Куди б не дивився Калинка, він весь час відчував на собі важкий отой погляд. "Хоч би скоріше кінчали!" — подумав тоскно Калинка. Його дивувало, що минуло бозна-скільки часу, а до кабінету ніхто не заходив. Лише крізь прочинені двері чутні були далекі голоси, що переривалися не то сміхом, не то плачем.
Калинка не знав, що оце вичікування на табуретці, як і кілька діб, проведених самотою в камері, входило в докладно розроблений комплекс психологічної обробки затриманих, що за ним пильно стежать невидимі очі, і коли він, втрачаючи терпець, став неспокійно соватись, один із офіцерів у сусідній кімнаті погасив недокурену цигарку й перебільшено твердим кроком зайшов до кабінету.
— Добридень! — звівся назустріч йому Калинка.
Та офіцер навіть не повернув у його бік голови. Сів за стіл, висунув одну шухлядку, засунув, висунув другу, дістав кілька аркушів чистого паперу, поклав перед собою. Узяв ручку і став так її роздивлятись, наче вона вперше потрапила йому до рук.
Калинка, який стояв ні в сих ні в тих, знову сів на табуретку: офіцер навіть не глянув на нього. Вся увага його була зосереджена на ручці.
— Ви довго мене триматимете? — не витримав врешті Калинка.
Аж тепер офіцер одірвався від ручки. Подививсь на Калинку, і щось подібне до усміху спливло на обличчя слідчого. Ввімкнув настільну лампу, спрямував її так, щоб світло падало просто на обличчя Калинки, а самому бути в тіні.
— Прізвище? Прізвище! — повторив офіцер нетерпляче.
Мружачись од яскравого світла, Калинка назвав своє прізвище.
— Ім’я?.. По батькові?.. Рік і місце народження?..
Записавши усе те, офіцер перестав скрипіти пером. Калинка напружено чекав чергового запитання, та офіцер наче заснув.
— Ви мені можете сказати, за що мене затримали? — вдруге не витримав Калинка.
Слідчий ще трохи помовчав. Потім із тіні пролунав його насмішкуватий голос:
— А ти, несщасний, не знаєш!
— А що я маю знати?
— Тут запитую я,— з металом у голосі відповів офіцер.— І чим відвертіша буде твоя відповідь, тим тобі ж буде краще. Так одразу зізнаєшся, чи трохи пограємось?
— В чому мені зізнаватись?
— Забув?.. Підказати?.. Гаразд, підкажу, я не гордий... У листопаді сорок першого року ти, рятуючи зрадника Даніялова, допоміг йому перебратись до німців...
— Даніялов не зрадник! — перебив Калинка обурено.— І не до німців пішов, а у розвідку.
— Пішов і лишився,— уточнив глузливо слідчий.— Де зараз твій Даніялов? В Канаді? В Америці? Чи вже тут: виконує завдання іноземної розвідки?
— Тут.
— Тут? — аж звівся слідчий.
— Тут,— повторив гірко Калинка.— У землі... Похований після того, як його принесли, повернувшись, розвідники. Уже вбитого.
— Та-ак... Казочки вирішив розказувати? На хрін нитку намотувати? Може, й сам не перебіг тієї ночі до німців?
— Тієї ночі я був тяжко поранений...
— Здорово ж ти, Калинко, навчився брехати! Тільки в нас це не пройдьоть! Не пройдьоть, Калинко! Востаннє добром запитую: будеш говорити правду чи й далі брехатимеш?
— Брехати не вмію! — Калинка відчуває, як у нього починають терпнути губи. А тут іще світло: б’є в очі, проникає у мозок. Двісті ват, не менше.
— Ну що ж, Калинко, не хочеш по-хорошому...
