Узяв я грушеву хлудинку та й подарував сусідовому хлопчикові, а на дружину нагримав:
— Попришивають ґудзики до штанів дратвою! І куди це годиться? Поки застебнеш, пучки заболять! Це ж ґудзики, а не підметки!
Трістан на Хрещатику
(Несподівана зустріч з німецьким легендарним лицарем)
Як казали в старовину українці: "Дело было вечером, делать было нечего", — пішов я на Хрещатик…
Там, як знаєте, вища арійська раса землю копає, цеглу носить і взагалі робить усе те, що й належить вищій расі, що була "покликана дати світові новий клас панів", знищивши, при цій нагоді, "насамперед усі слов'янські народи: росіян, поляків, чехів, словаків, болгар, українців, білорусів"…
Ну, копають, носять…
Правду казавши, копають і носять вони, як і належить вищій арійській расі, погано, кволо копають і носять… Як мокре горить.
Нищили вони слов'янські народи і на Майданеку, і в Баб'ячому яру, і в Мінську, і в Харкові, і в нечисленних інших містах значно енергійніше й спритніше…
Ну, прийшов…
Дивлюсь — серед арійської аристократії щось таке ніби знайома постать.
Придивляюсь пильніше.
Постать теж на мені погляд зупинила.
Підходить до мене ближче:
— Пізнаєте? — питає.
— Та щось, — кажу, — справді ви мені когось нагадуєте.
— Я — Трістан, німецький лицар легендарний!
— Це, — кажу, — не з тих Трістанів, що ото "Трістан та Ізольда", музика Ріхарда Вагнера?
— Я-я! Не з тих Трістанів, а я той самісінький Трістан і є, читали, значить?
— Та читав, — кажу, — читав! І музику Вагнерову слухав! Пізнати, — кажу, — тяжкувато!
— Я-я! Ви бачили мене в латах?
— Бачив у латах, тепер бачу в латках! Змінилися, — кажу, — кріпко! А де ж Ізольда?
— О, майн гот![4] Я вдарився на Схід латифундії воювати, нових рабів добувати, а Ізольда, як і кожна справжня німецька патріотка, у похідну офіцерську віллу — "Смотрите здесь, смотрите там!" — пішла… У віллі рейхсфельдмаршал Герінг підморгнув, вона в нього за сьому штатну дружину править і тепер із золотими чамайданами до Мадріда вилетіла, щоб потім в Аргентіну!.. О, майн гот!
— Сильна, — говорю, — драма! Така драма, що й Вагнер навряд чи музику б підібрав…
— О, майн гот!
— Кріпіться! — кажу. — Ви ж старовинний, — кажу, — лицар тевтонський! Лицарський, — кажу, — дух…
— Іх габе кайнен[5] дух!
— І духу нема?
— Іст ніхт! Першу порцію духу на Дніпрі вибили, а потім Ковпак упіймав та такого духу дав, що його духом вирвало з мене всенький лицарський дух і тепер у мене духу ані духа!
— Той, — кажу, — може!
— О, майн гот! Що далі буде, скажіть мені, читачу мій колишній!
— Що ж далі, — кажу, — буде? Будете, — кажу, — і далі "втикать"! Хотіли латифундій, хотіли рабів, — тепер "втикайте"!
— Вас іст дас "фтикать"?
— Дас іст "фтикать" — це коли берете лопату й у землю її застромляєте! А як із землі вистромляєте, — це буде "фитикать"…
— "Фтикать"! "Фитикать"! Сумно!
— А щоб веселіше було, ви читайте "Майн кампф" Гітлера… Там здорово сказано: "Всі інші нації будуть рабами, що працюють за наказом тевтонських воїнів". Прочитайте, воно й здаватиметься, що "фтикаєте" не ви, а раби ваші! Афтикерзейн!
Найпотрібніша артилерія
За старих часів, ще як Александр Македонський в Ірані вчив тодішніх Саєдів, як із сусідами в злагоді жити, греки вигадали перші артилерійські орудія — балісту й катапульту…
Орудія ті не дуже були подібні до теперішніх гаубиць, зеніток і самоходок, проте своє діло робили…
За порох у них правили бичачі кишки, за дуло — великий такий "ополоник", а за набої звичайнісінький собі обапіл або чималенька каменюка.
Баліста заряджалася таким способом: брався чималенький обапіл, вкладався в риштак, накручувалися до отказу кишки, потім кишки пускалися, розкручувалися й шпурляли обапіл на ворога, в обложене місто.
У катапульту — в ополоник клалась каменюка, натягалися кишки, пускались і каменюку орудіє швиргало на ворога.
