Для одинокої бездітної тьоті Варі золотаве сестрине дівчатко стало гарячою відрадою серця, і тьотя приховано й незграбно осипала Лялю своєю спраглою, ніде не розтраченою любов'ю.
Вийшовши на пенсію, тьотя Варя стала жити в сестриній сім'ї. Жилава, суха, маленька, як гачок, вона вела всі господарські справи, ніколи не втомлюючись, ніколи не хворіючи, ні про кого, опріч самої себе, не забуваючи. Чутлива сім'я добре розуміла її мовчазну, приховану зовнішньою суворістю самопожертву.
До нових окупаційних порядків Варвара Григорівна поставилась з явним презирством. На базар вона вирушала войовничо сердито, нагадуючи маленьку роздратовану квочку. Відколи німці зайняли місто, тьотя сердилась і гримала на всіх. А з базару поверталася просто люта.
— Ви ж подумайте! — гукнула вона сьогодні ще з порога, не приховуючи обурення, дивлячись на присутніх вицвілими, майже білими очима.— Зайдисвіти окаянні, вони прийняли мене бозна за кого! Панінкою назвати женщину моїх літ!
Ляля повільно закрила книжку і мовчки дивилась на тьотю Варю, всю скручену гнівом в сухий жилавий клубочок.
— Тільки наближаюсь до базару, як підходять два лобурі, глянули в кошик і: "Ком, панінко, шляфен в тюрму!" Ще й іржуть, мерзотники! Коли б сусідки не вступились, потягли б, собаки, я вам кажу. От настало, от настало!.. Кажуть, повну тюрму вже набили. Лікаря Грінберга повели з усією родиною — з жінкою й дітьми. Найменшенького дружина тримає на руках, а воно ще й сміється. Ох, дожились!..
— Доню, дай мені води,— попросила мама, важко дихаючи на ліжку.
— ...А Пушкінською,— далі вела тьотя Варя,— знову гнали партію наших полонених; поранеці кульгають — ніхто їх не перев'язує, вся вулиця за ними в крові. Один нагнувся до обмотки, відстав на крок, конвоїр тиркнув з автомата просто по ньому, і не стріпнувся, сердега. Отаке робиться!
Ляля мовчки слухала тьотю Варю, дивлячись на неї пильно, мов слідчий, і посірілі очі її дедалі ширшали.
Потім встала, підійшла до гардероба і зняла з вішалки своє синє пальто.
Надія Григорівна ледве чутно застогнала:
— Куди ти, Лялю?
— Мені так уже, мамо... так... Я піду до Серьож-ки... Душу хоч відведу...
— Тепер он як небезпечно, Лялю.— Мамині очі, повиті незникаючою тугою, благали: не одягайся.— Крім того, сьогодні повинна прийти швачка.
— Не турбуйся за мене, мамо. Я буду обачна. А швачка не втече.
— Ти одягаєш демісезонне? — вжахнулась тьотя Варя.— І модельні?
— Вони мені не муляють,— сказала дівчина.
— Тобі не муляють, та їм муляють! — розсердилась тьотя.— Зараз усі стали одягатись у найгірше лахміття. Сьогодні на базар повиходили, як старці. Ось облиш-бо демісезонне... Я дам тобі свою корсетку...
— Тьотю Варю, не треба мені корсетки,— сказала Ляля стримано.— Я ходитиму так, як ходила.
І вона одягла пальто і білий берет. Тьотя безпорадно тримала на руках свою злежану, побиту міллю корсетку.
— Я ненадовго... Прошу вас — не хвилюйтесь. Мати знов простогнала:
— Але ж там...
— Нічого. Донька твоя не розгубиться...
VI
Ішла швидко, дивлячись під ноги. На тротуарі ворушилось крихке, ще зелене листя. Цієї осені вдарили ранні заморозки, і дерева, не встигши пожовтіти, осипались зеленцем. Вітер висвистував у голому верховітті.
