— Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе". Але вголос сказав:
— Добре було б. А то вже на смик перепався.
— Хо-хо, на смик! — зареготав лев. — Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.
— Та де там здоровий, — одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.
"Таки є, є ще сила молодецька", — вдоволено подумав.
— Слухай, — мовив, — а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?
— Та розумієш, — зам'явся лев. — Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. "Толябун, — каже, — по-нашому значить Толик". Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?
— Ну то не біда, — засміявся Вовк. — Слухай-но.
І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.
— О, молодця! — похвалив той. — Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми — сила. То ходімо!
І обоє подалися з хати.
Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.
— Ой, які гарні квіти, — мовило в захваті зайча. — Було б у нас більше часу, я обов'язково назбирала б оберемок.
— Запам'ятай це місце, — мовив серйозно Бурмосик, — і обминай його десятою дорогою.
— Чому?
— Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, — вказав лапкою Бурмосик.
Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.
— Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.
— Ой, як страшно, — притулилась Люська до Бурмосика, — а який він, цей Болотяник?
— Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить — так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.
— Добре, що ти попередив мене, — притихла Люська. — Але які гарні квіти, — додала з жалем. — Так і хочеться сплести з них віночок.
— Може, зайдемо до нас, і ти поїси? — запропонував Бурмосик.
— Ні-ні, — заперечило зайча. — Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.
— Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, — і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.
Розділ IV
Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.
— Добридень, Буцику, — наче до давнього знайомого, привіталася Люська. — Я ваша нова подружка.
— Я знайшов її на Суничній галяві, — пояснив Бурмосик.
— І як же ти опинилася в наших краях? — спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.
— Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, — закінчила вона і схлипнула.
— Стривай-но, — мовив Буцик. — А як світило сонце, коли ти бігла од лева?
— Яскраво.
— Я не про те. Звідки воно світило?
— Спочатку в ліве очко, потім у праве, — чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам'ятаю. А навіщо це тобі?
— Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, — вказав Буцик рукою. — А якщо в ліве, — то он звідки. Зрозуміло?
— От бачиш! — скрикнув Бурмосик. — Я знав, що Буцик обов'язково щось придумає.
— Авжеж, — озвалася Люська. — Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.
— Так-так, — замислився Буцик. — Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?
— Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.
— От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, — глянув він на скошену траву. — Ходімо!
Довго шукати не довелось.
— Ось, здасться! — крикнув Бурмосик.
— Ой-ой-ой, — наблизившись, похитав головою Буцик. — Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.
— Хіба, — здивувалась Люська, — а мені здається, із заходу.
— А по-моєму, вона прибігла з півдня, — докинув Бурмосик. Друзі перезирнулись.
— То звідки ж я прибігла? — сумно запитаю зайча.
— Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, — сказав Буцик, — та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, — мовив він по хвильці, — яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
— Може, монпансьє? — облизнулась Люська.
— Або "Золотий ключик", — і собі підхопив Бурмосик.
— Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
— А де ж ми його візьмемо? — посмутнішало зайча.
— Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
— А ми дуже попросимо, — сказала Люська.
— А цур тобі! — почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. — Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
— Ой, як смішно він висить! — зареготала Люська. — Дивіться — догори ногами!
— Цить, — зашепотів до неї Буцик. — Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе — нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
— Доброго дня, дядечку! — дружно гукнули всі троє.
— Га? — озвавсь Кажан. — Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
— Це Люська! — мовив Буцик.
— Здрастуйте, дядечку, — ще раз поздоровкалась Люська. — Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
— Еге ж, — одразу полагіднішав старий. — Звісно, не одній тобі — всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?
— Розумієте, дядечку. — пояснив Буцик. — Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
— Е-е, — схитнув головою Кажан. — Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте — а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.
— Це інша справа, — мовив дядечко. — Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
— Кому це? — поцікавилася Люська.
— Та кому ж, як не отій почварі, — одказав Кажан.
— Почварі? — перезирнулися друзі. — А на що вона схожа?
— Та таке щось жовте, з хвостом, і реве — не приведи Господь…
— Толябун! — скрикнуло зайченя.
— Лев? — вихопилось у Бурмосика.
— Еге ж, лев, а-ах, — позіхнув Кажан.
— Зараз засне, — прошепотів Буцик і закричав: — Дядьку Кажане!
— Що? — розплюшив той уже було склеплені повіки.
— Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
— Про якого лева?
— Про того, шо недавно тут пробігав.
— А-а-а, — згадав старий. — Щоб йому живіт до спини присох!
— От-от! Що ж він зробив?
— Значить, діло було так, — почав Кажан. — Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, — вів далі дядько. — Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся — стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає — аж я на гілці весь затрусивсь. "Гей ти, — крикнув я, — ану забирайся звідси!" Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами — аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові — той вовцюга теж тут крутився: "Ще дерева зо три — й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла". А потім обоє подалися геть… А-ах, — позіхнув Кажан і заснув.
— І зовсім цей лев не дурний. — мовив Буцик, коли йшли назад. — Таке придумати — обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.
— Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, — схлипнула Люська.
— І Вовк до нього пристав, — нагадав Бурмосик. — Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.
— Ти не побивайся дуже, — звернувся до Люськи Буцик. — Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.
— І безпечніше, — додало зайча. — І мені можна буде цілий день рвати квіточки?
— Гм… — розгубився Буцик. — Ну, якщо…
— Дуже добре, — зраділа Люська. — А як ви думаєте, мені у вас сподобається?
— Сподіваємося, — почулось у відповідь.
Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.
— Ой, яка троянда! — скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. — Вона майже така сама гарна, як і я, — і полізла в кишеньку по дзеркальце. — Так, якби їй ще мої вушка.
— Так троянд же з вушками не буває, — здивувався Бурмосик.
— Значить, я єдина така гарна на весь ліс, — одказала Люська. — Що ж, непогано, — мовила, роздивившись у хаті.
— А що ви читаєте? — поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.
— "Три мушкетери". Дуже цікаво. Хочеш послухати?
— Хочу, — підсунуло ослінчик ближче до столу.
— Де ми зупинились учора? — спитав Бурмосик.
— Там, де про королеву і дорогоцінності.
— А.. Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте. І Бурмосик почав читати.
Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.
Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.
— Бідне дівча, — шепнув Буцик Бурмосикові, — думає, певно, про свою домівку, — і гукнув:
— Люсю, час уже спати.
— А, так, це я замислилась. — Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: — А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?
— Брильянти, — поправив її Буцик, — або ж діаманти.
— Хай так, — відповіла Люська. — Я думаю, личили б. — Потім глянула у вікно й спитала: — А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?
— Є, — одказав Бурмосик. — На горищі. Треба буде завтра дістати.