З часом орудія ті удосконалювалися і обернулися на дуже складні і дуже страшні машини, що їх ми маємо тепер.
Артилерія зробилася "богом війни"…
Треба сказати, що ще за часів Александра Македонського вживалося в катапульті "газових набоїв"…
"Набої" ці були дуже оригінальні, а саме: замість каменюки в "ополоник" клали дохлу собаку чи кішку й швиргали на ворога…
Такі "газові набої" припахали не фіалкою, і ворогові було не дуже приємно від таких гостинців.
От і тепер, коли Гітлера загнано в його звіряче лігво, не завадило б ужити для нього старовинної "артилерії"…
Усіх дохлих собак та кішок за допомогою катапульти швиргонути йому в столицю третьої імперії…
Це буде "гостинець", гідний фюрера, гідний його культури, його цивілізації, гідний культурного рівня "вищої арійської раси".
Справа, як біля бабиного воза
Що таке є вісь?
Це така штука, що в кожному возі вона є. І не одна вісь у возі, а дві — передня й задня… На кожну вісь надівається по два колеса: на передню нижчі, на задню вищі…
Щоб колеса не спадали, на кінцях кожної осі є по кілочку, а щоб не лопнула, то під низом у неї прибиваються залізні підвісники…
Це так — у кожному возі…
А в політиці як?
Політика ж не віз, а віз не політика, отож і осі в політиці трохи не такі, як у возі.
Першу політичну вісь витесали Гітлер з Муссоліні.
Вийшла вона в них довга — од Берліна аж до Рима: на однім кінці Берлін, а на другім Рим — це ніби колеса…
У політичній осі те, що у возі зветься кілочками, — уже не кілочками називається, а сателітами.
А що вісь дуже довга, колеса великі, — то з кожного боку не по одному сателіту, а аж по два…
З одного — Румунія й Болгарія, а з другого — Фінляндія й Угорщина…
Витесали, значить, отаку — вісь "Берлін — Рим", помастили геббель-слиною.
— Позатикай, — кричать, — сателіти та й поїдемо!
Позатикали й поїхали світ толочити…
Їдуть… Спереду стрибають "тигри", "пантери", "фердинанди" — дорогу, значить, прокладають, зверху гудуть "месери", "хейнкелі", "юнкерси" та "вольфи" — вісь охороняють, а вже за ними й під ними вісь рипить.
Попервах люди, зроду-віку такого страховища не бачивши, зніяковіли й почали одступатися…
Вісь їде, гуде, бахкає, свистить, рипить, по дорозі геть-чисто все нищить…
На дорозі село — просто на село, город — на город!
Хати трощить, людей давить.
Одно колесо біля Москви, а друге — біля Сталінграда… Такого попервах та вісь наробила…
А потім люди придивились:
— Та стій, хлопці, може ж, воно не таке уже й страшне!
Заходилися біля тої осі по-справжньому — вона зразу біля Москви в канаву — гуцик!
Гуцик і зразу — лусь: трісла…
Біля Сталінграда рубонули і по осі, і по сателітах — із коліс спиці посипалися, із кілочків-сателітів — тріски…
Тоді вісь — "обратним ходом" пішла.
Та як покотилась, як покотилась — не наздоженеш…
І таке трапилось, що й з возом ніколи в світі такого не бувало: ще й кілочки-сателіти в дірочках стирчать, а вже одно колесо — Рим — злетіло…
Тут би стати й колесо надіти, так непереливки: б'ють, стати не дають. Покотилась на однім колесі.
Летить на підволоці, торохтить, куряву здіймаючи.
А тут і сателіти — кілочки почали випадати…
Випав румунський кілочок, ледь-ледь тримається мадярський, — і то через те, що обривками їх поприв'язувано.
А полагодити не дають: женуть!
А в Геббельса вже й слини не вистачає мастити: рипить вісь так, що на весь світ чутно…
От-от випаде останній кілочок, спаде з осі останнє колесо — Берлін — і в прірву…
Туди й дорога!
Ще славнозвісний Іван Котляревський сказав:
Нехай же та личина люта,
Що нас впровадила в війну,
І ганьбою до всіх надута
Походить більш на сатану,
Що стільки болі причинила,
Що стільки люду погубила,
А в смутний час навтікача…
· · ·
Нехай!
Невирішене питання
Карлові Сукенцуцке в 1944 році стукнуло 78 літ.
У Карла Сукенцуцке була чималенька родина, яка складалася з його дружини Єви — 75 літ, та двох онуків — Курта — 28 років і Ганса — 26 літ.
