Чи ж може знати країна всіх своїх героїв? Чи мають назву всі зорі на небі? Ні, я мав рацію зі своїм "Безпрізвищним"! Хай це невеличка безіменна зірка серед рясного Чумацького Шляху, але й вона світить, і вона переборює темряву незміренних світових просторів, і її треба ураховувати, кажучи про зоряне небо. Скільки таких зірок на Дніпробуді, окрім усім відомих на ім'я! Він, Дніпробуд, мене переконав остаточно і розвіяв сумніви, навіяні жовтооким редактором: знеосібки у мене нема, я її не пропагую.
Але де ж Ласоцький? Безкарно од мене не випорсне, ні! Ловити звіря найкраще коло водопою, письменника — коло видавництва, редакції. Туди й скеровую свої кроки. Не помиляюсь. Сидить темноокий Ласоцький, пізнає мене й щирісінько (нахабство яке!) вітає:
— А, землячок — харківець! От де зустрілись! Ну, як: ваше оповіданнячко надрукували? Я його рекомендував перед від'їздом Петренкові... Прочитав, прочитав, чого ви ніби дивуєтесь? На перший раз непогано, працюйте далі, й буде діло. Може, ремствуєте, що, не питавши вас, саме в "Плянету" дав? Випадок надзвичайно зручний був: там про суботник треба і у вас — суботник. Як збіглося. Так надрукували?
Тарахкотить, як кур'єрський на повній ході. Здається — ніяким гальмом не візьмеш. Перепиняю твердим запитанням:
— А за яким підписом ви дали до друку моє оповідання?
— Підписом? Яким підписом?.. А й правда — я й досі не знаю вашого прізвища, товаришу, хоч і пам'ятаю з обличчя. Підпис, звичайно, той, що був на рукопису. Може, прибрали якийсь псевдонім, інакший від робкорівського?
— Мій псевдонім за "Планетою" — з притиском кажу письменникові, зазираючи в темні заклопотані очі, — Іван Ласоцький.
— Псевдонім — моє прізвище? — зовсім щиро дивується мій напасник і потім, наче зрозумівши, вже сердито, — Яке ж ви маєте право?
— А яке ви мали право видавати моє оповідання за своє?
— Як ви смієте? Що ви кажете!— вже зовсім гнівно скочив Ласоцький, хвилюючись так, що я збагнув, що трапилось прикре непорозуміння, прикра помилка, як пишуть у газетах про друкарські ляпсуси.
З подальшої розмови вияснилося, що Петренко, побачивши Ласоцького, запитав, чи немає чогось про суботники, а той, згадавши про моє оповіданнячко, як завжди заклопотаний, неуважний, відповів:
— От випадок! Саме на цю тему є підходяща річ. Ось! — кинув рукопис і побіг у своїх справах, не пояснивши Петренкові, чий це твір. А підпису в мене зовсім ніякого не було.
Нащо правити твір відомого письменника? Нащо показувати редакторові річ у пляні одержаного замовлення, річ авторитетного автора? Так з'явилося оповідання Івана Ласоцького "Безпрізвищний" на сторінках столичного часопису "Плянета"...
Обидва автори — і фактичний, і фіктивний — весело сміялися, розплутавши непорозуміння і уявляючи собі здивоване, розлютоване обличчя жовтоокого редактора, коли він побачив у своєму часопису щойно забраковану їм так гостро й рішуче річ якогось невідомого, налазливого "графомана".
Та ми помилялися. Редакторова вдача нам обидвом ще не була цілковито відома...
Другого дня Ласоцький одержав авторський примірник "Плянети" і такий редакторів лист:
"Редакція "Плянети" просить пробачити шановного товариша Ласоцького за не зовсім увічливий прийом, що його мав у редакції невідомий їй посланець з його твором. Стільки, знаєте, розвелося різних шарлатанів, спекулянтів, графоманів і просто злодіїв, що з усіма відвідувачами ввічливим однаково не будеш. Редакція має надію, що видрукуванням "Безпрізвищного" і виплатою належного гонорару прикрий інцидент вичерпано, а товариш Ласоцький і надалі не минатиме "Плянети" зі своєю творчістю".
