— Поки ми поза баченням комп'ютерів, швидше візьміть моє насіння. Ви на такому сильному холоді можете протриматися кілька годин, а я зараз загину.
— Ти не загинеш, Калино, — простягла ручки до деревця Марічка, але воно різко замахало гілками й суворо сказало:
— Не можна гаяти жодної хвилини, не можна витрачати на мене своє тепло. Беріть з бабусею насіння і розкидайте якнайдалі. Бабусю, ти мусиш пам'ятати давню пісню вашого роду. Марічко, ти її теж знаєш. Співайте разом! Зараз крижаний імператор посилатиме сніжні бурі, стріли лютого морозу. Але нічого не бійтеся. Співайте та кидайте моє калинове насіння навколо. А коли почнеться найстрашніше, лягайте на землю, закрийте голову руками, з вами буде все добре, від вашого тепла відразу почне танути крига, прокинеться трава і проростуть з мого насіння тисячі дерев… І це буде перемога!
Мовило дерево останні слова й завмерло від холодного дихання північного вітру.
Комп'ютери відновили роботу. За мить бабуся та онука побачили, як збігаються чорні людиноподібні, щоб оточити їх з усіх боків. Налетіла страшна хуртовина, колючі вітри від крижаного імператора.
І хоч бабуся з онукою злякалися, гостре бажання жити та рятувати землю перемогло. І вони заспівали. Бабуся перша завела пісню, онука підхопила. І від цієї чарівної пісні посіпак наче паралізувало. Крижаний імператор побачив цю дивну картину на екрані головного комп'ютера свого палацу. Наказав вийти на плато новим силам потвор. Але все повторилося — всіх нових посіпак теж паралізувало. Дві Марічки не втомлювалися співати та кидали калинове насіння.
Незабаром крижаний імператор залишився без жодного посіпаки, а вийти сам на крижане плато не наважився. Ноги в нього тремтіли, як в останнього боягуза.
Бабуся здалеку побачила крижаного лиходія у захисному скафандрі, коли він намагався втекти. Літня жінка піднесла руки до неба, щось тихо прошепотіла — і в повітрі утворилися величезні хмари кольору калинових стиглих ягід. І полився на крижаний покрив калиновий дощ. Де впаде червона ягода, там тріскається крижаний покрив, вивільняється земля.
А у небесах, з прозорого повітря почали кристалізуватися фігури — наші предки різних поколінь, різних часів — всі Світлі сили об'єдналися заради перемоги добра над злом та стали стіною на крижаного злочинця з його військом.
Загуркотів над усіма грім, і тисячі молодих калин, що стрімко зростали, підняли головного крижаного злочинця з залишками його посіпак до небес та скинули у провалля. І розбилася нечисть на смерть.
Як тільки це відбулося, хмаринки, які ще мить тому були калиново-металевого кольору, перетворилися на білі хмари. Зійшло Сонце. Ожила й Калина:
— Любі мої Марії, прихопіть кілька кущів молодої калини та сідайте на білосніжні хмарки. Летімо всі разом мерщій додому! На вас чекають. Настав час вам відновити ваш чарівний сад.
Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, які ще чекають на своє народження. Символ пробудження від зимового сну. Калина уособлює й саму Україну.. Кісточка калини пласка, за формою нагадує серце.
Надія та біла Троянда
Присвята Харкову
В одному дворі в одному старовинному місті на одному трояндовому кущі розквітла білосніжна троянда. Кущ зростав на краєчку клумби блакитних і жовтих півників, рожевих та червоних півоній. Навколо своїм життям жили багатоповерхові вулики та садиби.
— Привіт, Трояндо, — обізвався до нової сусідки блакитний півник.
— Вітаю вас, чарівні квіти! — тихо мовила Троянда.
— Тебе ще до війни, як і нас, посадила Надійка, майбутня художниця, що мешкає в одній з ближніх багатоповерхівок, — продовжував блакитний півник.
— Вона дуже мила та добра, — загомоніли всі квіти.
— Надія не лінується щовечора цього спекотного літа підживлювати всіх нас водою, — вступила у розмову біла півонія.
— Але зараз вона випускається з ліцею, — зітхнула й додала рожева півонія, — і, можливо, поїде з нашого прифронтового міста.
Усі квіти важко зітхнули. Вже понад два роки місто постійно, майже щодня обстрілюють вороги. Однак люди, тварини, дерева призвичаїлися жити й за таких умов.
— А в Надійки є дуже пихата однокласниця Наталія,— розхвилювався не на жарт жовтий півник, — яка мешкає в одній з садиб поруч. І цій Наталці на очі краще не потрапляти
— Вона безжально всіх зриває, — знову вступив у розмову блакитний півник, — А через кілька днів зрізаних наших родичів викидає на смітник.
На білосніжний трояндовий бутон, який щойно з‘явився, звернули увагу всі уважні мешканці околиць, настільки він впадав в очі своєю красою й витонченістю. Під час війни люди стали більше цінувати живу красу, всіх новонароджених квітів знали та дуже кожній квітці раділи.
Отже, Наталія та Надія, повертаючись зі школи, теж відразу звернули увагу на чарівну квітку.
— Я зірву цю білу троянду, щоб прикрасити свою зачіску, — вередливо заявила Наталія.
— Та навіщо? — щиро здивувалася Надійка. — У тебе є класна шовкова біла троянда.
— Ні-ні, вже одягала її на репетицію вальсу й годі, більше не хочу. А жива квітка у зачісці — це дуже модно й красиво!