Біля колишніх армійських складів-бараків працювала велика група цивільних, оточена німецькою вартою. Люди, видно, умисно відвертались від вулиці, виставивши до неї свої згорблені спини, по яких Ляля нікого не могла впізнати. Вкопували високі тесані стовпи, трамбували землю. Поміж тими, що працювали, шастав пристаркуватий офіцер з рулеткою в руці, старанно проміряючи відстань між стовпами, прикрикуючи на помічників. Тут же поруч команда солдатів весело скидала з машини здоровезні мотки колючого дроту. Від цього видовища мороз перебіг Лялі поза спиною, наче до неї, до самої шкіри її вже торкнувся той шпичакуватий ганебний дріт. "Що ж це таке? — питала Ляля невідомо кого, швидко минаючи кам'яні бараки і чекаючи, що її ось-ось зупинять наглим окриком.— Що ж буде?"
— Лялю! Що ж це таке?
Дівчина, стрепенувшись, підвела голову. Від базару до неї наближалась мати Серьожки Іллєвського, невисока, досить повна жінка, з кошиком у руці. Лялі відлягло від серця.
— Що ж це таке, дівчино?! — повторила Іллєвська з деяким докором.— Мало того, що доріжку до нас забула, а це вже й на вулиці не помічаєш...
— Що ви, тьотю Олю! — Ляля дивилась на Іллєв-ську так, наче й справді почувала себе винною.— Саме оце до вас і розігналася... Серьожці краще?
— Краще не краще, а лежати тепер не час,— з серцем відповіла Іллєвська.— Дала їм оце на двох з Любкою норму: накрутити десять склянок, доки поба-зарюю.
— Набазарювались?
— Крізь землю вони пішли б, оці їхні базари. Нічого не докупишся.
— Що ж ви несете?
— Витрішків повен кошик. Ходімо.
З Серьожкою Іллєвським Ляля вчилася в одній школі, де він заповнював усю стінгазету своїми віршами. І хоча пізніше шляхи їхні розійшлися — Ляля поїхала вчитися в Харків, а Серьожка вступив до Полтавського педінституту,— проте вони продовжували дружити і "родичатися". В перші дні ворожих нальотів Серьожку привалило в інститутській бібліотеці, серйозно поранило в ногу, і його поклали в міську лікарню. Уже перед самим наступом окупантів на Полтаву мати забрала його додому.
— Ач, що зробили з містом,— бубоніла Іллєвська, ідучи поруч з Лялею і озираючи будинки. Над балконом одного з будинків уже було вивішено портрет Гітлера.— Нарядилися загидженим навиворіт... Ні корови, ні свині, зате Гітлер на стіні!
Лялі здавалося, що це зовсім не її місто, що вона бачить його вперше. Люди на вулицях тепер не ходили, а бігали, шурхаючи в завулки, як у мішки. Віталися спідлоба, похапцем, наче соромилися і боялися одне одного. Зустрічаючи деяких батькових знайомих,
Ляля не зупинялася, не заводила з ними розмови, як було це раніше. Кивала на ходу і теж ніяковіла...
— Чого ти така сьогодні, Лялю? — помітила її стан Іллєвська, яка завжди звикла бачити Лялю з од-вертим усміхненим обличчям, привітним до всіх.— Наче привезена... Бід людей одвертаєшся... Що з тобою?
— Не знаю, тьотю Олю... Якось так мені незручно... Ніби винна в чомусь перед кожним. Ніби докори звідусіль. Така, мовляв, молода й здорова, ми тебе стільки вчили, виховували... А ти тепер походжаєш спокійно собі вулицями, і не мучить тебе сумління, чому місто здано, чому не евакуйовані всі...
— Оце ж тобі,— сказала Іллєвська.— Другий Серьожка... На того теж "всі дивляться".
— Справді дивляться, тьотю Олю...
— Ще б пак не дивились. Ти ж одяглась, мов на демонстрацію. От і ріже очі.
Серед звичайного човгання ніг пішоходів Ляля раптом почула позаду віддалене металеве клацання. Губи її мимохідь склалися в бридливу гримасу.
— Ходімте швидше, тьотю Олю...
— Чого тобі припекло?
— Чуєте: клацають.
— Я не чую... Де?
— За спиною.
— Хай собі клацають,— сказала, озирнувшись, Іллєвська, проте піддала ходу.— Кістками б ви своїми клацали!
