А може, невдовзі й догадалася? Як одразу ж після її пострілу одна куля і друга вискнули біля самісінької скроні, а третя вп’ялася над головою в цеглину, бризнувши їй у очі червоними скалками?
Де вона була під час того поєдинку, я достеменно не знаю. Думаю, що скоріше на горищі, біля слухового вікна: на дахові вона навряд чи протрималася б довго проти досвідченого снайпера.
Кілька днів, розповідав шофер, тривав отой поєдинок. Офіцери німецькі билися об заклад, коли їхній ас покінчить із більшовичкою: сьогодні чи завтра, а Маруся, зрозумівши, що за нею полюють, непорушно лежала на гарячому, як пекло, горищі, біля слухового вікна, і в ній, здавалося, жили тільки очі, прикуті до протилежного берега. Вона швидко розкусила всі хитрощі ворожого снайпера: і опудала, й шоломи, що час від часу появлялися над траншеями, і чекала, не знаючи, що буде перше: її постріл чи куля, яка безшумно влетить у вікно і вп’ється їй межи очі. Вона чекала й чекала, завмерши біля того вікна, і, коли їй нарешті здалося, що вона його помітила,— невиразну пляму на зеленому тлі,— вона ще довго вдивлялася, довго вагалась, аж нарешті прицілилася й спустила курок...
Цього німця не поховали на кладовищі в Бресті: поклали в цинкову труну й повезли в Німеччину — з Марусиною кулею в черепі.
Маруся ж, спустившись донизу, забилася в найглухіший закуток і, знеможена, одразу заснула. Спала так міцно, що її не могла розбудити ні стрілянина, ні вибухи, од яких все аж трусилось довкола. І лише тоді, як спливла літня ніч і сірий світанок непривітно й похмуро заглянув у розстріляні вікна, вона проснулась і, звично взявши рушницю, подерлася вгору...
А потім не стало Степана...
Достеменно не знаю, як загинув Степан. Може, легко й безболісно, відбиваючи чергову атаку фашистів,— вп’ялася куля в голову чи в серце, і він упав, не усвідомивши навіть, Що то вже смерть, і всі муки для нього враз обірвались. А може, конав кілька днів, із осколком в животі, може, гриз собі руки од несамовитого болю, як товариш мій гриз: До м’яса, до кістки, і, впадаючи в марення, кликав щоразу
Марусю.-А вона сиділа над ним і нічим не могла йому допомогти. Не могла навіть заплакати: в сухих, гарячих очах не було і краплини вологи, бо вся Брестська фортеця, вся Цитадель конала од спраги, і коли я ходив довкруж неї, вже в 1975 році, то мені здавалося, що цегляні стіни потріскалися не стільки од вибухів, скільки од страшного безводдя. Маруся сиділа над Степаном, застигла у відчаї, бо не було навіть лікаря, щоб його хоч оглянути, не було навіть бинтів, щоб перев’язати жахливу ту рану, не було води, щоб змочити його на суцільні рани розтріскані губи, і кожен стогін його різав її, як ножем. Брала його гарячу, мов жарина, голову, клала собі на коліна, пестила обличчя — безслізно, безмовно, терзаючись власним безсиллям. Може, він отак і помер, на колінах у неї, і вона довго над ним сиділа, застигла, мовби померла разом із Степаном.
А може, він загинув, як багато захисників Цитаделі: поцілила бомба чи підривники спустили в димохід вибухівку, і склепіння не витримало — обвалилося багатопудовими брилами, поховало всіх, хто під ним був, і живих і мертвих. Може, Маруся підбігла до тієї страшної могили, коли вона ще курілася, ще була огорнута пилом, і їй усе здавалося, що Степан не загинув, що він лежить там, під камінням, живий, що він кличе її і чекає на неї, хоч минув, може, тиждень, а то й другий і довкола не лишилось нікого: одні загинули, інші потрапили в полон, а решта рушила вночі на безнадійний прорив, під час якого мало хто зостався живий, вона ж лишилася на місці.
Тепер ми знаємо, як німці прочісували Цитадель, коли згасло останнє вогнище опору. Як обшукували всі підземелля й склепи, виловлюючи поодиноких уцілілих бійців, як жбурляли гранати в усі закутки й вели вогонь з автоматів, щоб нічого живого не лишилось за ними. Можна тільки догадуватись, як перебігала Маруся з склепу в склеп, рятуючись од тієї облави, як перелазила через гори битої цегли й обпаленого, пошматованого металу, через численні трупи полеглих, а вслід їй гриміло й стріляло, і їй, мабуть, здавалося, що вся ворожа армія полює на неї. Як вона ускочила до останнього склепу, бо попереду не було вже ходу — глуха лиш стіна, як упала, знеможена, додолу, а потім, одсапавшись, звелася й приготувалася до останнього бою, бо німці були все ближче й ближче, високі різкі голоси лунали вже поруч,— ще мить, і до приміщення влетить граната або просунеться автомат і бризне вогнем. Можна собі уявити, як Маруся обвела востаннє поглядом глухий отой склеп і, $же ні на що не надіючись, зачепилася зором за виступ стіни, як метнулася в той бік, щоб прикритись од куль та осколків, і як враз побачила хід, шо вів у підземелля.
