Про нього почали дізнаватися, поступово, досить повільно, проте почали. Його роботи стали в рази ясніше сприйматися суспільством і, крім того, почалося нарощування якоїсь подоби аудиторії його шанувальників, хоч і поки що не такої вже й значної.
Біль розставання почав згасати, але не забуватися. Таке неможливо забути. Люди здатні не загоювати рани із плином часу, а звикати існувати із тим болем, котрий таїться на їх серцях. Досить малоймовірно, що він, як і багато хто інший, взагалі зможе коли-небудь його забути, проте жити з вічним переживанням і смутком настільки ж необачно, як і вважати, що наш світ стоїть на слонах, китах і черепасі...
Відтоді він жодного разу не наважився зобразити будь-яку пані на своєму полотні так, як він зображав її… настільки ж пристрасно, відверто та поглиблено, на століття залишившись існувати з вічно з понівеченим серцем, яке перебуває в гонитві за втраченим почуттям ілюзії, принади та водночас ніжного і пристрасного кохання.
Його, так званий успіх, прийшов до нього крізь біль і пережите розставання. Зрозуміло, він не прокинувся як якась музична чи кінематографічна зірка знаменитим, після виходу успішного альбому, аж ніяк. Він вигризав своє місце під сонцем настільки ж несамовито, як і вкладався всіма силами та міццю душі у свої роботи.
Картинні галереї, за досить короткий термін, викупили практично кожну його картину, на якій була зображена його муза. Чарівна діва із каштановими локонами, з блискучими очима, немов у нічної кішки, яка плавно прокрадається, щоб увібрати неймовірні нотки любові і проявленої уваги.
Хтось би наважився сказати, що у вузьких кругах за цими картинами почалися справжні полювання, оскільки ніщо так не прикрашає неймовірність витвору, як неймовірна історія, що йому передує.
Крім усього іншого, ходили чутки про те, що ця дівчина була дочкою вельми впливової людини, яка могла допомогти реалізуватися художникові, а виїхати їй довелося через несподівано виявлену вагітність, щоб приховати правду від зайвих очей. Однак щоразу, коли нещасний молодий чоловік чув цю болючу історію, наскрізь просякнуту мерзенною і нічим не обґрунтованою брехнею, його нещасне й похмуре серце, в'яло, наче не полита водою квітка на палючому сонці. Ненависть і злість були йому не притаманні, бо в його очах гнів був однією з тих вад, через які людство згасало з кожним новим днем свого існування на планеті, адже лише розважливість і виваженість своїх рішень і дій можуть привести людину до позитивного результату в усіх її починаннях.
Чуючи подібні вислови, художник зайвий раз переконувався в тому, що людина, якій кров'ю і потом вдалося завоювати свій успіх — це лише ще один привід для більшості кинути камінь своїх невдач у колодязь його чесної перемоги.
Однак він не був із тих, хто готовий витрачати значну кількість свого часу на те, щоб несамовито доводити ту чи іншу правоту, заради самоствердження в суспільстві, щоб потішити самолюбство й гординю. Аж ніяк. Він завжди жив з усвідомленням того, що істина на його боці, а коли людина існує з почуттям безпосередньої віри і прийняття того чи іншого факту щирістю свого серця, її життя стає настільки ж простим і вільним, як лагідний вітер в період пізньої весни.
Він усе своє життя тягнувся до того, щоб його творчість була помічена й оцінена належним чином, але ось, нарешті досягнувши такого бажаного успіху, він переживав і відчував перемогу всім серцем, проте водночас здавався самому собі переможеним.
Він любив свої картини, любив свою роботу і був закоханий у сам процес їхнього створення й приведення цих самих робіт у світ, але тепер, на жаль так пізно, до нього прийшло усвідомлення того, що все-таки йому вдалося полюбити когось більше за створення і турботу про власну спадщину. І цим кимось, була вона… та, котра пішла від нього і винних у цьому ніхто й навіть не намагався шукати, оскільки єдиним кого митець винив у всьому що сталося – був він сам.
Саме таким почувався нещасний, хоч уже й, в якійсь мірі, успішний художник, який донині не зміг навчитися отримувати задоволення і щиру насолоду від свого успіху бо, як він зрозумів сам — творець виявиться аж зовсім непотрібним, попросту непотрібним самому собі, якщо поруч не буде тієї чи того, з ким можливо було б розділити весь той досягнутий успіх… Людини, без якої будь-яке досягання — лише вітер і почуття не остаточного задоволення.
Згодом, мало який поважний колекціонер не бажав би заволодіти однією з картин митця, котрі ледь не з кожний днем почали зростати в своїй ціні, особливо ті, котрі були написані на звичайних клаптиках маленького альбому, котрий творець завжди носив із собою й при перших же напливах натхнення виражав свої почуття та емоції на своїх невеличких картинах, котрі, в якійсь мірі, цінувалися більшістю значно вище за ті значні полотна, над котрими митець міг працювати місяцями.
Однак, якби там не було, увагу окремих зацікавлених осіб пригортали безпосередньо унікальні картини, котрі митець створював у цілковитій таємності, поглиблюючись у саму історію того, що він зображував, у бурхливість сюжету та палкого почуття, із яким ці самі роботи й створювалися.
