Жаль

Нехай вона стоїть в будуарі.

Софія згодилась на се скоріше, ніж князь думав, і на другий день канапка вже стояла в "рожевому кубелечку", де могли її бачити тільки близькі знайомі Софії. Там вона справді додавала краси і вигоди. Князеві траплялось бачити часом досить милі картини.

Одного ранку сиділа Софія на канапці в білому négligé frou-frou, сиділа так легко і граціозно, як той весняний метеличок… зовсім як колись. На устах і тепер був колишній чарівний усміх, і погляд той самий, що колись, – та звертався він не до князя… Біля канапки на фотелі сидів молодий гарний панич і провадив якісь дотепні речі. Його розмова, його постава, його погляд – все нагадувало князя в той колишній незабутній вечір. Князь увійшов у будуар, глянув і трохи насупивсь; либонь, він подумав, що канапці доладніше було стояти в салоні… Та що ж! так завжди в світі ведеться, не замикать же своєї жінки, – хіба він турок?

– Се ти, Борисе? – обернулась до нього Софія. – Знаєш, m-r Анатоль приніс мені запрошення від княгині Карабазі. У неї має відбутися невеличкий спектакль. На добродійні цілі… здається, на користь якогось приюту?..

– Так, на користь приюту робочих дітей, княгине, – додав m-r Анатоль.

– Отож княгиня запрошує мене до участі в сьому ділі. Сподіваюсь же, з твоєї сторони не буде перешкод?

– Запевне, коли се тебе так забавляє, – твоя воля, – говорив князь, усміхаючись, хоч і не дуже був з того догодний, бо княгиню Карабазі він не вважав за особу de la bonne société, вона була якогось непевного орієнтального роду.

– Після спектаклю мають бути живі картини. Так, здається, ви казали? – знов звернулась Софія до панича.

– Так, княгине.

– Де ж, власне, має те все відбутися? – питав князь.

– В домі самої княгині Карабазі. Се буде зовсім приватна, домова забава, – мовив панич, потім запитав Софію: – Так я можу сказати княгині, що ви згоджуєтесь?

– Так, я згоджуюсь!

Панич попрощався і вийшов. Ледве що він вийшов, Софія встала і подалась до дверей в іншу кімнату.

– Куди ти? – спитав князь.

– Піду вбиратись. Мені треба сьогодні в різних магазинах бути, вибрати матерії, та потім треба до модистки заїхати тощо.

– Що ж, то, може, для спектакля маєш справляти костюми?

– А так! Ох, матиму я з ними клопоту досить, найгірше з тим турецьким костюмом, – хто його зна, що й робити! Треба хіба в перський магазин заїхати.

– З яким турецьким костюмом?

– То ж має бути жива картина "одаліски".

– А ти хіба і в живій картині будеш?

– Отож, власне!.. Се повинно бути дуже цікаво – живі картини! Яка то ще буде картина, окрім "одалісок"?.. Треба буде заїхати до княгині розпитати про все та порадитись про ті костюми. Ох, коли б не спізнитись!.. – і Софія швиденько вибігла з кімнати.

"Яка вона весела! Як їй теє все цікаво!" – подумав князь. Далі сів на фотелі і замислився. Ох, мав він над чим думати: його справи грошові з якого часу були не в найліпшому стані. Збирався він навіть і з Софією про се поговорити, та все якось часу не виходило. "Та що її тим смутити? Вона молода, прагне втіхи, забав, нащо її журити? Що то мені казав Турковський недавно? Якісь непорозуміння, якісь поплутані рахунки з комірниками моїх домів… Я щось добре не розібрав. Треба буде навідатись до нього. Та нехай потім, тепер щось не хочеться. Добре, що Sophie забавилась тими костюмами, може, сьогодні не прийдеться нікуди їхати з нею… Добре було б. Щось мене сьогодні знов тая астма бере…"

І заспокоївшись, що ніхто йому не перешкодить, князь сів, щоб на дозвіллі розібрати численні рахунки своїх вірителів. Пильна, сутужна робота. Князь так поринув у тому хаосі рахунків, що не чув, як слуга світло приніс, як дзвонила Софія, він відривався від своєї роботи тільки тоді, коли приступи астми змушували його, потім знов брав перо і ще пильніше брався до роботи.

За роботою застала його Софія.

– Чом не збираєшся їхати, Борисе? Вже час! – промовила вона, торкнувши його за плече.

– Що? Куди їхати? – спитав непритомно князь, дивлячись на неї затуманеним поглядом.

– Як куди? В оперу! Ти забув, чи що?

– Ні, ні, не забув, правда, ми мали їхати в оперу. А що… що там сьогодні?

– Боже правий! "Джіоконда"! Сьогодні ж перший виступ знаменитого тенора, що то про його було стільки мови у баронеси… Та що се з тобою робиться? Якийсь ти… Може, тобі не хочеться їхати зо мною, то m-r Анатоль обіцяв мене провести, якщо тобі ніколи.

– Ні, мені нічого! Чого ж би я мав не хотіти? То я так, щось замислився, я зараз…

За півгодини князь уже слухав знаменитого тенора, але серед чудових італьянських арій князева думка зненацька відлітала далеко. "А що то буде завтра? – думалось князеві. – Боже! Термін векселя Зільберштейна!.."

Примітки

4

– Слухай, Sophie! Я тобі давно збираюсь про се казати, та все якось…

– А що там таке? Ти маєш такий чудний, таємничий вираз! – і Софія при тих словах усміхнулась.

– Та не то, щоб таємниця якась, а все ж…

– Та кажи, що там вже таке!

– Бачиш: нам прийдеться, може, ощадніше жити.

