Десь виперти господаря з двора —
Нехай у себе ж вдома просить...
В ті "славні" дні старалися святі —
Із шкури лізла Скелька-богомолка.
Зелені бані стали золоті...
Та гей і плакалось в міцному хомуті
Лицарство славне
Гадяцькому полку.
Але й всього.
Не плач, і не кричи,
І не бунтуй, бо тут тобі й могила.
Не крикнеш знову "пугу" уночі,
Бо недарма стояли усачі —
Драгуни царські: "волю" і свавілля
Списом підперли на оцій землі ;
То ж їх ігумени — тутешні королі
До послуг мали завжди як шляхетну cилу.
Натикала їх щедро по містах
Рука дбайлива, щоб таки хреста
Поставити над волею і довершить могилу.
Родились діти. Мерли їх батьки,
Плодилися раби голодні і обдерті;
Орали землю й їли канчуки,
І вже не знали, хто вони такі,
Немов спасіння, ждали смерти.
Безмежна ніч...
Десь був удар на ґвалт.
І знов удар, і знову.
Повіяв вітер на дев'ятий вал —
То десь піднявсь, забурив шквал —
То гикнув отаман Войнович .
Піднявсь Войнович і згукав орлят...
А сам орел... нема його, нема,—
Тут для орла страшна зима,—
Пощез обскубаний, розбитий і безсилий.
Безмежна ніч... А вночі мідний дзвін,
Розгойданий свавільною рукою.
Хтось плаче ревно, жалю завдає,—
Там моляться до скону з нагаєм
За довгий вік династії чужої.
Мотають жили. Учать, як ходить
В міцній запряжці. Звичаї і побут
Втоптали в кал. Цабе, верни, сюди!
Покірний будь. Роби! Проси і жди
І напихай другим утробу...
І диктував закони мідний дзвін,
І муштрував рабів. Свавіллям і злобою
Залляло край. Кляли життя своє
Та все молилися до скону з нагаєм
Раби за вік династії чужої...
Отці кохалися в вині та в Божім слові,
І не лякав сам чорт, не то якийсь Войнович.
Така мара...
XV
...Лампади тьмяний світ
Ворушить фольгу, з ризи злото краде.
Перед розп'яттям — у терновому вінці —
Під брязкіт келихів і шепіт папірців
Уже за північ точиться нарада.
Мигає мідь розкішних канделябр...
За різьбленим столом дубовим
Владики піняться; їх очі майорять,
Сміються лиця, келихи дзвенять,—
За храм, за їх, за Бога і царя...
І капає вино, як краплі крові.
"Благослови, Всевишній! — річ таку веде
Ігумен сам: — на страх усім лукавим
Кінчити справу".
Келиха підняв, немов булаву,
І почали кінчать...
І скаржиться перо,— спішить "ітоги" пише,
Пихтить Павлін...
А за дверми чатує сонний Сава,
Кричать і сперечаються. І хтось, немов бугай:
"Єпископу! Єпископу одна нехай!
А губернаторові тисячі чотири..."
Ігумен:
"Ні-ні, заждіть! Ми тільки в силу вірим.
Так от, панове, коли хочеш миру —
Готуй н а г а й !
І ось тому, щоб маху нам не дать,
Щоби усе ішло і чинно, й справно,—
Охтирський капітан-ісправник
Хай буде н а ш...
Авжеж, коли біда
Настигне нагло цю обитель Божу,—
Хто прийде з допомогою, з мечем
На перший поклик? Він! І не зімкне очей —
Стоятиме, як янгол, на сторожі...
Отож насамперед, панове, дать йому
Так — тисяч зо три. Потім ще добавим".
"Слава!.."
Келейний:
"Речеш ти мудро, отче, я к цьому:
Адже ніщо так чернь не заспокоїть
Оцих нащадків гемонської Січі —
Ані Христос, ні хрест, ані чернечий гімн,
Ніщо їх так не зігне до ноги,
Як батоги!
Як той нагай магічний.
Чотири тисячі на царських сторожів!"
Всі згодились, і заскрипіли пера...
Ігумен:
"Проваджу далі. Як ви не кажіть,
Ми мусимо зломити їх ножі
Об шаблі. Так. Ну, а тепера —
Діліть на інших, значніших тузів:
Єпископу. Єпископському сину
(Удвоє більше, аніж в ті рази),
І на губернію, і у синод звезіть...
Та не забудьте і самої Катерини..."
Усім, усім в них стане заплатить...