Слідчий вимикає лампу, і кімната береться мерехтливими колами. Калинка щосили зажмурюється, видавлюючи тьму з очей, а коли розтуляє повіки, кола зникають, і він уже виразно бачить слідчого. Той уже не сидить, а стоїть. Для чогось приставля до стіни стілець, залазить на нього, повернувшись лицем до портрета, запитує голосно:
— Товаришу Сталін, що мені робити з цією контрою?
І Калинці здається, що Сталін, не зводячи з нього сердитого погляду, починає ворушити губами.
— Га?.. Що?..— приклада слідчий долоню до вуха.— Ясно, товаришу Сталін!
Зіскочив з стільця, взяв канчук. Вийшов з-за столу, підійшов упритул до Калинки.
— Вста-ать! — І, не діждавшись, поки Калинка зведеться, з усього маху шмагонув канчуком по голові.
Калинці здалося, що його голова розвалилась навпіл. Нестерпним полум’ям вибухнув біль, потемніло в очах. Ухопився за голову, і долоня стала одразу липка й гаряча. А слідчий знову шмагонув його, уже по руці.
З коротким здушеним хрипом кинувся Калинка на слідчого. Збив із ніг, підім’яв, ударив у перекошене криком обличчя.
Скільки вскочило на допомогу своєму товаришеві, Калинка не рахував. Вдарили чимось важким по голові, одірвали од слідчого, гатили чобітьми в обличчя, у груди, в живіт. Один із них здерся на стіл, підстрибнувши, з усього маху скочив на Калинку.
Тріснуло, гупнуло, чавлячи серце,— Калинка захлинувся од болю і втратив свідомість...
Отямився в камері, на холодній підлозі. Був геть мокрий: одливали, певне, водою. Лежав, розп’ятий болем, хапав повітря невеликими ковтками: легені наче хто обтикав гострими лезами. Тремтів усім тілом, набухлі губи горіли вогнем, мучила спрага.
Згадав про юшку, що лишилася в мисці. Застогнавши, спробував звестись. Камера попливла перед очима, канудливий клубок підкотився під горло, його всього вивернуло, він довго лежав, ввіткнувшись обличчям у слизьку підлогу.
Врешті знову наважився. Цього разу, як не гойдалась підлога, вдалося звестись на коліна. Хапаючись за стіни, поповз у куток.
Жадібно пив коричневе пійло, поки губи торкнулися гущі. Видзвонюючи зубами, поповз до ліжка. Ліг, потягнув на себе пальто.
Випроставсь потовченим тілом, завмер.
Цього разу не стукало вічко у дверях, не лунала команда встати. Навіть наглядачі, мабуть, розуміли, що Калинка ні стояти, ні сидіти неспроможний.
Шість діб не викликали на допит Калинку. Про нього наче забули, закреслили в списку живих, поховавши заживо в оцій кам'яній домовині. Лише тричі на день відчинялось віконце, і жіночий голос, схожий на сумовитий поклик болотяного птаха, говорив одне й те саме:
— Давайте миску.
Калинка тепер не відставляв бридливо каламутне пійло, а жадібно з’їдав усе разом з денною пайкою хліба. Його почав мордувати голод, він, як і колись, під час голоду в 1933 році чи пізніше, вже у німецькому таборі, ловив себе на тому, що довго і вперто думає про їжу.
Але більше од голоду, більше від ран та кривавих синців по всьому тілу мучила душевна травма, завдана під час допиту в ту пам’ятну ніч.
Щоночі снився один і той самий сон. Наче він лежить на цементній підлозі своєї камери, не в спромозі поворухнутись, лежить і не зводить напруженого погляду з дверей, що відчиняються повільно та лиховісно. Калинка напружує всю свою волю, намагаючись поглядом зачинити двері, бо знає, що їх одчиня, але нічого не може вдіяти. Двері відчиняються, і десятки чобіт вриваються до камери. Стрибають на нього, товчуть, б’ють у голову, в ребра, у серце. Задихаючись од власного крику, Калинка пробує затулитись руками, а чобіт стає щораз більше й більше, вони заповнюють всю камеру, витісняють повітря й світло. Задихаючись, відчуваючи, що він от-от помре, Калинка просинається...
