Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт, не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...
— Добре, мамо! — вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все, чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i в'їдливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає, що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в галоп, а спробуєш, — гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли доведеться мчати на справжньому конi...
З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на мене i знову каже: "гi".
Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :
— Це на тебе давно гикавка напала?
-Та нi, як тiльки тебе побачив, — пiдсмiюється Петро i очима проштрикує мої чоботи. — У маминi взувся?
— Колись були маминi, тепер мої.
— Твої?
— Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.
— А ти часом не брешеш? — темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн i вiрить i не вiрить менi.
— Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, — недбало показую пальцем у бiк своєї причiлкової стiни.
— Гм, пофортунило тобi, — вже заздрiсно говорить Петро, хоча б, здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi на його ногу.
— Петре, давай гайнемо в лiс.
— Чого ми там ще не бачили? — пiдозрiло дивиться на мене.
— Чого? — ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй водi. — Побачимо лiс, та й годi.
— Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?
— То як хочеш, — збираюся бiгти.
— Стривай! — Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає поперед мене i вже владно каже: — Ходiмо за мною!
— Оце добре, що ти попереду пiдеш, — безневинно кажу.
— А чого добре? — з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.
— Бо в мене чоботи сухiшими будуть.
— Хитрий який! — насупився пастушок. — Спочатку я пiду попереду, а потiм — ти!..
Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi, перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує: "Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й полотнянi штаненята, i катанки.
Недалеко трiснула крига.
— Чуєш? — пригинаючись, таємниче питає Петро.
— Чую.
— А знаєш, що воно?
— Нi.
— Це щука хвостом лiд розбиває.
— То в неї такий крепкий хвiст?
— Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвiст на берег.
Ми прислухаємось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.
Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє.
А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. I люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть опеньки.
Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку береста обiзвалася сойка. Ми подивились на її лискучi дзеркальця, а Петро запитав:
— Знаєш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?
— Чому?
— Бо в неї в головi нема однiєї клепки: пролетить день, а потiм неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, — i летить назад.
— Гм, — дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що її сойка безсовiсно вкрала в якоїсь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне птаство i їхнiм же голосом веселити себе.
— Заєць! Заєць! — кричить Петро i кидається бiгти до крутояру. Помiж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань i зникає в пiдлiску.
— От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за їхнiми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бiдний заєць провинився перед звiриною, птахами i людьми?
Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.
Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну i життя!
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частiше вона похитує головою i каже зовсiм не те, що всмiхалося б менi:
— Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, — i пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер декому показують.
Але безтолоч "он звiдти" не дуже поспiшає виходити, їй, видать, сподобалась моя "макiтра", в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що є i чого немає в головi малого. Отож тепер у моїх мiзках крепко хазяйнує безтолоч. I не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом.
Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев'ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi. Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи, "Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й чирвовий валет", а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, "сiчовими стрiльцями" та Червоною Армiєю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову.
В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити свої чоботи дьогтем.
Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять — двадцять п'ять пудiв пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.
Я пам'ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле".
З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем...
А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи — вони були по-своєму прекраснi...
Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:
-Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч!
Правда, у пiч вона так i не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило її дитину.
— Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?
— Що?.. А звiдки я знаю?
— То чого ж таке говорите?
— Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i позбувся того, що мав у черепку, — показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.
— Я ж бiблiї не читаю.
— В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до неї допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...
Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".
Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався перехитрити її.