П. Дрімцов за останні двадцять літ своєї праці в Харкові?!
Він і лектор в клубі "Грядущее", і на курсах УкрПУРу, і в Школі Червоних старшин.
Він і член української секції щодо поповнення громадської бібліотеки, він і хормейстер в філії тва розповсюдження єврейської музики…
Він — автор віршованого перекладу "Кобзаря" Т. Г. Шевченка.
Він — фундатор українського й кооперативного відділів харківського журналу "Хлібороб".
Він — фактичний редактор журналу "Труд и искусство".
Він — автор статей про Лисенка, Ліста, про народну пісню і т. д. і т. ін.
Він і рецензент… 4 Все своє життя Сергій Прокопович Дрімцов студіює пам'ятники народної творчості, переважно української.
У Сергія Прокоповича завжди в хаті кобзарі. Він учиться строїв бандури, ліри, він записує фрагменти гри, мелодії…
Увесь цей стильний матеріал Сергій Прокопович уживає в своїх композиціях, прагнучи обробляти мелодії або утворювати своє, за українським стилем, на підставі студіювання народного та кобзарського співу.
Останніми часами С. П. Дрімцов працює над утворенням української опери…
В цю оперу С. П. гадає вкласти весь той багатющий матеріал, що його він зібрав за все своє багатогранне життя…
* * *
Тридцять п'ять літ безнастанної творчої праці! Весь свій хист, всю свою снагу — для культури! Все своє життя — для суспільства!
В день 35літнього ювілею Сергія Прокоповича Дрімцова (цими днями має одбутися) робітничоселянська громада радо вітатиме кращого із своїх представників, заслуженого свого робітника й музику!
ВАСИЛЬ ВАСИЛЬКО
Василь Василько (Миляїв) народився (це було його перше народження) 26 березня (ст. ст.) 1893 року в селі Буртах на Черкащині, в родині бухгалтера одного з великих терещенківських маєтків.
В дитинстві театром Василько не захоплювався, а захоплювався конем Савкою, що сам без віжок знав, куди треба везти воду в економії…
Савка той був дуже принципіальний кінь, і, крім водовоза, нікого не визнавав.
Ясно, що Василькові дуже хотілося бути водовозом, щоб і його Савка слухався…
Нічого з цих дитячих мрій не вийшло, довелося йти до сільської школи, потім до двокласної, потім до гімназії, з гімназії до університету, з університету до театру Садовського, з цього театру до нового театру і кінець кінцем опинитися на посту керівника радянським театром, що, як ми знаємо, має в собі не менше принциповості, як і принципіальний кінь Савка.
Василь Степанович Василько пройшов усі стадії театральної роботи.
За дитячих років він був глядачем у "Чайному домі трезвості", де його дядько, великий аматор, "давав серцеві волю, що завело його в неволю", в гімназії вже почав грати, спочатку на тромбоні, а потім у шкільних виставах.
1911 року, ще гімназистом, потрапляє за лаштунки до М. К. Садовського, де з великим успіхом виконує обов'язки Васіфотографа.
В цей час він фотографує й дивиться…
Перша частина його роботи ("фотографує") дала українському театральному музеєві цінну збірку з історії українського театру, а друга ("дивиться") дала самому Васі чималий досвід театральний, бо дивився він на всі вистави найкращого тоді українського театру.
І що ви думаєте? — це "дивився" даром не пропало: через два роки Василь Степанович уже постійний статист в театрі Садовського (звичайно ж, без грошей!) і грає з успіхом "паузу, що лізе у вікно".
Вже тоді його помітила преса.
"Неприятен был резко утрированной внешностью второй ксендзсотрудник", — так благословила Василька перша про нього рецензія.
1913 року Василько кінчає гімназію. Замість бігати по приватних лекцях він "рішає заробляти в театрі як актор. І сказали йому в театрі:
— Актор з вас, що й казати, непоганий, а потрібний нам якраз контролер…
"Одхватує" 15 карбованців на місяць "як льоду". Зимою 1914 року Василько зіграв свою першу роль (з словами й реплікою) у М. К. Садовського. М. К. Садовський подивився й промовив:
— Я ж казав, що з нього буде актор!..
Не помилився Микола Карпович. Забув тільки додати два слова:
— І режисер!..
Це було друге народження Василя Василька. Акторське!..
Далі демобілізація (1916 рік) і війна — аж до 1918 року…
* * *
Далі вже буде третє народження Василька, режисерське… За хрещеного — Лесь Курбас…
15 січня 1918 року він вступає до Молодого театру, де працює аж до самої ліквідації. Тут він грає, учиться й учить…
Грає Катвальда ("Горе брехунові"), Водяника ("Затоплений Дзвін"), Ніздрю ("Гріх") і т. д.
В цей час починається і його педагогічна праця — він читає лекції в театральній студії при Молодім театрі.
1919 рік. Мандрівка по Україні (денікінці). Вінниця. Праця в "Новому Львівському театрі" з Гн. Юрою…
1920 рік. Київ. Вступ разом із Курбасом до Держдрамтеатру ім. Шевченка.
Тут, у шевченківському театрі, починається його режисерська робота. Перша самостійна його постановка — "Базар" Винниченка — відбулася 18 травня 1920 року.
З цього часу Василько вже режисер.
Літом 1920 року з шевченківського театру виходить група акторів на чолі з Л. Курбасом. Серед них і Василько.
Утворюється мандрівний театр під назвою "Київський Державний театр". Мандрівка по Білоцерківщині й Уманщині.