Гули ченці. Нікого не забули:
Панів великих і панят узули,
І навіть накінці келейний спохвативсь:
"Благослови, владико, слово мовить!
Усіх-усіх перелічили ви,
А ще ж десь є хухрянський становий.
Воно хоч він панок і нездоровий,
А все ж..."
Ігумен:
"О, ні! Тому не треба,—
Подбаєм ми у всякий час за нього;
Хай їздить і ось тут жере.
Це зовсім свій. Назавтра він припре
Карати чернь. Це — честь йому від Бога..."
Гули ченці. Мов одяг із Христа,
Ділили, шматували людські душі.
І лічили, і перелічували вп'ять...
Аж за стіною стали реготать
Сичі і сови,— зовсім, як клікуші.
XVI
Так довго-довго радились ченці.
Лампади тьмяний світ із фольги злото краде.
Перед розп'яттям — у терновому вінці —
Дзвенять там келихи, шепочуть папірці,
І капа кров,
І дише віск "на ладан".
Кров капає без ліку і без ладу...
І тільки як аж геть зайшла північ,
Коли на вежі тричі дзвін ударив,—
Замовкло все. Утопли шуми в сні,
Затихли голоси, і вимерли вогні.
Далеко треті півні прокричали.
Тих-ше... Ти ж гляди... (Стоять
Вони удвох під арками крутими;
Шугає в темряві чиєсь ім'я...)
"Запам'ятай: Це — місія твоя!
І не забудь її, її!
Ти чуєш, Никодиме?!"
XVII
Принишкнув вітер, і мовчить вода.
Встромився в небо манастир понурий.
Упали в сон: туман, ліси і даль,
Лише в селі не спить стара біда
Та плачуть флюгери на мурах...
А ще не спить чернечий-вартовий,—
На всі чотири визира з дзвіниці...
І шепчуться дуби — мовчальники криві,
Вислухують, як вторить чорт сові,
І скиряться
Старі й німі бійниці.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
І
Козачка станом, поглядом — княжна,
Коса до пояса, ще й цвіту вороного,
А на устах і сонце, і весна.
Тріпоче юність в грудях...
Сирота вона.
Вона онука Гармаша старого.
Красуня дивна... Заздрив місяць їй,
Аж наче й сонце сіпало губою
Із заздрощів. Круг неї хлопців рій.
В її пісні закохані гаї,
І озиваються на посміх солов'ї,
Холоне серце і дрижить, як поведе бровою.
Така Мар'яна ця.
Пишався нею всяк
І тішились, і все село любило.
Всміхалась їй околиця уся,—
Та тільки серця так ніхто-ніхто не взяв,
Як той бунтар, як той юнак Данило.
Ніхто не зважить муки цих годин,
Ніхто не злічить виплакані сльози.
І зважив би, і злічив би один...
Хто скаже правду — де тепера він?
Яка циганка щиро поворожить?
Любилися... Ніхто про те не знав,
Любилися... Ніхто те не опише.
Куди подівся? Чи прилине знов?..
Росте на серці розпачу плесно,
І б'ється жаль серед нічної тиші.
І тільки десь — надія, як зоря,
І тільки десь — і гордість, і молитва:
Не за батьків, не за братів, не за царя,—
За непокірного,
За бунтаря,
За милого, хорошого, немов дощем, молитва ця полита
Дівочими слізьми...
II
...Ударило к заутрені...
дригнулась ніч у чорнім клобуці,
Схилилась на тумани — сиві ризи:
Молитва на устах і серце у руці...
І побрели за мурами ченці
На свій щоденний "труд".А понад низом —
Ступає дзвін погордливий, чужий
По темнім морю сірих спозаранок.
Юрба жінок шляхом крізь тьму біжить;
Летять, немов залякані стрижі.
Туди на хрест...
Пішла туди й Мар'яна.
Бредуть... вилазять... сходяться з пітьми.
Повзуть із туману з надією до храму;
Несуть свій біль і йдуть, як біль, самі,
Щоб злити розпачі гарячими слізьми
Під ноги матері над всіми матерями.
Впадуть самі,— нехай в огні молінь,
Як віск, розтопиться святині сірий камінь;
Нехай рятує! Був же в неї син
І як прийшов розп'яти жидовин,
Та й плакала, та й билася ж руками...
"О матінко, заступнице свята.
Нащо дала, нащо дала родити?
Дурні ми, матері... Куди? Кого спитать?