— Брутальність і нахабство завжди сполучені з підлесливістю і боягузтвом. І те й те — дві сторони одної міщанської ідеології, — сфілософував Ласоцький.
Мене лист обурив дужче:
— Треба, кінець кінцем, звернути увагу відповідних органів, щоб такі людці не компромітували радянську пресу. Хто не за нас, ударників соцбудівництва, той проти самого соцбудівництва.
— Ви маєте цілковиту рацію, товаришу! Саме тут легко розпізнати головну праву небезпеку, але...
— Ви маєте якесь — "але"?
— Я хочу сказати: але є ще й небезпека "ліва", і я вам, новакові в художніх справах, хочу її зараз-таки продемонструвати. Є охота?
— Звичайно!
— Ходім...
* * *
У маленькій кімнаті аж чадно від цигаркового диму. На столі купа рукописів, світлин, фотопортретів. На дверях напис: "Виїздна редакція альманаху ударників". Редакція — три видавничі співробітника. Вже з декаду тут пораються, збираючи художній матеріял про ударників. На чолі трійки довгобраза, в'юнка постать, колишній спецрепортер "Революційного Молота" Міхасик. Ласоцький, підморгнувши мені тайкома, рекомендує:
— Ось привів знайомого робкора-ударника, літературного початківця. Ще якусь пару день на Дніпробуді, але вже який нарис чудовий встругнув! Саме для вашого альманаху. Ви тільки подивіться!
Не зважаючи на мій розгублений з несподіванки вигляд — адже ніякого нарису я не писав, — виймає Ласоцький зі свого портфеля грубенький, вже друкований на машинці рукопис, і починає з нього цитувати.
"На берегах оспіваного Гоголем,
там ударники ходять гоголем.
...Почалося зі скелі Дурної. Не тому дурної, що поганенька, а тому, що по-дурному витнулась серед Дніпрової течії..."
— Ви чуєте, яка гра слів? Талант, безперечний талант! І соромиться, як бачите, як справжнісінька талановита людина, якій незручно, що доля її нагородила хистом, вищим від інших. Але слухайте далі. Ось:
"...Імена дніпрельстанівських бетонярів, виконробів, ентузіястів ударної праці повинна знати вся країна, бо це ж вони одні з перших, що на ділі здійснили більшовицьке гасло "наздогнати й випередити в найкоротший історичний термін". Буржуазія собі на втіху влаштовує дике змагання боксерів, і вони, перед кількадесятитисячною авдиторією розбивають один одному щелепи, трощать ребра, ламають руки й ноги. Пролетаріят СРСР перед лицем усього здивованого світу демонструє соціячістичне змагання своїх кращих синів, що трощать останні підпори старого ладу, розбивають на гамуз забобони, ламають усі перешкоди. Буржуазія реклямує своїх рабів, друкує портрети переможців у кривавих, безглуздих, барбарських "розвагах", оргіях скаженого садизму. Пролетаріят демонструє героїв мирної праці, переможців у творчому змаганні — хто краще й більше дасть користи трудящим. Буржуазія реклямує, щоб з реклямованих дивувалися, підкреслюючи її недосяжність для "простого" люду, її зверхність над масою. Пролетаріят демонструє, щоб до рівня кращих підтягти інших, щоб показати — ці кращі є нерозривна частка загальної маси, кров від крови, її авангард, а не якийсь зверхній шар. Імена кращих з цього авангарду повинна знати вся країна. Ось кращі бетонярі Дніпробуду бригадири комсомольських бригад: Ткаченко, Ільгов, Макаренко, бетонярка Женя Романько. А ось виконроби: Гольтєлов, Суламіт Абрамовна Зільберштейн, а старшим виконробом греблі був товариш Рубін. Вони вивершують гребінку могутньої греблі, що перетне навіки Дніпро..."
