Несподівано вони звідкись дістали фотоапарат, немов оглядаючи й обмірковуючи його здібності. Потім один, так начебто й нехотя, мимохіть, наставив апаратик у бік нашого стола. Як вам здається, чи дуже цікава вийшла з того фотографія для дефензиви? І по якій саме лінії її використають, чи не по тій, щоб колись пришпилити стосунки та балачку з письменником з радянської України, та ще й у присутності віце-консула? Чи, може, це зроблено просто для ґалерїї фотопортретів?
Гаряча тема — холодна кава
І коли ця гра піжонів з фотоапаратом сталась, ми вже переходили на найгарячішу тему застольної бесіди, що залишила холодну каву на мармуровій дошці, перетворивши кальорії жару на запал диспутантів на тему: як саме присутні ставляться до молодої галицької літератури? Рудницький твердо заявив, що такої літератури в Галичині немає. Це йому було найлегше говорити, бо він сам автор кількох книжок художньої прози. Рудницького підтримали і додали, що хоч молодої літератури Галичина і не має, але врешті це не біда: досить для Галичини того нового, що твориться на Великій Україні. Коли б його тільки подавати галицьким читачам вчасно — то хватить.
— А як ви дивитесь на Стефаника, Кобилянську й інших?
— Ну, це ж творці вже мертві для сучасности. А ця молода галицька література, про яку ви згадуєте, — "Вікна", "Літературна газета", — вони не зрозумілі нікому. Їх для нас немає.
Прийшлося кинути назустріч такому твердженню інше, а саме, що ми на радянській Україні нічого незрозумілого не бачимо у писанні цих молодих творців, а бачимо, як вони поволі дійсно заступають місця старих, що замовкли. Вони набирають кваліфікації письменницької в жахливих умовах, під такими, як от у вас, нападками й неґуванням.
Хтось єхидно вставив:
— Їх підтримує, здається, один Біґеляйзен…
— Ха — ха!.. Біґеляйзен!..
— Ви кажете, що ця літературна молодь — занепад літератури? Ні, це дальший, може, ще не зовсім сміливий, але дальший крок, дальший поступ. Це наростання нових сил, а не занепад.
Цей кордон не ділить, а ріже по живому
Коли вночі я сідав на поїзд, що із Львова мав односити мене далі, до Німеччини, я з насолодою, як на своє рідне, дивився на могутні конструції вокзальних гарів, під якими задоволено чмихав застоялий, напоєний і накормлений поїзд, — і навіть кондуктор не побоявся на мій запит заговорити аж тепер українською мовою.
Якраз у той же вагон всіли композитор Барвінський і піяніст Бережницький, що їхали зі Львова до Києва й Харкова давати свої концерти, і ми дружньою сім'єю, не вважаючи на кордон, що ділив нашу землю, провели ніч у бесіді на теми будування нової культури, нового мистецтва та ділились практичними порадами.
ПРАДАВНЄ МІСТО ДУБНО
Ой поїхав мій миленький
До Дубна, до Дубна,
Купив мені каралики
За цілого рубля.
(З волинської пісні)
В обіймах романтичности
Хто не пригадує тих чудових хвилин мистецького піднесення, що їх дає Гоголь в "Осаді козаками міста Дубна"? Романтика старовинна й вогк а, як барвистий мох, м'яким димком лягла на болотистих берегах річки Ікви, що зберегла ще й досі стару назву з-за високої заслони тисячоліть. І от на горбках, серед болот, трясовин, озер і річок та самої Ікви, що захрясли в комишах і, як шелеставі й пружні ліси, кланяються вітрові, — серед цього краєвиду згромадилось історичне місто Дубно, що одним боком своїм упирається в мури старовинної замкової кріпости, другим у високу Шибену гору. Скільки нашаровань осіло на ґрунті цих пагорків, де тепер біліють будинки й костьоли, але де найромантичнішими омшілими мурами й ковпаками снить козацькою старовиною велике замчисько. Зараз у ньому відбудовують якісь старовинні кількаповерхові будинки, зруйновані імперіялістичною війною… У них перед війною був штаб якогось полку. Може, тепер це буде в'язниця, може, поліційна управа, а може, й польська школа для… українського населення, що його, значить, не пустять до цієї школи… Але одно непорушно й певно дише од цих мурів: — одвічна боротьба з панством. Ось червонясті цеглини замкових мурів угрузають майже прямо в болотистий берег над річкою, а за річкою на десяток кілометрів — драговина, очерети, болота. Тут стратегічний пункт історії.
Ось замок робить заокруглення. Якась підземна брама, зараз заґратована, іде в темряву під ці мури. Зверху на мурах кущі, що звисають і стеляться, як сиза чуприна. Навесні на них бувають бурячкові зірчасті цвіточки. Поміж кущами на мурах похитуються височенні акації. Вони зараз голо ледве ворушать осінніми вітами.
Сьогоднішнє життя
Під муром містечкові єврейські халупи — осідок бідноти, — примітивна олійниця, де чавкає і чмихає невеличкий дизель. Згорблений сивобородий єврей розташувався коло берега зі своїм колесом і крутить шворки. Йому допомагає хлопчина. Гуркотять через місток селянські підводи на ярмарок. Білі будинки (недалечко крейдяні гори, вапно), білі костьоли, що поперероблювані з колишніх манастирів. Не можна ж було мені не заскочити в це типове тисячолітнє повітове місто Волині, моє рідне повітове місто Волині, де я заасідав у земельному комітеті десять літ тому, ділячи панську землю, де зв'язано стільки спогадів з мого школярського життя.