— Наталіє, невже тобі не шкода квітку? Нехай розпускається! Ми так чекали, щоб цей кущ перезимував, розквітнув. Ще майже ніхто цю троянду не бачив, не встиг помилуватися.
— Боже, яка ж ти, Надіє, нудна та правильна! Зроблю, як захочу.
У школі, де навчалися Наталія та Надія, щойно завершилася остання репетиція випускного вальсу. Через війну юнаки та юначки танцювали випускний вальс в одязі чорного кольору. Однак кожна дівчинка намагалася до чорного додати щось біле або червоне, наприклад, прикрасити сукню чи зачіску квіткою. Й більшість з них робили ці квітки власними руками з тканини або з паперу.
Однак Наталія вирішила, що їй пасуватиме тільки жива квітка. Отже, рано-вранці випускного дня, коли вже бутон розкрив свої ніжні пелюстки, Наталія рішуче зірвала троянду.
На шкільному дворі зібралися учні ліцею, батьки й, звичайно, випускники, зазвучала музика. Діти почали танцювати. Всі навколо милувалися випускниками. У кожної дівчини в зачісці була квітка або віночок. Зачіску Наталії прикрашала білосніжна жива троянда. Увага великої кількості людей, а всі вони мали камери, була приємна троянді, бо вона без перебільшення почувалася зіркою. І, звісно, була абсолютно не готова через годину після свята опинитися в смітнику…
Блакитні та жовті півники, півонії спостерігали за болючою та знайомою для них картинкою й співчували Троянді, пелюстки якої почали на сонці та без води в'янути.
Але життя геть непередбачуване: ніхто не знає, що чекає на нього за рогом.
Наталія другого дня після балу поїхала з родиною назавжди за кордон…
А Надійка вранці, як тільки вщухли обстріли, поспішала в майстерню знайомої художниці. Майстерня через війну розташувалася у підвалі нового дому. Художниця всі стіни розмалювала соняхами, мальвами й безліччю сонечок, які блискотіли своїми промінчиками та поглинали ними темряву, що не потрібні були й лампочки.
Отже, Надійка, йдучи до художниці, ще здалеку примітила знайому квітку, яка розгублено стирчала зі смітника.
Дівчинка хутко підхопила білу троянду. У майстерні разом з художницею підрізали їй стебло та поставили у глиняний глечик з джерельною водою й почали малювати портрет квітки.
— Ніжна Троянда стане символом краси та сили нашого Харкова, —мовила художниця, — Надю, давай писати її портрети та дарувати й продавати у всьому світі, щоб допомогти рідному місту.
До художниці щодня малювати приходило багато дітей та дорослих. Зовсім скоро Троянда знову почувалася щасливою, тому що через свої численні дуже гарні різні портрети допомагала робити добрі справи. А ще Троянду до того, як почала згасати, Надійка посадила у землю. Й дуже скоро проросли корінці й почалося у квітки нове життя.
Сова Софія та чарівний калейдоскоп
В одному великому вишневому садочку жила собі Сова. І була Сова найосвіченішою совою з усіх відомих сов. Вона прочитала за своє життя безліч різних пташиних та людських книжок, вона дуже добре знала мову людей… Й сама писала книги й совиною, й мовою міжпташиного спілкування.
Колись вона могла перелітати великі відстані, щоб прочитати урок для птахів-школярів не те що в сусідньому саду, а й у далеких садах за морем-океаном. А нині їй було вкрай важко вилетіти з дупла, щоб знайти собі їжу.
Сова мала двох улюблених донечок, які виросли і розлетілися по інших садах. Стали добрими вчителями у совиних школах. І хоча сестри були дуже зайняті, вони завжди знаходили час по черзі та разом кілька разів на місяць прилітати й робити старенькій мамі запаси. А ще, коли вони збиралися всі разом, годинами згадували різні їхні чудові сімейні пригоди.
— Мамо, пам‘ятаєш, як ти нам вперше показала справжнє море?
— А ви не повірили, що це море! — сміялася Сова.
— Ні, мамо, повірили. Просто раніше бачили річки з двома берегами. А моря навіть не уявляли! Як це — без одного берега? — сміялися сестри.
— А ще пам‘ятаю, як одна з вас вперше на морі страшенно перелякалася галасливої чайки, яка кричала, наче гавкала, — з сонячною усмішкою пригадувала старенька Сова.
Мати з донечками дуже раділи, що такі спогади в них були.
— Мамо, а пригадуєш, як ти нас навчала літати, підбадьорювала всіх? — пригадувала одна з сестер.
— Тому що пора було вчитися літати, а ви трохи боялися висоти…
Знайомі світлячки залюбки прилітали послухати сов й покружляти поруч. Бо завжди було поруч тепло та цікаво.
Мати Сова, поки бачили очі, багато читала, навіть, пам‘ятаючи про поради свого друга, старого ворона, щодня тренувала пам‘ять, намагалася навіть вчити складну, але дуже мелодійну солов‘їну мову… Але, коли вона починала робити спеціальні вправи, всі навколо: й птахи, й комахи, й різні тварини — так сміялися, що вона сором‘язливо замовкала.
Проте час не зупинити. У старенької сови спочатку впав зір. А потім вона стрімко почала втрачати пам‘ять…
Якось прилетіла одна з сестер з великим кошиком гостинців, а мама почала її проганяти:
— Вибач, зі мною тут є вся совина родина.