Коли підходили до будинку, в якому жили Іллєв-ські, Ляля ще з вулиці почула, як у дворі гудуть саморобні жорна. Міські млини стояли, борошна не можна докупитись, і полтавчани останнім часом почали обзаводитись, як первісні люди, власними "млинами".
— Жорна гудуть, аж у Берліні чуть,— сказала Іллєвська, сердито відчиняючи хвіртку.
З сарая назустріч їм вийшов, накульгуючи, Серьожка з сестрою Любою, вродливою чорнявою дівчинкою.
— Перевиконали, мамо! — радісно повідомила Люба. Вона була вся біла від борошняної пилюки.— Дванадцять склянок!
Серьожка стояв мовчки, опустивши руки і дивлячись убік. Низенький ростом, тонкошиїй, він і ніжним чистим обличчям, і чорними стрілками брів разюче був схожий на свою сестричку. На ньому, як і раніш,— чорна оксамитова толстовка з таким же паском, низенькі стоптані чобітки. Штани напущені на них, як шаровари.
— Колесо неволі крутиш? — запитала Ляля, привітавшись.
— Кгучу,— відповів Серьожка, злегка гаркавлячи. Глянули одне на одного, і погляд ковзнув повз
погляд. Обом було наче тісно. Вони ніколи не почували себе так.
— Ходімо до кімнати,— сказав Серьожка і, обернувшись до Лялі спиною, став перший підійматись в будинок.
— А я думала, що ти й досі лежиш,— говорила Ляля, коли вони пройшли через кухню до Сергієвої кімнати і залишились самі.— Вирішила провідати.
— Дякую,— буркнув Серьожка.— Тепер не влежиш.
— Як твоя рана?
— Затягається.
— А я цілі дні дома та дома. Наче в ямі.
— Читаєш?
— Звичайно. Зараз це єдина втіха.
— Що ж ти читаєш?
— Оце перечитала "Як гартувалася сталь". Якось особливо, по-новому тепер усе це сприймається...
— Життя консультує,— гірко зауважив Серьожка.
— Ти знаєш,— сказала згодом Ляля,— наші вже запросили швачку, щоб вчила мене шиття.
— Завбачливо... Чого ж...
— Звичайно. Може, попаду до якоїсь німкені, то хоч не пошле на скотарню, а посадить сукні їй шити. Цінний фах. А ти?
— Що я? — глянув Серьожка на Лялю. Стрілчасті його брови були високо підняті. Вони були завжди високо підняті, немов юнак раз колись дуже чимось здивувався і так уже й залишився здивованим назавжди.— Я... нічого.
— Як нічого? Мабуть, пишеш?
— Потроху.
— О, послухаю,— Лялі, здається, не так подобались Серьожчині вірші, як той щирий пафос, з яким він завжди їх читав.— Прочитай, Серьожко.
— Іншим разом,— відмахнувся він, ніяковіючи від того, що йому таки хотілося читати.
— Я ж бачу, що тобі й самому хочеться читати,— сказала Ляля.— Не ламайся.
Серьожка нервово загладив назад свій чорний чубчик і, вставши з-за столу, прокульгав до вікна, яке виходило на Первомайський проспект. Внизу, біля під'їзду протилежного будинку, стояли в ряд німецькі автомашини.
— Відкривають банк,— процідив Серьожка крізь зуби.
— Я більше не прошу,— попередила Ляля примхливо.
Серьожка, дивлячись за вікно, понад будинок, почав своїм незміцнілим кришталевим тенорком:
Ранець візьму на плечі,
В кишеню паперу лист.
Піду, невідомий предтеча,
У вітряний дикий свист.
Піду я в краї невідомі,
Піду за блакитні моря,
Де в чорному димному громі
Білі міста не горять.
Серьожка оглянувся на Лялю. Вона слухала. Тоді, ще вище задерши голову, він продовжував:
Невільниче сонце хмуро
Світить в краю моїм.
Посеред тигрів бурих,
Може, знайду свій дім.
Повний зневаги до всього,
В нетрях збудую вігвам,
В єдиного вірячи бога,
Якого створю я сам!
Кінчивши, Серьожка знову озирнувся на Лялю.