Коли пройшов ще один, цього разу доволі дзвінкий слух про те, що є ще одна картина із серії "Єдина", на якій висвітлювалася його чарівна муза, за художником почалися справжні гоніння в її пошуках.
Дехто навіть пропонував вельми серйозні гроші, від яких було так само важко відмовлятися, як від маленького шматочка апетитного торта на ніч. Хоча, чесно кажучи, важко сказати, насправді, що з цього важче...
Однак художник був категоричний і завжди, коли подібна розмова заходила в кругах його шанувальників-колекціонерів та любителів художнього мистецтва із чималими статками, він відповідав стисло, ясно і настільки чітко, що в оточуючих не залишалося жодних сумнівів щодо достовірності поширюваних чуток:
— Панове, моя повага до Вас безмірна, я вдячний Вам як нікому більше, бо Ви нишпорите в пошуках моєї роботи так, як нишпорять у пошуках здобичі найкращі та найвправніші хижаки, однак прошу Вас повірити мені, панове, що того, чого Ви шукаєте, дати я Вам не можу, бо просто не маю того, чого не існує на світі. Не маю того, що мені не належить... – Відповідав він.
Подібні пошуки і, до певної міри, переслідування митця тривали доволі тривалий термін, однак, з іншого боку, просто не могли його не тішити, бо надавали йому нечуваної популярності та немов акції на ринку цінних паперів, піднімали його роботи в ціні.
Так минули кілька років його неймовірного життя.
Щомісяця йому вдавалося радувати своїх шанувальників новими роботами, щоразу набуваючи дедалі більшої поваги, стаючи справжньою людиною мистецтва, знайомством з якою можна було тільки пишатися, бо роботи митця цінувалися у найвищих колах.
Особливої популярності здобули його роботи, написані олівцем. Зокрема, на яких було зображено натовп, що блукає на прекрасній міській вулиці або ж написані портрети осіб, що позують йому, і які зустрічалися швидкоплинно на доленосному шляху. Намалювати портрети цих персон художник вважав своїм обов'язком, так само, як і поет, аналогічно вважає своїм обов'язком оспівати всю красу, передавши її рядками своїх потоків щирих душевних емоцій.
Але незважаючи ні на що, митець як справжнє дитя культури завжди пам'ятав про факт того, що мистецтво було дароване Господом людству не для того, щоб описати створений ним світ, а створити нові.
Роботи художника приносили йому досить стабільний і значний дохід, за мірками пересічного громадянина та й творця взагалі.
Він ніколи не гнався за тим, щоб продавати свої картини на аукціонах за десятки або ж сотні мільйонів, однак, починаючи свій шлях, правду кажучи, він часто лише про це задоволення надмірного добробуту і марив. Однак у якусь мить свого буття він дав собі вельми категоричну відповідь, що якщо подібний випадок і станеться, він жодним чином не буде йому перешкоджати, однак, з іншого боку, гнатися за товсто-сумними покупцями він теж не стане, бо…
— Гоніння і без того благополучної людини за ще більшим благополуччям із висунутим назовні язиком — все одно, що ходіння по світу з простягнутою рукою. — Принаймні, саме такою була життєва позиція художника, який уже в молоді роки, за кілька років своєї творчості, просто перед самою війною, зміг придбати чудове приміщення, обладнання під майстерню, в якій він, власне кажучи, і жив, ні в чому собі не відмовляючи, попутно допомагаючи своїй сім'ї.
Якщо на те була воля, він міг відправиться практично куди завгодно в будь-який момент, якщо того вимагало його споконвічно неспокійне серце, однак після великого придбання, він злегка зменшив свої чималі витрати, проте все одно дозволяв собі жити саме так, як він умів і ніяк інакше!
***
Коли почалися розмови стосовно того, що почнеться війна, художник намагався бути непохитним. Він не міг ні фізично, ні з моральної точки зору ігнорувати все те, що відбувалося навколо. Він був зачеплений до найглибших почуттів, опинившись немов паралізованим. У його голові було практично все те саме, що і в головах більшої частини розсудливих людей, які цієї чергової безглуздої війни у світі не бажали. Однак країна вже була у ній далеко не перший рік і, як не прикро було це все визнавати, але рано чи пізно кожен прийшов висновку, що саме до повномасштабного зіштовхнення світла із пітьмою і йшла наша доля.
— Я в це просто не вірю, ось і все! Яка війна? У мене повна зайнятість над своїми роботами, мені абсолютно ніколи навіть думати про це! Я не вірю в те, що це може статися — адже це безумство. Так, війна йде вже вісім років, але Ви говорите зовсім про інше! Ні, я не вірю в те, що це станеться, не піднімайте паніку! Я не вірю в усе це...
Точно такими самими словами, немов намагаючись себе заспокоїти або ж у чомусь переконати, заклинав себе і, крім усього іншого, і всіх оточуючих ледь не кожен з усіх тих, хто застав ці неспокійні настрої в суспільстві, в сім'ях і розмовах на "кухні", в яких одна сторона дискусії несамовито намагалася довести іншій, що жодної війни не буде, а протилежна, відповідно, несамовито доводила абсолютно протилежну точку свого бачення.
Однак так чи інакше, у підсумку, заблукали серед власних міркувань всі.