І на роботі — робота, і вдома пише свою книжку про автомашини — теж робота.
Влітку на Острові завжди багато людей: гуляють, купаються, засмагають на сонці. А ще п'ють ситро і їдять морозиво.
Зараз на Острові не було нікого. Дерева ще сірі, а на пагорках зеленіє трава. Чи то вона вже виросла, а чи зелена зимувала під снігом? Мабуть, таки зимувала.
Максимко слухняно сидів на пеньку й дивився, як Іван Романович викопує вербички. Але Чап з Чалапом почали нудитися. До того ж вони ніколи не бували на Острові і просто не могли витерпіти й не побігати хоч трохи.
Під ними шаруділо руде торішнє листя і хрущали сухі стеблини. Потім Чап захотів зазирнути до порожнього павільйону, де Максимко з мамою торік їли морозиво, а Чалапові заманулося зміряти — яка завдовжки асфальтова доріжка і куди вона приведе. Доріжка привела їх до зеленої ребристої лави. А що на лаві ніхто не сидів, то Максимко схотів трохи по ній побігати.
Але чобіткам швидко набридло бігати по короткій лаві. Вони сплигнули й помчали вперед — хтозна-куди.
Набігавшись досхочу доріжками й без доріжок, Чап вирішив, що вже годі, пора повертатися до човна, певне, Іван Романович вже давно викопав усі три вербички. Та Чалап не погодився.
— Ще трошечки побіжімо туди, а потім туди, а далі — отуди!
— Ти нерозумний, — рипнув Чап. — Максимкові треба хутчіше повертатися, ми й так забарилися.
— Не хочу повертатися, — закомизився Чалап і ляснув Чапа. Тут уже розсердився Чап і підбив Чалапа. Чалап злетів з ноги й заховався в кущах.
— Зараз же вернися! — закричав Максимко.
— А от і не вернуся, — дражнився Чалап.
Чап зірвався з правої Максимкової ноги й побіг наздоганяти Чалапа. Максимко сів на колоду, а чобітки все ганялися один за одним. Вони зовсім забули, що мають бігати з Максимком, а не без нього, бо та біганина аж занадто затяглася. Максимко сердився, гукав до них, бо ж на Острові вони дуже забарилися, і нічого доброго з цього не буде.
— Ну зачекайте! Я вам покажу! Я вас сьогодні ж вкину до сміттєпроводу! — почав погрожувати Максимко.
Почувши таку страшну погрозу, чобітки причаїлися десь у кущах. Це вже було зовсім погано: погрозами не допоможеш, бо налякані Чап з Чалапом можуть зовсім утекти від нього. І тоді він завів іншої:
— Як же вам не соромно? Як же ви могли покинути мене? А я думав, що ви мої друзі!
— А ти нас не вкинеш до сміттєпроводу? — несміливо озвався збоку Чап.
— Не вкидай! Не вкидай! — рипнув з другого боку переляканий Чалап.
— Та вже добре, не вкину. Тільки повертайтеся швидше, я й не знав, що ви такі неслухняні!
— Ми більше ніколи не будемо, — присоромлений Чап виліз із кущів.
— Не будемо, але ти обіцяй, що дізнаєшся у тата, як саме нас зроблено з газу, — набивав собі ціну Чалап.
Це сподобалося Чапові.
— Еге! Ми зараз віднесемо тебе до човна, але ж ти дізнайся.
Максимко пообіцяв. Йому й самому цікаво було про це знати. Чап з Чалапом прибігли й миттю понесли його до човна. Сам Максимко, напевне, не втрапив би й заблудився на Острові.
Оце вскочили!
Біля човна нікого не було. Нікогісінько! Он і викопані три вербички лежать на піску, а Івана Романовича немає. Як у воду впав.
— Іване Романовичу! — тоненько і жалібно закричав Максимко.
Ніхто не озивався.
— Може, він утопився? — захвилювався Чап.
— Напевне втопився, — захлипав Чалап.
— Ні, Іван Романович добре плаває, — сказав Максимко. — Він одним махом може переплисти з Острова на наш берег, я сам торік бачив.
— То куди ж він подівся? — заквилив і Чап.