У Курта після побідоносного "бліц-кріга" на Сталінградських степах не було правої ноги, правої руки й правого ока, а в Ганса, після такого ж "бліц-кріга" на Дніпрі, не було лівої ноги, лівої руки й лівого ока…
Отже, єдиним кормильцем всієї Сукенцуцкенової сім'ї був сам Карл Сукенцуцке, семидесятивосьмилітній старець.
Кінець 1944 року був уже для третьої імперії самим "крігом", без "бліц"…
Разом із "бліцем" одійшли в минуле і українська пшениця, і українське сало, і кури, і гуси, і качки, і яйця…
А утрата всього цього для третьої імперії було значно дошкульніше, ніж потеря "бліца".
Сутужно було Карлові Сукенцуцке годувати свою родину: не завжди вистачало ерзац-кави, ерзац-картоплі й ерзац-хліба, проте Карл Сукенцуцке стоїчно вистоював довгі часи в чергах і сяк-так годував своїх старих та сліпо-безного-безруких…
Вдарила понадтотальніша мобілізація.
Не викрутився 78-літній Сукенцуцке.
Сукенцуцке — солдат.
Коли він прибув у військову частину, третя імперія котилася із західних схилів Карпат…
Командир роти, в яку потрапив Карл Сукенцуцке, довго-довго дивився на 78-літнього "гросфатера", думаючи:
— Ну, куди я його?
Рота захищала круту височину, вкриту сковзькою кригою.
Держатись солдатам на схилах цієї височини було дуже важко: вони сковзались і падали…
Вдержати височину надії вже не було, але й покинути її, відступаючи, загрожувало зривами солдат на слизькій кризі в безодню.
Подививсь командир роти ще раз на 78-літнього Карла Сукенцуцке і вдарив себе по лобу:
— Евріка!
Він покликав двох солдат, наказав узяти Карла Сукенцуцке під руки й обережно поводити його на найслизькіших місцях по схилу височини.
Солдати поводили "гросфатера"[6].
Після цього рота вже не сковзалася і більш-менш благополучно відійшла.
Пісок, що сипався із 78-літнього Сукенцуцке, врятував становище.
Командир роти представив Карла Сукенцуцке до нагороди залізним хрестом…
В штабі армії погодилися, що подвиг 78-літнього Карла Сукенцуцке достоїн залізного хреста.
Одне тільки непокоїло командування: куди чіпляти того залізного хреста?
Коли солдат грудьми захищає батьківщину — хреста чіпляють на груди…
А Карл Сукенцуцке прислужився батьківщині зовсім не грудьми!
Де він має носити залізного хреста?
Хороша-хороша дівчинка
Для таких дівчаток, невеличких і ніжних, білявеньких і з голубими очима, з рум'янцями на щоках і з соромливим поглядом, з мелодійним голосом і довгими віями, — для таких хороших-хороших дівчаток наші поети хороші-хороші вірші пишуть:
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі…
Вчилися вони, ці дівчатка, в радянських школах, кінчали десятилітки, йшли до вузів, мріяли бути лікарями, інженерами, педагогами, агрономами…
Зимою вони сиділи за книжками, чи то по окремих квартирах у тата з мамою, чи то гуртожитках, похапцем бігаючи до кіно та до театру, а влітку, склавши іспити, їхали трохи стомлені й блідуваті на села, — там у них червонішали знову щоки, блиском бралися очі, і яких же ж вони пісень співали, сидячи в човнах на прозорих річках Радянської своєї Батьківщини або під вербами понад задумливими ставками колгоспними…
Хороші-хороші дівчатка!
Майбутні матері майбутніх онуків та правнуків наших.
І от війна! І от ворог плюндрує землю укоханої Батьківщини!
Тоді ці дівчатка складають книжки в шухляди, стьожки в коробочки, підстригають довгі чудесні коси, вішають у шафи шовкові сукні, одягають ватянки та бушлати і йдуть до військового комісаріату:
— Запишіть добровольцем! Я йду захищати свою Радянську Батьківщину! Як солдат!
Тисячі-тисячі, десятки, сотні тисяч наших хороших-хороших дівчаток, голубооких і ніжних.
І вони тепер солдати і командири, лейтенанти, капітани і майори, льотчики і зенітники, гармаші і розвідники, снайпери і кавалеристи, аеростатчиці і медсестри…
І от перед вами аеростатчик — командир поста.
Вона ж така, як студенткою хімічного інституту була, голубоока і з довгими віями, — тільки не пальто на ній з котиковим коміром, а сіра шинеля солдатська, і не черевики на ній модельні, а начищені до блиску солдатські чобітки.
