Таке, на перший погляд, вельми естетичне визначення після деяких алгебраїчних маніпуляцій над ним набирає цілком благонадійного вигляду. Тут справа в підставках і в ідентичності.
Що ж в цій засаді може нас збентежити? Не що інше, як "любов до прекрасного" та ідеалістичний "дух". Коли ж скажемо, що красу, за Чернишевським, ми ототожнюємо з життям, то й наше визначення наполовину зматеріалізується, сконкретизується. Але залишається ще дух? І то правда! Та, бачите, не завжди він суперечить марксизмові. Бо "мистецтво (за Плехановим; це вже не Чернишевський!) — один із засобів духовного спілкування між людьми". А втім, і такого визначення ми не будемо давати "мистецтву взагалі". Ми маємо класичну формулу, що її, між іншим, треба вже знати нашій "молодій" молоді, щоби не плутатись в просвітянській "безвизначній" і безмежній неписьменності. Ми маємо на увазі того ж Плеханова. От що він каже: — "Мистецтво — то є пізнання життя за допомогою образів". Учні його додають: "в формі почуттєвого споглядання". І мають рацію, бо "батько російського марксизму" в одній із своїх праць недвозначно говорить, що "краса пізнається споглядальним хистом". Саме тим "созерцательним", проти якого повстає всесоюзна "Просвіта": начитана російська і двохброшурочна українська. Тут нашій, "рідненькій", слід, до речі, нагадати, що користь пізнається інтелектом. Отже, коли вона так страждає на утилітаризм, то замість інтуїтивного теоретизування їй не пошкодило б взятись за розум. І справді: при всьому своєму бажанні полемізувати саме з нею, ми, на жаль, щоби остаточно вияснити природу "ІІросвіти", мусимо звертатись до російських просвітян. Бo ж не можна полемізувати з троглодитами. Щодо останніх, то тут нам залишається тільки висловити свою глибоку пошану перед їхнім доісторичним інтелектуальним хистом. Так от: — Ми, "олімпійці", не збираємось писати трактату на тему "Наукова естетика". Ми маємо на увазі абетку, і пишемо її тільки тому, що змушені це робити. Бо й справді: нас, "олімпійців", які вбачають в мистецтві великого фактора в добу боротьби за комунізм, які взяли за своє гасло: "хай живе нове мистецтво", нас, "олімпійців", тривожать той ревізіонізм в марксистській естетиці і ті ліквідаторські настрої, які останніми роками виросли в чималого "напівбогданова". Історія цієї справи у нас, на Україні, давня. Почалось зі славетного пролеткульту й продовжилось безславним кінцем панфутуризму та розквітом так званого "октябристського напостівства". Ще року 21 один із "олімпійців", саме Хвильовий, як "Дон Квізадо", оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так би мовити, господарем становища, божком. Тоді "олімпійцеві" не хотіли вірити. Тепер, здається, повірилт, та… на жаль, не розуміють, що й "октябристський напостизм" і "октябрська" платформа з українськими виправками та додатковим tutti frutti (всяка всячина — іт.) — та ж сама напівбогданівщина, що й проти неї так завзято боровся Ленін. І справді: обвинувачуючи нас в"попутництві", не розуміючи того, що "попутництво", по суті, є прояв зоологічного націоналізму (неньки чи матушки — однаково), що воно зовсім не доктор Тагабат, не "Кіт у чоботях", не анарх, не Огре, — наші опоненти остаточно заплутались і проморгали одну "прописну істину": — Всім їм jurare in verba magistri ("божитись словами вчителя", Леніна в цьому випадкові), але всі вони від однієї неньки. Хоч це й дивно, але всі вони "однакові": і напостівці, і лефівці, і пролеткультівці, і октябристсько-платформівці, і панфутуристи, і їм же ім'я — легіон. Всі вони виходять з основного визначення мистецтва — — "яко метод будування життя". Взяти б цьому кагалові за свого ідеолога Чужака, що так завзято бореться проти споглядання ("созерцания"), проти плеханівського визначення мистецтва — — "яко метод пізнання життя". Бо й справді: всі вони проти бухарінської "систематизації почуттів в образах", проти тим паче — толстовської "емоціональної зарази" — всі вони проти ще багатьох, проти "ідеалізму", проти "старої" естетики. Але яка ж їхня естетика? Бо ж сказати, що мистецтво є "метод будування життя", значить сказати вельми багато для нас, "олімпійців", і нічого не сказати для "молодої" молоді. Що ж вони під цим розуміють? Ми не маємо можливості вдаватись у детальну критику цього вінегрету, ми візьмемо їхній основний аргумент проти плеханівської естетики, розберемо його і покажемо їхнє справжнє обличчя. — "Принцип обезволення (пише Чужак) заложено в самій природі старого мистецтва". Обезволення? Це, очевидно, тому, що старе мистецтво припускало момент споглядання? Того самого "созерцания", проти якого інтуїтивно воюють "енки"? Ми розуміємо: споглядання завжди було категорією "пасивного" порядку. Але чи не скажете нам, чому це ж таки старе мистецтво було великим позитивним чинником в розвиткові суспільства? Чи воно о6езволювало тільки пролетаріат? Так ви про це нічого не говорите. Ні, ви маєте на увазі його негативний вплив на всяку психіку. Ви гадаєте, що епоха мистецького відродження теж обезволювала своє суспільство, що Пушкін був чинником консервативного порядку, що Вольтер зіграв негативну роль в прогресі, що