В цьому театрі Василько актор і черговий режисер. Постановки "Гріх", "Панна Мара", "Молода кров", "Танок бюрократів", "Одруження", "Мірандоліна"…
Лекції в студії при театрі.
Восени 1921 року Василь Степанович знову у шевченківців, у Києві.
Літом 1922 року, разом із О. Корольчуком, він на чолі "Вільного театру Поділля".
Восени 1922 року, — як актор і режисер в Театрі імені І. Франка…
Не задовольняє така робота В. С. Василька. Тягне вчитись. І в грудні 1922 року він кидає режисерство й акторство, і вступає як звичайний студентучень до другої театральної майстерні "Березіль".
Чотири роки березільської школи, повний курс системи Курбаса — і у Василька інший світогляд і інше розуміння мистецтва.
25го лютого 1925 р. іспит на звання революційного режисера, прем'єра "За двома зайцями". Здано — блискуче…
Ще рік — і Василь Степанович на чолі одного з найкращих наших державних театрів, Одеського театру.
Постановки в Одеському театрі. "Кінець Криворильська", "Любов Ярова", "Республіка на колесах".
Як особливу його заслугу не можна не одмітити заснування ним першого на Україні театрального музею при театрі "Березіль", що став за основу теперішнього Всеукраїнського театрального музею при Всеукраїнській академії наук.
* * *
От вам і "Вася-фотограф".
Я ніяк не можу собі уявити, щоб Василь Степанович Василько міг бути колинебудь Васею.
Він такий завбільшки, як чотири, приблизно, пересічних актори української національності, а голова його вся вже в густому серебрі…
От чудасія!
БОРИС РОМАНИЦЬКИЙ
Що воно таке за знак: виходить, що для того, щоб бути артистом, треба змалку обов'язково захоплюватися лицедійством, потім за школярських років тікати від батьків чи від вихователів у театр, забиратись кудись на гальорку і звідти очима, повнісінькими вогню, "їсти" п'єсу, "їсти" виконавців і до нестями, до хрипу після завіси кричати:
— Зааньковееецька!
— Саадовськиииий!
— Саааксаганськииий!
Коли треба було бути хлопцеві чи агрономом, чи лікарем, так на тім хлопцеві треба було побити з десяток чересків, доки він гімназію закінчить, а потім, студентуючи, він років із надцять по колишніх студентських пивних "Gaudeamus'a" співає, доки на лікаря чи на агронома виспівається…
Я ніколи не чув, щоб майбутні лікарі чи агрономи, чи інженери "втікали" до якогось професора чи на лекцію, чи на операцію, а потім після операції вигукували:
— Воооробйооов!
— Проотопопооов!
— Біс! Біс! Біс!
Прочитайте, мовляв, ще одну лекцію!!! Більше чув таких балачок:
— Сьогодні зачот у проф. Воробйова! От якби бог дав проскочити!
А майбутніх акторів б'ють було за те, що вони в театри потайки ходять, ставлять їм три по "поведєнію", пишуть про них до батьків, виганяють із гімназій та семінарій і… нічого з ними зробити було не можуть…
Отака химерна штука — театр.
Не було, думаєте, цього з Борисом Романицьким?
Було.
Народився Борис Васильович Романицький 1891 року в селі Чорнобаях на Золотонощині.
І бігав до театру, і кричав: "Зааанькооовецька! — і організовував нелегальні трупи в семінарії, і ставили йому за це три "за поведєніє", і писали про це батькам…
Все це було…
Та не збило це Романицького з театрального путі.
1910 року, бувши ще семінаристом, він організовує драмгурток у своєму селі. Тої ж таки пори (гімназіальної) тричі втікав до театру.
Гурток цей існує й досі.
1912 року Романицький вступає до Київського комерційного інституту і того ж таки року починає керувати драматичним гуртком на Куренівці (київське передмістя),
Театральна робота остаточно захопила молодого студента, і він рішає взятися за неї серйозно.
Романицький вступає до драматичної школи ім. Лисенка із 1913 року починає пробувати свої сили як актор, граючи в професійній трупі під орудою О. К. Саксаганського.
Молодий актор зразу звертає на себе увагу.
1915 року він уже у трупі Тва українських акторів на чолі з М. К. Заньковецькою й О. К. Саксаганським, а з 1916 року, коли М. К. Заньковецька організувала колектив за своїм проводом, Б. В. Романицький працює в цім колективі вже як актор і режисер.
В цім колективі Романицький пропрацював до 1918 року, коли заснувався Державний народний театр, де він працює акторомпрем'єром і режисером.
Державний народний театр 1918 року, як і сама тодішня "держава", не довго жив…
"Побились" на колективи, і тягар одного з цих колективів ніс на своїх плечах Б. В. Романицький аж до 1922 року.
1922 року з нагоди 40літнього ювілею М. К. Заньковецької було організовано театр її імені, і одним із основоположників його, разом із небіжчиком О. І. Корольчуком, був Б. В. Романицький.
З того часу й по ці пори Романицький керує художньою частиною тепер уже Державного театру ім. М. К. Заньковецької і є його головним режисером.
Історія театру ім. Заньковецької є й історія Б. В. Романи цького.
Терпів театр, терпіли актори, терпів і Б. В. Романицький. А скільки було того терпіння! А скільки було голоду й холоду! А скільки було відчаю й розпачу!
Та щоб перебороти це все, скільки ж треба було віри в справу, скільки треба було любові до театру, скільки треба було праці самовідданої.
Праця, віра й любов — перемогли.
Удержавлення театру ім.