Це, власне, й не хід був, а продухвина, крізь яку в оте підземелля потрапляло свіже повітря: невисока й вузька, зовсім не розрахована на те, щоб у неї могла пролізти людина. Та Маруся не мала куди діватися, голоси лунали вже поряд, і вона полізла в щілину, обдираючи шкіру, шматуючи й так подраний одяг. Якусь мить їй здалося, що вона так і не продереться,— стіни наче розбухли й здушили їй груди, —аж затріщали ребра — Маруся щосили рвонулася і, майже втрачаючи свідомість од гострого болю, який пронизав її всю, впала по той бік: у тьму, в прохолоду, у сирість, на долівку, що западала круто донизу. Вона котилася вниз, болісно стукаючись то головою, то спиною, і тримала щосили гвинтівку, й польову сумку, в якій ще лишилося трохи набоїв, і сім сухарів, та дві грудочки цукру (цукор вона знайшла ще сьогодні вранці в кишені вбитого). Вона ще котилася, коли там, за стіною, вгорі, лунко бабахнуло: вони таки кинули гранату перед тим, як увійти. Зупинившись, вона так і лишилася лежати, приголомшена, а там, угорі, лунали чужі голоси, потім хтось вигукнув, наче над Мару-синим вухом, і водночас замиготіло, загримотіло, засвистіло і на Марусю густо посипалося зверху. Пострілявши ще трохи, вони невдовзі забралися, й Маруся за весь час, що минув з дня війни, поринула в тишу. Тиша була така предковічна, така глибока, така незвична для неї, що Марусі аж защеміло на серці й захотілося плакати, тільки сліз не було, очі лишалися сухі, як пересохлі стеблини, їй часом здавалося, що вони аж покриті пилюкою. Вона провела шорстким, як терпуг, язиком по сухому піднебінню і звично подумала про воду, про ковток єдиний води, за який оддала б півжиття,— із того, що їй лишилося.
ї тут, окрім тиші, до її свідомості пробилося ще одне чудо: вона стала раптом відчувати, як її виснажене, на тріску висохле тіло стало немов набухати, мов наливатися вологою,— боячись ще повірити, вона доторкнулася долонею до підлоги: земля була аж мокра. Маруся швидко намацала стіну — стіна теж була мокра, і тоді, забувши про все на світі, аж застогнавши од нетерпіння, вона припала обличчям, розтуленим жадібно ротом до тієї стіни, і терлась об неї, й лизала її язиком — не могла ніяк одірватися...
Охоплена непоборною млявістю, майже весь час спала, відчуваючи, як у неї все входить і входить волога. Вбирала її всім тілом, мов пересохла рослина. Часто просиналася,
З А. Дімаров здригаючись, бо скрізь сон їй лунав то вибух снаряда, то міни, так виразно й чітко, що важко було повірити, що то лише примарилося. Зводила важку голову, а довкола стояла густа пітьма, й більше нічого, і вона знову заплющувала гарячі очі й поринала в тишу, що гойдала її й приколисувала.
65
Прокинулася врешті од того, що змерзла. Тремтіла всім тілом і ніяк не могла зігрітися. Вистукуючи зубами, Маруся ледве звелася: все тіло боліло, наче побите, і крутило в суглобах, й судомило. Відчула враз голод, вперше за багато днів: досі хотілося тільки пити, полізла до сумки, дістала сухар. Згризла його, але голод не вгамувала: їсти захотілося ще дужче, і Маруся незчулась, як з’їла й. другий. Аж коли полізла за третім, примусила себе відсмикнути руку: лишилося всього п’ять сухарів, а вона не знала, коли дістане їжу і чи дістане взагалі. Натомість узяла грудочку цукру, поклала її під язик, щоб довше тримати в роті.
Трохи наче полегшало. Принаймні не так стала тремтіти. Намацала гвинтівку й подерлася вгору, до отвору, який сірів оддаля вузькою щілиною.
Під самою продухвиною зупинилася, прислухалася: по той бік було тихо. Маруся ще трохи постояла, поки переконалася, що там і справді нікого немає. Поставила гвинтівку так, щоб її можна було потім дістати рукою, спробувала знову пролізти в отвір.
Пролізти ніяк не вдалося. Чи то щілина повужчала, чи тіло набухло, напившись вологи, тільки як не намагалася Маруся протиснутись, як не просувала то плече, то голову, вона застрявала і мусила одступити. Трохи перепочивши, вона знову й знову лізла в прокляту щілину, аж поки, зовсім знесилена, майже впала на землю.
Вже розуміла, що тут їй не вибратись. Треба шукати іншого отвору, якщо не хоче лишитися назавжда в підземеллі. Пітьма, яка досі оберігала її від палаючого, що й мозок висушує, сонця, яка стерегла її сон і приносила спокій, враз мов змінилася: щось зловісне й похмуре вчувалося в ній, щось підступне й вороже, і Маруся ще раз спробувала пролізти в продухвину. Потім, зважившись, підібрала гвинтівку й сумку, рушила вглиб.
Обережно просувалася вперед, тримаючись рукою за стіну. Весь час нагиналася, бо їй усе здавалося, що стеля попереду провисає донизу, і вона боялася забити голову. Вона йшла і йшла, наосліп переставляючи ноги, і щоразу ставало все вологіше й затхліше, і стояв густий дух цвілі, як у старому, занедбаному льоху. Десь поруч капотіла вода, краплини падали так дзвінко і лунко, мов були відлиті з ясного металу, але під ногами вода не текла, хоч Маруся, здавалося, спустилася глибоко вниз. Вона йшла і йшла, а підземному коридорові не було кінця-краю, він повертав то вправо, то вліво, а в одному місці розгалузився на два самостійні ходи. І Маруся, повагавшись, пішла праворуч, може, тому, що трималася за стіну правою рукою.
Ось підлога мов стала забирати вгору. Хід наче звузився, бо Маруся стала торкатися плечима то однієї стіни, то другої. Вона пішла швидше і опинилася на дні якогось колодязя. Стала обмацувати стіну й невдовзі наткнулася на товстий металевий прут, загнаний у цеглу.