Мікеланджело ні чорта не вартий, що "облако в штанах" теж обезволює. Чи, може, ви гадаєте, що "принцип обезволення" не є самим фактом? Тоді ясніш говоріть. Бо, на наш погляд, дуже ясно сказано. Ви відкидаєте "пасивний" момент споглядання — відціля ваше обезволення. Вас розуміють своєю дрібнобуржуазною природою і наші "енки". Але ви забуваєте, що воно, споглядання, завжди носить в собі під машкарою пасивності найвищу активність, найвищу динаміку, бо воно є "пізнання життя". Такий основний аргумент лефонапостівства. І коли придивимось до нього ближче, побачимо: — Під "методом будування життя" ховається не стільки безоглядний утилітаризм, пісарєвщина в "червоній" машкарі, ліквідаторські настрої щодо мистецтва, ревізіонізм плеханівської естетики, німецьке "просвітительство", скільки дрібнобуржуазний постулат рантьє нової формації, саме — непмана. З нової економічної політики він цілком задоволений, він її не хоче мислити як певного етапу диктатури пролетаріату. Для нього наше "всерйоз і надовго" ототожнюється з вічністю, бо "неп" — його кінцева мета, його ідеал. Він хоче будувати життя "по образу своєму й подобію" — тихе, самоварно-канареєчне, з пивною під боком. Для нього "червоне" становиться символом "ларкових карнавалів" і тієї блідо-рожевої республіки, що до неї він дійде без всяких вибухів, що ім'я їй: Франція. Він, непман, не допустить, щоб робітничий авангард пізнав всю складність переходового періоду за допомогою своїх художників. Це ж підготовка до нових боїв! І рантьє запевняє: то — виграшки, читай — "капітал". Чекай світової революції, я нічого не маю проти. Але покинь аналізувати сучасність. В твоїх же, мовляв, інтересах будувати економічну фортецю, а не ширяти в ефірах. Споглядання, "созерцательность" нічого не дають, бо вони приводять до "контрреволюційних висновків". І тому зовсім не дивно, що вчорашній "жужу", тип із концентраційного табору, який-небудь денікінський прапорщик Смердипупенко береться ревізувати марксизм і голосно обвинувачує Троцького в контрреволюційності. Як же: він тепер революціонер — хіба ви не знали? Хіба він не вчить вас: "будуй життя", покинь його "пізнавати і споглядати". Він цілком червоний. Чуєте? Червоний! Це така тонка софістика, таке безвихідне павутиння, що в нім не тільки "молода" молодь плутається, але й Чужаки. І справді: кому спаде на думку, що ми, "олімпійці", будуванню життя без лапок не протиставимо свого, певніш плеханівського, "пізнання". Кому спаде на думку, що: — Будування життя в його всесвітньому масштабі ми мислимо, і цілком справедливо, тільки через пізнання його і, очевидно, через споглядання, без якого не може бути пізнання. Кому спаде на думку після непманівської софістики? Одна справа збудувати кілька кооперативів (за це тчи не тільки голосуємо, але й самі засукаємо рукава), і зовсім інший смак подивитись в перспективу, й не на саму свою "неньку", а на май6утнє пролетаріату, на майбутнє всієї людськості. І не тільки подивитись, але й намітити деякі шляхи для дальшого етапу. Тут самим "будуй" нічого не зробиш, як нічого не зробиш і "лєвим рєбячеством". Тут і йде нам на допомогу плеханівське "пізнання". От чому новий рантьє протиставить йому своє "будуй". Він добре розуміє, що мистецтво — великий чинник у розвиткові суспільства (це не Чужак), і він додає до нього ліквідаторську консервативну доктрину: — "Мистецтво як метод будування життя". З нього естет поганий, недарма художники, артисти, музиканти так ненавидять сучасну авдиторію. Це той великий буржуа, що дав Бетховена, Моцарта; це той новий рантьє, який їде до театру не симфонічного оркестру слухати, а показати свої мамулуваті перстені, своє строкато-коштовне, але без всякого смаку зроблене вбрання, йде подрімати й посопіти носом. Це не той великий буржуа, що сходить з історичної арени, зігравши свою велику роль, — це дрібнобуржуазний рантьє з відсталої країни. Але цей рантьє розуміє свої інтереси — відціля й його мистецька доктрина і "будуй без пізнання", цебто ліквідуй мистецтво. І тому зовсім не дивно, що всі ці "лєфи" (по суті "прафи"), напостівці, "октябристи" і т. п. зійшлись на цій доктрині. Хотіли вони цього — не хотіли, але вони стали ідеологами нашого непмана. Не всі й так звані анархісти припускали свою залежність від куркуля. Всім їм треба пригадати пораду Плеханова: — "Щоб розібратися в тому, що я називав живим одягом ідеології, треба мати талант або принаймні хоч почуття художника. Тим корисніш таке почуття, коли ми беремося визначати соціологічний еквівалент мистецького твору". Всі ці "прафи", напостовці хворіють на очі, і ім'я їхній хворобі — пресбіопія (стареча далекозорість): їм здається, що вони бачать далеко, але це тільки ілюзія, бо даль вже не хвилює їх, вона для них темна, мертва пляма — і тільки. Зате вони нічого не бачать під своїм носом. Так ми розшифровуємо "червоне" визначення. Так ми дивимось на "мистецтво взагалі". Може, й тепер не розумієте, що таке мистецтво? Тоді дозвольте іншими словами, популярно: — Коли просвітянин стоїть на вигоні, де заходить божественне сонце, — він, вбираючи легкий кізячий димок, почуває, що йому якось не по собі.