І на ніжних її плечах не лисяча горжетка, а зелені погони з трьома червоними нашивками.
Сержант! Комадир поста "№ отдельного отряда аэростатов заграждения…"
Вона б уже була хіміком, бо пішла вона захищати Батьківщину з другого курсу хімічного інституту і вже три роки в армії, і ловила б вона тепер які-небудь, може, гази від коксових печей, — а тепер вона солдат, командир поста, аеростатчик і ловить фашистських хижаків, що смертоносними бомбами хотять нищити прекрасні міста нашої прекрасної Батьківщини.
Вона на бойовім посту — вона не дає фашистському стерв'ятникові зруйнувати її город і її інститут.
І вона знає, що закінчиться війна і вона поверне додому, — вона знову буде студенткою хімічного інституту і, закінчивши його, — буде інженером-хіміком, бо хімію вона дуже любить.
А тепер вона щоночі, пославши свій аеростат високо-високо вгору, стежить за ним, до апаратури придивляючись та прислухаючись, стежить і ловить летючого ворога.
І вона таки його піймала.
Коли в травні 1944 року табун "юнкерсів", "фоке-вульфів", "хейнкелів" та іншого фашистського стального гайвороння налетів на Київ та його пригороди, її аеростат був високо-високо вгорі…
Висіли сліпучі ліхтарі, били зенітки й кулемети, трасуючі кулі простягали до неба золоті шнури, матері з дітьми ховалися по бомбосховищах, а голубоока дівчина — командир поста — стояла біля своєї лебідки і стежила, стежила, стежила…
Раптом — ривок, зірвалася лебідка з місця і… поїхала…
І, може б, довго вона їхала, якби не зачепилася за естакаду…
Трос обірвано… Він почав падати… Аеростат зірвався…
А на другий день недалечко від отряду знайшли розтрощеного "хейнкеля", на гвинті в нього намотаний трос, а під його уламками трупи фашистських загарбників…
Хороша-хороша голубоока дівчина впіймала хижака…
Чому ж їй не пишатися, чому ж їй не радіти?!
Вона захистила свою землю, свою Батьківщину!
І тепер для неї поети інші вірші пишуть:
Для такого молодця
І погони до лиця…
До лиця хорошої-хорошої дівчини!
Голубоокої і ніжної.
Рейхсдрап, або Гудеріанізація німецької армії
До 27 роковин своїх наша чудесна Червона Армія, висловлюючись науково, перетактикостратегувала німецько-фашистську армію.
Що це значить?
Це значить, що коли раніше німецька армія воювала, стоячи до Червоної Армії лицем, то тепер вона воює, повернувшись до неї спиною.
Раніше німецька армія наступала на схід повільно, тепер вона на Східному своєму фронті наступає на захід бігом.
І то таким бігом, що дідько його знає, як за нею й угнатися.
Сильно дуже тренірована у фашистів армія: подумайте самі, за 40 день наступу (січень-лютий 1945 р.) — лупонуть на 570 кілометрів, од Варшави аж до Одеси.
Це вже не простий вам драп, а драп державний, рейхсдрап…
Почалося з того, що "фюрер" призначив на начальника свого генерального штабу генерала Гудеріана.
Не просто генерала, а танкового.
Це той генерал, що виголосив на початку війни: "Увага, танки!"
Всі думали, що німецький генерал, проголошуючи свою "увагу", мав на меті свої, німецькі, танки, а він, виявляється, хитрий, він, виявляється, далекозорий, — він якраз попереджував своє військо про те, що з'являться радянські танки:
— Увага, танки!
Тобто:
— Тікай, куди видно!
Німецька армія правильно зрозуміла заклик свого генерала і тікає…
Це і є гудеріанізація армії.
І яка все-таки німецька техніка, і яка все-таки німецька організованість!
Що значить такий драп: узяв та й побіг?
Примітив!
Сучасна, передова армія так драпать не може, вона може тільки тікати за останнім словом військової техніки.
Вона так і робить: зразу ж винайшли так звані пересувні доти, доти на колесах, — "драпдоти".
Чудо техніки: сів у дот і драпай.
Так само й щодо організованості.
За 40 день нашого наступу німці здали 300 міст, 100 воєнних заводів, 2400 залізничних станцій, 15 тисяч кілометрів залізничної колії.
В день, значить, здавалось: 7,5 міст, 2,5 воєнних заводів, 60 залізничних станцій і 375 кілометрів залізниці.
Так швидко здать таку уйму території з містами, заводами, залізницями, населенням і т. д., і т. д.