Заспокоївшись трохи, знову лягає, але тепер уже не може заснути до самого ранку. До того часу, коли стукне "вовчок" і байдужий голос скомандує:
— Подйом!
І в оці вранішні години він багато думає. Про дім, про сім’ю, про інститут, колег та студентів — про все, що завгодно, аби тільки не згадувати отієї жахливої ночі. Бо коли б це сталося з ним у фашистському таборі, йому б, здається, не так було боляче. Нестерпно боляче. Адже тут його били не вороги, не фашисти, а свої ж співвітчизники. І не просто били — убивали його з такою люттю, наче від того, розтопчуть вони Калинку чи ні, залежало їхнє майбутнє.
Оцього ніяк не міг зрозуміти Калинка. І врешті-решт став себе переконувати, що з ним стався безглуздий, дикий випадок, що й отой слідчий, й усі оті люди, які так познущались з нього, вже покарані, що їх судитимуть. Інакше ж і не могло бути.
А в цей час готувався допитувати Калинку інший слідчий. Це вже був набагато старший офіцер од отого молодика, що побив Калинку. Він мав чин капітана та великий, набутий роками досвід роботи в органах безпеки.
Ще не розгортаючи папки, ще не побачивши заарештованого, не перекинувшись з ним жодним словом, він не міг думати про Калинку інакше як про зрадника, ворога народу, небезпечну для нашого ладу особу. Тому, гортаючи справу, перш за все вишукував те, що могло посвідчити проти Калинки.
Відмовився видати зрадника Даніялова? Допоміг йому перейти на бік ворога, для цього пославши немов у розвідку? Сам викликався залишитись у заслоні лише для того, щоб перебігти до німців? Ну, тут усе ясно.
Цього разу Калинці не довелося чекати на слідчого: капітан уже сидів за столом. Кивнув Калинці, привітно сказав:
— Прошу сідати.
І Калинка, який ішов цього разу на допит з єдиною думкою: "Більше бити не дамся... Хай краще застрелять, але бити не дамся..." — Калинка, який і до кабінету ступив, як у пастку, раптом обм'якнув, і в грудях у нього аж схлипнуло.
— Дякую,— сказав вдячно, сідаючи на табуретку.
Почався допит. Капітан запитував лагідним голосом, ввічливо звертаючись до Калинки на "ви". Однак чим довше тривав допит, тим більше насторожувався Калинка. Було таке відчуття, наче слідчий весь час заганяє його на потрібну йому доріжку.
— Ви послали сержанта Даніялова в розвідку?
— Так, послав.
— А ви уже знали, що сержанта мали допитувати?
— Знав.
— Чому ж ви все-таки послали Даніялова до німців?
— Не до німців, а в розвідку.
— Ну, припустимо, в розвідку.
— Бо це був мій найкращий командир... До того ж він сам попросився у розвідку.
Капітан підвів голову, очі його зблиснули. Щось насторожене, вкрадливе, так, немов слідчий скрадався навшпиньках, пролунало в наступному запитанні:
— Ви не були здивовані тим, що Даніялов сам попросився у розвідку?
— Не був.
— Чому?
Він аж подався вперед.
— Бо я добре знав сержанта. Даніялов завжди рвався туди, де було найнебезпечніше.
— Цікаво, цікаво... А у вас не виникла думка, що Даніялов попросився у розвідку з наміром перебігти до німців?
— Не виникла.
— Даремно не виникла.
— Даніялов тоді ж і загинув. Розвідники принесли його вже мертвого.
— Ну, це треба ще довести. Ви можете показати могилу Даніялова?
— Не можу... Мене самого тоді тяжко поранило.
— От бачите. І ви хочете, щоб ми вам повірили на слово.
Капітан докірливо хита головою.
— Я був про вас кращої думки.