– Безсоромно, як здавалося чомусь Платонові, розстібала халат і показувала йому налиті груди і стрункі повні стегна.
Кров стугоніла в Платонових скронях, але він не наважувався стиснути в обіймах це хтиве тіло, відводив погляд убік:
– Так, ти поправилась, Наташо.
Завжди Платон приїздив до Наталки вранішнім поїздом, а до Сосонки повертався вечірнім. Цього разу вона його не відпустила:
– Переночуєш тут, у мене...
Платон залишився. Ловив себе на тому, що за цей час він уже відвик од неї, вона лежала перед ним ніби чужа.
Вранці, коли вона повернулася з умивальні до палати, там уже сидів Давид. Наталці було соромно, що він бачив зім'яті простирадла, ліфчик на подушці. Але Давидові, здавалось, усе було байдуже. Він вислухав її, полічив пульс.
– Багатенько, – констатував сухо.
– Можливо, – спалахнула Наталка. – Тут ночував мій чоловік.
Давид не звернув жодної уваги на її тон.
– Це не будинок побачень.
І раптом Наталка заплакала. Заплакала від злості, від сорому, від власного безсилля.
Давид дав їй брому, вклав у ліжко:
– Наталочко, не треба... Заспокойся... Отже, ти пробудилася до життя... – Він гладив їй коси, наче маленькій ображеній дівчинці.
І якби Наталка цієї хвилі поглянула на Давида, то побачила б дивний вираз його обличчя. Він дивився вже на неї не як на пацієнтку, а як на гарну жінку... Ось вона лежить перед ним зморена й безсила, тремтять пошерхлі губи. Давид вийшов.
Ольга Аркадіївна за кілька місяців перетворила свій будиночок у справжній рай. Ідеальна чистота і порядок в кімнатах, те саме і в саду, і на городі. Цього року рясно вродили полуниці – три врожаї зібрали, а зараз вгиналися яблуні від важких плодів. Полуниць було до погибелі, і якось сусідка – дуже мила Карпівна – запропонувала:
– Навіщо ж добру пропадати, Ольго Аркадіївно? Давайте я продам. – І винесла вранці два кошики на базар, а по обіді віддала гроші.
– Тільки ж Нарбутову не обмовтеся, – попросила Ольга Аркадіївна.
– А яке діло чоловікам до нашого хазяйства? – відмахнулась Карпівна. – Хай не втручаються.
– Хай не втручаються, – повторила Ольга Аркадіївна. – Я тут хазяйка.
"Не втручайся" – це дуже влаштовувало Михайла Костянтиновича. Вийшовши у відставку, він зовсім по-іншому почав сприймати світ. Не було головного в житті – роботи. Він просиджував днями в саду й читав. Але довго так тривати не могло. І якось він сказав дружині:
– Я влаштуюсь на роботу.
– У тебе нема ніякої спеціальності.
– Набуду.
– Підеш учнем до якогось токаря?
– Піду.
– Ти був і залишився фантазером, Михайле, і це завжди нам виходило боком...
– Я тебе не розумію, Ольго. У нас дружна сім'я і ти ніколи...
– Так, так, у нас дружна сім'я, і я ніколи не перечила тобі. Навіть тоді, коли ти відмовився їхати до Німеччини... Інші поїхали... А ми сидимо в цьому закутку, – в'їдливо промовила Ольга Аркадіївна.
– Нам і тут непогано.
– Ти завжди намагався не бачити і не чути нічого поганого.
– Я – оптиміст... і бачив дуже багато поганого на війні і намагаюсь дивитися на все інакше.
– Я теж була така, Михайле, поки ти ходив у полковниках, а зараз, зараз я... боюся цього життя. – Сльози текли по її зеленому обличчю. – Нам доведеться на всьому економити...
– А як інші живуть?
– Я не хочу думати про інших, я зараз думаю про нас, про Наталку.
– Головне, щоб вона була здорова.
– Прийде старість, а в нас ніяких заощаджень... Як Наталка житиме? – уже ламала руки Ольга Аркадіївна.