Через самісіньке Дубно прорила була свої окопи імперіялістична війна. На горі Шибеній були цілі технічні цементовані споруди зимових окопів, де можна було заблудити, як у лябіринтах, бо вони на кілька сажнів спускались у землю.
Ще в 1920 році було в центрі міста всього кілька незруйнованих невеличких хат. Місто являло собою гори грузів і битої цегли. І лише пооббивані білі мури манастиря червоніли своїми цегляними ранами-пробоями — слідами од снарядів.
Сьогодні, я бачу, місто знову піднялось, як фенікс із попелу. Вулиці забудовані, є цілком нові будинки. Місто омолодилось, старовина пішла в грузи, і лише церкви, костьоли та старовинна синагога уперто зберігають обличчя часів католицьких орденів, польсько-литовської держави і козацьких повстань, та ще вічний ринок, що його склепів не зачепила навіть тяжка артилерія.
Осінній ярмарок
На ринку товпиться люд. Осінь. Почаївські горшки, берестецькі чоботи і поліські кадовби. Осінь, засолка, податки, хліб — значить, народу на ярмарку повно. І серед цього коливкого моря селянських підвід, коней, дядьків і молодиць стоїть гомін чудесної волинської говірки, яку вивчала Леся Українка перед тим, як стати кращим українським стилістом. І тільки сют-тут поміж цим морем вправляють "чапечки" польської жандармської уніформи з "когутиками" над обкантованими металем козирками.
Ось один "канарек" ("канарейка" — так звуть жандармів у Польщі) чогось уп'явся в дядькову підводу і волоче її, страшенно лаючись перекладними на польську мову матюками. Дядько з батіжком іде, заступаючи перед ним, і, майже плачучи, просить, що він чогось там не знав. Мої родичі у формі таких самих дядьків виїхали побачити мене та використати заразом і ярмарок. З ними й моя рідна матуся, з якою вже десять літ ми не бачились: ми живемо на Україні, та одне від одного за кордоном.
І коли підвода, де сиділа мати, рушила вже назад у рідне моє село, мені не вірилось, що якась сила може розділити одну землю, одтявши матір од сина. Віз скакав по наново перемощеному брукові, і коні боязко поглядали на автобуси, що сполучають Дубно з Луцьким і Рівним. Ще перед війною тут їздили балагули. Мама, оглядаючись з воза, махала білою хусточкою і плакала сльозами одвічної материнської долі.
Захід був ніжний і блідо-рожевий, готуючись до вечора. В небі кружляв металічний військовий шуліка з біло-малиновими квадратами на крилах. Немов під його доглядом, ярмарок розтікався у насторожені волинські села.
Нащадки балагул
Коли я брав візника назад до вокзалу, що лежить за п'ять кілометрів од міста, — мені довелося побачити ввесь цвіт волинських візників, спадкоємців колишніх балагул. Вони довжелезною процесією вишикувались коло артезіянської водонапорної башти і реготались, перегукувались та переходили од екіпажа до екіпажа в своїх довгих засмальцьованих кереях. Щось обмірковували.
Барвиста єврейська мова сипалась під веселий гуркіт сміху, ляскання по полах і цьвохкання батогів у повітрі. Хлопці, сміючись, пужалном поправляли шапки. Були й архаїчно-єврейські головні убори — круглі та низенькі, схожі на ярмулки, але з маленьким козирочком з тієї ж чорної матерії.
Пасажир, що захотів їхати на вокзал, прийшовся якраз до речі. Він був розкішною розвагою надій веселій і бідацькій біржі, бо він торгувався, оглядав шкапини — прообраз Росінанти, дивився на допотопні ламані й перелатані фаетони та ходив од візника до візника. Але візники теж марно не гаяли часу. Вони захопленою кавалькадою обступили пасажира і, йдучи, співали йому, спокушали його дати 2 ½ злотих за маршрут, але він давав лише 1 ½. Нарешті боротьба зіп'ялась на 2 злотих. Тоді візники вирішили висміяти цього чудного панка, що торгується гірше від містечкового козолупа. Йому так було і сказано, щоб ударити на самолюбство і підбадьорити на здачу позицій. Вони, може, гадали, що то був бідний, але гонорний польський шляхтич. Регіт був, як на клюбній сцені, — розкотистий і навіть з підвизкуванням. Пасажир не здається. Тоді один згоджується везти за 1 ½ злотих; пасажир сідає, поруч нього з другого боку з'являється веселий і зовсім несподіваний сторонній візник — теж як пасажир. Пасажир бачить явне глузування з себе — спокійно встає. Регіт. Пасажир каже:
— Сміється добре той, хто в таких обставинах має гроші.
Візники на хвилину затихають, але один визволяє:
— Ми й без грошей уміємо посміятись.
Коні понуро стоять. Візники табуном ходять од екіпажа до екіпажа, оточуючи пасажира, причому од гурту, порівнявшись із своїм екіпажем, завше одділяється хазяїн, вистрибує на козли, шарпає віжки і запрохує сідати за 2, навіть за 1 ½ злотих. Він, може, й дійсно хотів би поїхати, але його підводить сусід, що знов умощується поруч із пасажиром. Тоді пасажир кидає цю справу і йде до свого готелю, запропонувавши під'їхати туди тому, хто поїде за 1 ½ злотих. І треба було бачити, який утворився мітинг, який знявся галас, коли пасажир одійшов.