Коли не чуть тобі, як матері кричать,
Почуй же хоч, як плачуть наші діти!"
Ідуть жінки...
І близиться гора —
То тінь Голгофи древня і хрестата:
Там свічі капають, як плакальниці, вряд,—
Там на свічках то ж душі їх горять
І на хрестах серця їхні розп'яті.
Свічки стоять — то хлопчики малі.
О, ні, о, ні! То все солдати струнко!..
В темряві вітер щулиться, юлить.
Бредуть жінки заступницю молить,
Повзуть вимолювати в Бога порятунку.
Мар'яна думає... Печаль свою несе.
У неї біль, як цвях,— тупий, глибокий,
Їй тільки б Данила — та й усе:
Помолиться вона, щоб був живий — і все,
І не забуде хай Мар'яну чорнооку...
Надіється, спіткається, біжить
Красуня дивна — сирота Мар'яна...
І ходить дзвін погордливий, чужий
По темнім морю сірих спозаранок.
III
Спинилася під брамою юрба.
Немов отара злякана, докупи щільно злізлась.
"Закрита брама!.."
...У лице рабам
Стоїть і хмуриться цвяхована, ряба,—
Закрила шлях, окована залізом.
Хрестились люди з стогоном.
В "раю" ж —
За мурами, немов десь у вертепі,
У сонмищі ікон кадилять і піють.
І покотився плач... Схилилась ніч у крепі,—
Там перебіг тужливий шепіт:
"Ой Боже-Боже... І помолиться не дають..."
IV
І помолиться не дають...
Регоче дзвін:
"Бо-о-о-ог!..
До-нас! — Боже-Боже.
Ти-нас! — люби-Боже.
Так-так — мені-мені.
Нам! Нам! Бо-о-о-о-г!.." —
зареготався він.
Здригнула й лопнула у далях каламуть,
І затягнули хмар бинти червону рану.
Немов на голову біду зовуть,
Далеко десь півні піють:
Встає зажурений і мовчазний світанок.
Устали села з кряканням ворон,
Нема роси... росу тумани з'їли,
Не плачуть шиби — їх покинув сон,
І звисли сірі стріхи, як прокльон,
Немов докір землі, що їх родила.
Продерли очі: "О, проклята мить!"
Ридає дзвін... Іще шугає птиця
Німої півночі; а млин шумить, шумить.
І ниє серце, в остраху щемить,
Що вже на новий день благословиться.
По одній гаснуть зорі. По низу —
Із-за борів, із степу, із-за гаю —
Тягучі хмари сунуться, повзуть,
Обклали обрії,
Наниз,
Наниз лягають.
V
На полудень чекали всі гостей:
Дивився з башти вартовий на північ
щохвилини, —
Туди, де шлях, де бір обрізав степ...
З півночі дуло мокре і густе,
І повз туман холодний і осінній.
Давно за ними послано гінця:
Просили погостить і учинить розправу.
Для них обід готовили бучний...
Сюди прибути мусить з царським правом,
З салдатами хухрянський становий
І сам охтирський капітан-ісправник.
Качки і гуси, вина і меди...
Знайшли й сивуху, білу і слив'янку
В льоху чернечім, притягли сюди...
Усьому лад дає отець Павлін рудий,
І шум у трапезній стоїть з самого ранку.
Владики радились: складали наспіх план
І сперечались, чи почот їм становити
Ісправнику. Хоч то маленький пан,
А все ж і на ньому царський жупан
І завітає не в конюшні, а в обитель.
Чекали й села, поглядали в степ,
Надію втративши на будь-яке спасіння.
Не знали, бути як, чим привітать гостей?.,
А з півночі повзе колюче і густе,
І сунеться туман холодний і осінній.
Такий осінній...
То москаль блює.
Ще ж тільки Спасівка, ще лист дерева ломить,
І над левадами зозуля ще кує
(Регочеться в істериці, аж жалю завдає,
І уриває нагло по одному)...
Години капають, як згусле молоко,
І бігають ченці, у дзвонаря питають:
Дивись, чи не курить, Ілько?!
Дивись, чи не вони то за ліском?!
"Немає!" —
З далини, нап'явшись сіряком,
Кріпацькі душі теж на дзвона наслухають.
Прокрякала ворона, мов кума.
Вже полудень, а від гостей ні духу;
Мовчить дзвонар,— ні звісточки нема...
Пішла на мури братія сама:
Обід готовий, а гостей чортма,—
Обід холоне, а про них ні слуху.
Простиг обід...