– У неї є чоловік.
– Чо-ло-вік?! Ха-ха-ха, – зайшлася нервовим сміхом Ольга Аркадіївна. – Отой нещасний голова колгоспу, для якого поросна льоха дорожча за дружину?
– Ти несправедлива до Платона, – заперечив Нарбутов. – Він – людина високої честі і обов'язку. На таких, як він, тримається наша держава.
– А держава що, пропала б, якби він жив з Наталкою тут?.. Якби не ти, то я нізащо не дозволила б їй тоді поїхати в Сосонку.
– Наталка тебе не послухала б... Зрозумій, то була любов... благородний порив... і...
– Завжди ти зі своїм благородством носишся. Гадаєш, що він там за ці роки не завів собі якоїсь кралечки? – Ольга Аркадіївна зосереджено витирала обличчя.
– Не знаю і не хочу про це думати, – відмахнувся Нарбутов. – Ти, Ольго, дуже змінилася.
– Не заперечую. Я просто, милий мій, починаю мислити реалістично – на двісті карбованців твоєї пенсії... мінус податки, внески, – загинала пальчики, – утримання машини, витрати на дім, газети, телефон...
– Облиш ти ці розмови! – обірвав її Нарбутов.
Ольга Аркадіївна взяла зі столика пляшечку і демонстративно почала капати в склянку з водою валер'янку.
...Восени Наталка мала виписуватися з клініки. Платон відпросився в Мостового, хоч пора була гаряча: хлібоздача, сівба і ще десятки невідкладних справ, які виникали щоденно.
– Їдь, Платоне, без тебе вправляться. Та привозь уже Наталку, скільки ж тобі мучитись? Привіт від мене, – казав Мостовий.
– Я хочу машиною поїхати, може, справді заберу.
– Ти її на своєму газику розтрусиш по дорозі. Бери мою "Волгу", – порадив Олександр Іванович.
– Дякую.
Перед від'їздом Платон тримав велику раду з Васьком.
– Треба, Васю, навести порядок в наших апартаментах... Побілити, чи що?
– І підлогу пофарбувати не завадило б, – додав Васько. – Ти їдь, Платоне, а я тут усе зроблю. Попрошу тітку Ганну, Мотрю Славчукову... Не хвилюйся. Так нам буде добре, як приїде Наташа! Правда?
– Правда.
Платон приїхав у Ясноград вранці. Наталка вже чекала на нього. В коротенькій білій спідничці і білому светрі стояла біля воріт лікарні. Згодом приїхав і Нарбутов. Усі разом обійшли лікарів, сестер і няньок – дякували.
Удома на них чекала зі святковим обідом щаслива Ольга Аркадіївна.
До столу запросили, звичайно, і райкомівського шофера Микиту – кремезного парубійка з соромливою дівочою усмішкою.
Випили за здоров'я Наталі.
– А ви чого ж не п'єте, Микито? – запитала Ольга Аркадіївна.
– В дорогу ми не п'ємо, – чомусь сказав про себе у множині шофер.
– А ти хіба сьогодні збираєшся їхати? – здивувалася Наталка, з докором дивлячись на Платона.
І хоч Платон справді збирався їхати сьогодні, та не змія сказати про це дружині.
– Я побуду ще, – безпорадно подивився на Микиту.
– Гадаю, що за цей день, який ти погостюєш у нас, з твоїм колгоспом нічого не скоїться, – пильно стежачи за Платоном, промовила мати. – Адже невідомо, коли ви ще зустрінетеся з Наташею.
– Я гадав, що ми поїдемо разом, Ольго Аркадіївно. – Платон так і не допив чарки.
Запала тиша. Байдуже длубалася виделкою в тарілці Ольга Аркадіївна, мовчав Нарбутов. Мовчала Наталка. Микита, подякувавши за обід, вийшов з кімнати.
– Невже ви, – останнім часом теща іноді зверталася до Платона на "ви", – невже ви думаєте, що Наталя може зараз їхати у вашу Сосонку? Свята наївність! Після того, що вона перенесла? Вона мусить бути ще кілька років під постійним наглядом лікарів. Це азбучна істина. Дивуюсь, Платоне, як ви могли не подумати про це?..