– А то чому? – запитала Софія, здивовано підвівши брівки.

– Наші грошові справи того вимагають.

– Хіба вони так уже надто погано стоять, тії справи?

– Поки що то ще не надто погано, але нам слід ощадніше жити, принаймні хоч який час.

Софія здвигнула плечима і почала дивитись у просторінь.

– Я, здається, і так живу ощадніше, ніж багато інших з нашого стану, але ж не можна, хотівши бувати в світі і приймати у себе товариство, вбиратись comme une bourgeoise і утримувати свій салон comme une mansardel… Я думаю, ви б самі не хотіли, щоб я замкнулась дома, немов та черниця.

– Та ні, – хто ж тобі про се говорить? Я зовсім не проти тебе самої се говорив…

– А коли так, то що ж, власне, я можу у сих "справах" порадити?

Князь не знав, що йому відповісти на таке запитання, і сидів який час мовчки. Далі він знову несміло зняв річ:

– Я хотів тільки сказати, що нам би пора…

– Їхать до баронеси, – перебила Софія, – сподіваюсь, "ощадність" не перешкодить нам у сьому?

– Але ж, Sophie…

– Я думаю, нашу розмову ми можем і потім докінчити, а тепер я піду вбиратись, бо й так пізно.

Але князь більш не важився кінчати тієї розмови. Софія теж не верталась до неї, князь шукав поради між своїми рахунками. Тим часом справи все гіршали, дедалі вірителі почали навідуватись частенько.

"Що тут робити? Що робити? – в розпуці питав сам себе князь, ходячи шпарко туди й сюди по кімнаті. – Ні, так не можна! Я мушу їхати до Турковського на пораду, – він чоловік свідомий, він мусить мені порадити, хоч би задля своєї дочки! Не може бути, щоб з моїх домів не було мені користі. Я їду до нього!.." – і князь подався було до дверей, але йому назустріч входив слуга і зараз же подав якийсь лист князеві.

– Поклади на столі, – мовив князь, не глянувши на той лист.

– Ясний пане! Якийсь хлопець приніс сього листа і казав, що пан Турковський просив якнайскоріше доручити листа ясному панові.

– Добре, можеш собі йти!

Слуга вийшов. Князь сів і почав пильно читати, зсунувши брови. На лиці видно було дивування, далі неспокій, сливе жах.

Турковський просив у листі вибачення, що не прибув сам до князя, аби розмовитися з ним особисто. Потім він доносив князеві, що полишає службу через те, що літа й здоров'я не дозволяють йому клопотатись такими трудними справами. Далі до листа додані були рахунки плати комірної, яку зміг зібрати Турковський; взагалі плати вийшло дуже мало, але Турковський поясняв се тим, що деякі з комірників давніш поплатили, з другими знов вийшли якісь "непорозуміння", до того ремонт потребував немало грошей. В кінці Турковський додавав, що виїжджає в село, недавно куплене, – як то відомо князеві, – пильні справи того вимагають. Одначе пан Турковський сподівався, що матиме ще не раз втіху побачення з князем, хоч до літа се навряд чи буде можливим.

Дочитавши листа, князь устав і міцно задзвонив. Слуга миттю з'явився на порозі.

– Де той, що листа приніс? – запитав князь.

– Він пішов, ясний пане, – казав, що відповіді не треба.

– Ти сам занесеш панові Турковському листа.

– Ясний пане, – перебив несміло слуга, – той хлопець казав, що пана Турковського нема…

– Знаю! іди собі! – відмовив гнівно князь, і слуга зник.

Князь кинувсь на фотель і впав у тяжку задуму.

Далі встав і відчинив вікно. Астма душила його. Остатнього часу надто часто вона приступала до нього. Розпука і гнів робили приступ ще тяжчим.

– Стара лисиця той Турковський! А я? Де мої очі були?! Ах, що робити? Що робити?

– Ясний пане! Зільберштейн і Фліттергольд просять побачитися з ясним паном.

– Хай пождуть! – ледве мовив князь, не обертаючись до слуги.

Через хвилину слуга знов увійшов.

– Розовський і Мошицький бажають на одну хвилину бачитися з ясним паном!

Князь обернувсь і хотів поступити до дверей, але не міг і в знесиллі впав на фотель.

– Клич… пані!.. – здавленим голосом вимовив. Софія стурбована вбігла в кімнату. Схопила за руку князя, раптом зблідла і затремтіла.

– Лікаря! – скрикнула.

Але вже лікар не приніс ніякої потіхи. Софія стала вдовою!

Раптова смерть чоловіка вразила її. Так хутко, так несподівано вдовою зостатись! Вона стояла, дивилась непритомно і мов хотіла щось пригадати, щось зрозуміти. "Як се? що се? що се буде?" – питав її безпорадний погляд. Раптом погляд її знов упав на мертвого чоловіка, вона затремтіла, неначе від жаху, закрила руками лице і зомліла. Слуги кинулись до неї, подаючи поміч, і потім довго розмовляли між собою і дивували з горя молодої княгині.

Софію занесли в будуар ледве притомну і положили на канапці. Перша її думка, як прийшла вона до тямку, була: "Ах, що буде зо мною?.."

Похорони князя були тихі, не дуже бучні. В світі мало говорили про його смерть, далеко більш говорилось про несподівану руїну його маєтку: "Се pauvre comte s'etait done ruiné!" – говорили одні. "Хто б міг сподіватись?" – казали другі. "Ainsi va le monde!" – додавали інші, а врешті хутко се ні для кого не було більш цікавим.

5

Софія сиділа на канапці в чорній жалобній сукні.