— Не знаю… От бачите, що ви наробили!
І Максимко зарюмсав разом із чобітками.
— Я думаю, він пішов нас шукати, — мовив нарешті догадливий Чап. — Нам треба чекати його біля човна.
— Навіщо чекати? Я зовсім не люблю чекати, — підстрибнув нетерплячий Чалап. — Ходімо йому назустріч.
Але куди саме йти назустріч Івану Романовичу — ні Максимко, ні чобітки не знали.
— Треба йти праворуч, — вирішив Чап.
— І зовсім не праворуч, а ліворуч, — перебив Чалап.
Засмучений Максимко рушив назустріч Івану Романовичу. Чап тяг праворуч, Чалап — ліворуч, тільки й знай, що спотикатися. Хтозна, як би воно закінчилося, аж зненацька до них вибіг Рудий і загавкав.
Звідки Рудий узявся на Острові? Його ж залишили на тому боці! Та це ще було не все: за Рудим вибіг з-за дерев Іван Романович, а слідом бігла перелякана і заплакана бабуся.
— Знайшовся!!!
Бабуся схопила Максимка на руки, ніби рятуючи від наглої смерті. А Іван Романович дуже гнівався, не знати на кого більше: на Максимка, що втік, чи на себе, що взяв Максимка на Острів.
— Ну, хлопче, тепер і близько до човна не підходь. Чуєш?
А хіба ж то Максимко винен?
Іван Романович допоміг бабусі сісти в човен. Максимко теж тихесенько сів біля неї, — чобітки, тямлячи свою провину, зовсім принишкли. І тоді Іван Романович свиснув до Рудого.
Рудий сміливо скочив у човен, він уже не боявся Івана Романовича. А Іван Романович завів мотор і, забувши на березі викопані вербички, швидко погнав човна до Сокорівського берега.
— Ви забули вербички, — несміливо нагадав Максимко.
— Не твій клопіт, — сердито буркнув Іван Романович. — Через твої вибрики і голову забудеш.
Вже згодом, коли Максимко таки перепросив бабусю і вона зовсім заспокоїлася, то розповіла, як усе було.
А було так: Маринка побачила, як Максимко з Рудим чимдуж чкурнули до Дніпра. Коли бабуся кинулася шукати Максимка, вона й призналася. Звісно, дівчисько, Сашко б із Лесиком промовчали. Бабуся побігла до Дніпра, знайшла Рудого, а Максимка — ой лишечко! — ніде не було. Вона побігла понад Дніпром, шукала й гукала, аж доки її не помітив з Острова Іван Романович. Він уже й сам схаменувся, що нема Максимка, і давно його кликав. Хотів бігти шукати по Острові, але передумав, переїхав на цей бік, узяв бабусю й Рудого, і всі разом вони поїхали шукати згубу.
— Добре, що Іван Романович здогадався узяти собаку, — сказала бабуся. — Без нього ми б, напевне, й досі шукали.
Помиті чобітки сором'язливо червоніли в куточку.
— Пррробач, — тихенько рипнув Чап.
— Не серрдься, — попросив і Чалап. Ну що з ними вдієш…
Слова треба дотримувати…
— Невже тобі не шкода бабусі? — запитала мама. — Ти ж знаєш, як вона перелякалася. А якби захворіла?
Мама ніколи не кричить на Максимка, але завжди, коли гнівається, її голос стає спокійний і холодний. А лагідне обличчя — суворим.
Нехай би краще кричала! Бо від такого маминого голосу і такого обличчя Максимкові й душа холоне.
— Я не хотів… Я думав…
— Що ти думав? Бабуся старенька, а ти її не жалієш і не любиш.
Це ж неправда, Максимко любить бабусю. І зовсім не хоче, щоб вона захворіла. А мама не вірить… У Максимка закапали сльози.
Мамине обличчя трохи пом'якшало, і голос полагіднішав.
— Дай мені слово — до Дніпра ніколи не бігати.
І Максимко те слово мамі дав.
Тепер доведеться гуляти тільки близько будинку, щоб бабуся, як визирне у вікно, відразу побачила Максимка.
— Нудно, — рипнув Чап.
— Геть перехотілося гуляти, — зарипів і Чалап.