– Ситуація складна, – сказав, аби щось сказати, Нарбутов і втопив очі в миску з борщем. Йому було соромно за безцеремонність, з якою розмовляла з Платоном дружина. Наче із стороннім.
– На жаль, я не зможу зараз поїхати, – вимушено посміхнулася Наталка Платонові. – Я так люблю Сосонку!
– Але мені сказав професор Крещенко, що ти... майже здорова, – несміло заперечив Платон.
– Майже – це ще не здорова. – Ольга Аркадіївна почала збирати посуд. – Ми її витягли з того світу не для того, щоб вона знову злягла. Ми ж з вами культурні люди і повинні розуміти, що це не жарт – перенести таку операцію.
– Дуже складна була операція, – підтвердив Нарбутов, відчуваючи свою жалюгідність.
– Чай будемо пити в саду, – повідомила Ольга Аркадіївна.
Усі слухняно пішли до саду. Під яблунею стояв стіл, на ньому сичав самовар. Чай пили мовчки. Якісь окремі нікчемні слова ніяк не могли зв'язатися в змістовні речення.
– Піду спочину, – промовив Нарбутов, зрадівши можливості щезнути.
– Наташо, тобі теж треба лягти. Пам'ятай про режим! – нагадала мати і пішла на веранду.
Наталя встала з-за столу і, похитуючи стегнами, пройшлася по стежці, зірвала червону айстру і кинула Платонові.
– Ти не гнівайся на мене, – куйовдила неслухняного чуба Платону. – Я не можу ризикувати...
– Але ж тоді ти приїхала? – згадав минуле Платон.
– Тоді мені було байдуже: жити чи вмерти... А зараз я хочу жити. Розумієш? Ти мене осуджуєш?
– Ні... Але як же ми будемо, Наташко?
– Що – як будемо? Жити? Переїзди до нас... Ні, ні, я ж забула, що ти ідейний, – саркастична посмішка зачепила краєчок рота Наталки.
– Ти знаєш, що я не переїду. Не можу. – Сірники ламалися, і він довго не міг запалити сигарету.
– Одвічна боротьба, – покусувала стеблинку Наталка, – любов і обов'язок. Бути чи не бути... Шекспір в оригіналі – диво! Я просто в захопленні! Ти багато втратив, що не знаєш англійської.
– Я втратив багато, – недопалок полетів на землю.
– Навіщо ви кидаєте недокурки, тут же не ферма, – почувся голос Ольги Аркадіївни з веранди.
Платон підняв сигарету і поклав у кишеню піджака. Зрозумів, що Ольга Аркадіївна стежила за ним і дочкою.
– Який у нас гість! Наталко! Ми такі раді! – знову почулося з веранди, і незабаром на стежці з'явився з букетиком троянд Давид Сокальський.
– Даруйте, що не міг вас, – звернувся до Наталки, – особисто випроводити з нашого похмурого царства – шеф тримав за поли халата, але зараз я поздоровляю вас з поверненням.
Наталя пальчиками доторкнулася до краю спіднички і грайливо вклонилася.
– Ви нас, ескулапів, лаєте, – Давид сів навпроти Платона. – А ми повернули Наташу з того світу, і, будь ласка, – одержуйте свою дружину.
– Спасибі, – щиро подякував Платон. – Я знаю, як багато ви особисто зробили для Наталки.
– Я – нуль, – махнув рукою Давид. – Чорнороб. Шеф – то чарівник. Ми з ним розробили такі апарати, що... Наташа бачила.
– Я на них зовсім не розуміюсь.
– Ми два роки з Крещенком працювали над ними, як раби на галерах.
Платон помітив, з яким неприхованим захопленням дивилася на Давида Наталка.
– Пробачте, я попрошу Микиту, щоб заправив машину, – сказав Платон і пішов до гаража.
– У твого чоловіка не дуже здоровий вигляд, – зробив професійний висновок Давид.