— Що? Міцно! Конкретно! Саме те, що вам треба, товариші альманахівці. Раджу не ловити гав і негайно купити рукопис, бо товариш їде позавтра назад. Не побачите тоді капітальної, можна сказати, речі. Тут близько трьох аркушів. Одне слово: п'ятсот монет за всю річ — і по всьому. Маєте ударника про ударників. Мені не заважило б видати комісійні за таку знахідку. Жартую, звичайно, але — до діла! Згода? Берете рукопис? Умову і гроші мені на квартиру. Там буде й автор. Адже ми разом звідси поїдемо? Так, так, не заперечуйте! — замахав на мене руками, побачивши вираз протесту на моєму обличчі проти прилюдної фальсифікації й обороту справи, абсолютно для мене несподіваного.
Альманахівці теж спостерегли цей вираз, але зрозуміли його по-свойому. Міхасик зареготав, сперечаючись на швидкість з Ласоцьким:
— Звичайно, звичайно, рукопис за нами! Про це не може бути й мови. Ударникам у нас перше, почесне місце. Хто, як не вони, будують нове мистецтво, нову літературу, насичену патосом Дніпробуду? Тільки вони, нова раса людей, можна сказати. І ви, безперечно, з цієї нової раси. Яка сила вислову, ясність думки, який монументальний, як сам Дніпробуд, стиль! Чудово, чудово! Ми надрукуємо ваш нарис спеціяльним шрифтом. Він піде на першому місці, одразу після редакційної передмови, де, безперечно, одзначимо особливу цінність вашого твору. Про умову, гроші не турбуйтесь. Завтра все буде з точністю, як у кращому банку. Я навіть вважаю, що наш обов'язок (Міхасик скинув очима на своїх співробітників, і ті погідливо хитнули головами), наш обов'язок оплатити ваші виробничі видатки, зв'язані з написанням цього твору, насамперед проїзд. У м'якенькому вагоні, безперечно. Ви не заперечуватимете?
— Звичайно, звичайно, — поспішив погодитися за мене Ласоцький, — це дуже чемно з вашого боку, дуже, сказав би, шляхетно, та це гарне поняття однокорінне з такою поганню, як шляхта. Сказав би "благородно", так знов же колишнім дворянством тхне. Отже, це дуже по-пролетарському з вашого боку, товаришу Міхасику! Рукопис лишається у вас. Ми чекаємо завтра на умову і гроші, згідно з нашою теперішньою угодою. Ходім, товаришу, непогано було б скупатися після такого дня.
Вивів мене зовсім спантеличеного, оголомшеного несподіваним, авантурницьким трюком, де я грав, супроти всякого бажання, головну ролю.
А Ласоцький торохкотів ненастанно:
— Бачили типів? Їм аби ударник. Ударники, бачите, нова раса, і тільки вони будують нове мистецтво! Ленін дурнями називав тих, хто руками самих комуністів мріяв перебудувати суспільство. Запобігають, як колись "приказні душі" перед гоноровою шляхтою. І важлива їм не суть, а форма. Зауважте собі: по приїзді сюди я пропонував їм написати цей самісінький нарис, докладно переказував намічений конспект, пояснював загальну настанову, ідею. Покрутили кирпою: "Знаєте, навряд чи підійде. Нам би чогось більш злободенного, ударницького". Та в мене ж, кажу, саме про ударництво. "Так, але якось не теє". Ну от їм "теє"! Навіть не читавши взяли, з двох маловажливих цитат. Магічне слово — ударник! Бачили тепер, друже, "але" до характеристики редактора "Плянети"?
— Бачив, товаришу Ласоцький, та в мене інше "але", а саме: як же викрутитися з цієї суттю своєю карної, шантажницької історії? Адже завтра пришлють гроші, умову ще й квитка, чого доброго, куплять.
— Умову підпишемо — вона пристойна, гроші візьмемо — вони чесно мною зароблені, а квиток у м'якенькому (перекривив Міхасика) дасть змогу перепочити після такого хвилювання.
— Ви певні, що я згоджуся підписати фальшиву умову? — обурено відказав я.
— Не хвилюйтесь, друже, умову підпишу я, Ласоцький, першим-ліпшим псевдонімом.