і страшний, — а потому почав вилазити з-за Ділу і хотів засипати градом усе наше село. І сердився страшенно.
— То, синку, справді туча була.
— Справді? І засипало поля градом?
— Ні, синку. Бог милував. Перегнало градову тучу, розірвало її надвоє. Одна часть висипалася на Радичів, а друга на Панчужну. Такої кари в лісі наробило, що глянути страшно. Не дай боже, якби було се висипало на поля, то було би витовкло все до кореня.
Мирон усміхнувся якимось дивним сміхом.
— Се я зробив, мамо,— мовив він.
Мати глянула на нього зачудованими очима.
— Ти, синку? Що таке ти зробив?
— Я не пустив граду на ниви.
Мати всміхнулася якось маркітно.
— А се ти як зробив?
— Я боровся з тим велетнем.
— З яким велетнем?
— А з тим, що тяг із-за Ділу градову хмару. Я спинив його. Я накричав на нього. Він сердився страшенно, але не міг переперти мене.
Мати всміхнулася знов і повеселіла.
— Се ж тобі снилося, синку.
— І я так гадав, мамо, що снилося. Але коли справді була градова туча і коли справді град пішов на ліс, то се мені не снилося. Адіть, я весь мокрий, так утомився. І руки мокрі зовсім, бо я держав їх виставлені на дощ.
— Пощо, синку?
— А якби я був сховав хоч одну, то він був би переміг мене.
Мати знов усміхнулася, але в її очах заблищали сльози. Вона притулила уста до Миронового чола і почула в ньому гарячку. Потім поцілувала хлопця і мовила:
— Добре, синку, добре. Але нікому не говори про се. І таткові не говори.
— Чому?
— Бо би татко дуже гризся.
— Я не хочу, аби татко гризлися.
— А ти ніколи більше під таку годину не виходи з хати.
— Чому?
— Недобре малим дітям бути самим серед таких страховищ.
— Але ж я не боявся, мамо.
— Добре, добре. Але міг перелякатися і вмерти зо страху. І тоді мама плакала б за тобою.
— Не треба, аби ви плакали.
— Ну, а тепер ходім до хати. Там десь татко вже з лісу вернув.
— А чого ж татко ходили в ліс?
— За тобою шукати.
— Ото, а я й не знав. А я сплю собі тут, як у колисці. А проте добре, що я був сьогодні під оборогом. Якби не я, то був би сьогодні град усі поля витовк.
Мати знов довго погляділа на сина. В її очах мигнула турбота. Вона боялася за здоров’я свого сина. Але разом з тим на дні її душі заклубився якийсь забобонний жах. Ану ж справді у хлопця якась особлива натура? Ану ж він має зв’язок із якимись надприродними силами? Не раз уже в розмовах з нею він закидав такі слова, що вона не то дивувалася, не то жахалася його. І тепер знов! Невже в його словах не хороба, не гарячка, а якась правда, таємна, вища, недоступна їй?
Вона притисла Мирона до себе, перехрестила його і, цілуючи в розпалене чоло, мовила ще раз:
— Добре, синку, добре. Але пам’ятай, не говори про се нікому.
— Чому, мамо?
— Бо всі будуть із тебе сміятися. І тоді твоя мама буде також плакати.
— Ні, мамо! Не треба, аби ви плакали. Не буду говорити про се нікому.
І в якімось дивнім, святочнім настрої обоє, зразу хлопець, а потім мати, злізли з оборогу і мовчки пішли до хати.
Львів, 18—22 січня 1905