— Я мамі слово дав, — сумно відповів Максимко. — А слова завжди треба дотримувати!
— Правда, — зітхнув Чап.
— Треба дотримувати? — підскочив Чалап. — А ти дотримав те слово, яке дав нам?
— Еге, ти обіцяв, що дізнаєшся, як саме нас зроблено з газу, — нагадав Чап.
— Ну… ось нехай трохи перегніваються на мене, тоді запитаю. Почекайте.
Чобітки погодились трохи почекати. Вони понесли Максимка до Маринки, яка грала з чужою дівчинкою в класи. У Маринки й русяві кіски розтріпалися, так старанно вона вистрибувала.
— І я з вами! — гукнув Максимко.
— Це не хлоп'яча гра, — пхенькнула чужа дівчинка. — Не заважай.
Але Маринка прийняла Максимка до гри, бо ж і Максимко з Сашком та Лесиком завжди приймали її в свої хлоп'ячі ігри. Маринка навіть більше любить гратися з ними, аніж зі своїми подружками.
Чап з Чалапом заходилися стрибати по "класах". Вони все стрибали й стрибали, ні разу не збилися, а дівчатка ніяк не могли дочекатися своєї черги. Врешті побачили, що з Максимком їм годі змагатися, покинули гру і побігли на гойдалку. Чобіткам теж набридло стрибати, бо ж на них ніхто не дивився. І до того ж Максимко побачив Сашка з Лесиком: вони бігали наввипередки.
У хлоп'ят і чуби змокріли, у Сашка — рудий, а в Лесика — чорний. У Сашка все кругле обличчя у ластовинні, а очі веселі. Лесик — схожий на дівчинку: рум'яний, гарненький і завжди червоніє. Ні, Максимкові більше до вподоби Сашкове обличчя: відразу видно, що справжній хлопець! Йому й самому таким хотілося б бути. Але волосся Максимкове біляве, мов льон, а очі сині, як у мами. А в дівчачому пальтечку та шапочці з помпоном Максимко скидається на дівчинку ще більше за Лесика. Ну й нехай! Он Маринка — дівчинка, та хіба вона чимось гірша за хлопців.
— Ану! — крикнув Чап.
— Зараз ми покажемо, як треба бігати! — гукнув Чалап.
І чобітки кинулися наздоганяти хлоп'ят. Максимко враз наздогнав і перегнав обох, тільки чобітки замелькали. Перегнав раз, вдруге, втретє… Звісно, хлоп'ята визнали б його за безперечного переможця, якби не пустун Чалап. Він не стримався і перечепив Лесика. Той упав, об нього спіткнувся Сашко, покотився й розбив коліно. Це вже були не жарти, бо Лесик дуже образився, а Сашко аж скипів. Не минути б Максимкові Духопеликів, якби не нагодився сердитий комендант.
Комендант ніколи не дозволяв битися біля свого будинку і відразу ж розборонив хлоп'ят. Максимко був дуже лихий на Чалапа, бо завжди через нього мав прикрощі. Він стукнув Чапом по Чалапові і сам мало не впав, бо в ту ж мить Чалап дав здачі — луснув Чапа. Сашко з Лесиком зареготали, дивлячись, як кумедно підстрибує, підбиваючи сам себе, Максимко, і приятелі помирилися.
Тільки бігати наввипередки Сашко з Лесиком більше не схотіли. Та й Максимко не хотів: хто ж його знає, що можуть утнути його чобітки?
Рудий має хазяїна
Пройшов буйний дощ, і в повітрі запахло справжньою весною. Вранці приятелі зібралися й посідали на лаві біля ганку, міркуючи, у що б їм погратися.
Тут клацнули двері на першому поверсі, і з будинку вийшов… Рудий. Він по-дружньому помахав хвостом до приятелів.
Максимко, як завжди, кинув Рудому коржика. Той ковтнув, але не пожадливо, як раніше, а ніби з увічливості. Тепер він був не дуже худий і зовсім не брудний.
— Гляньте, який гарний став Рудий, — сказала Маринка.
— Весь аж блищить! — вигукнув Сашко.
Лесик поплескав собаку по спині.