Гілея

– Думає, що для нас тільки світу, що у вікні! А Яринка що?

– Не хоче їхати зі мною, каже, почекаємо.

– Куди їхати? Куди ти зібрався? – здивовано подивилася на сина.

– Не хотів зразу вам говорити, мамо... Райком посилає в степ... Хутір такий є. Овечим зветься.

– У степ? А чого ти там не бачив? Ми – не чабани, ми лісового звання. І твій дід, і тато при лісах робили, і ти технікума за плечима маєш, – ніяк не могла примиритися мати з новим призначенням сина.

– Будемо ліс вирощувати, мамо.

– Вони що ж, блекоти понаїдалися?! У тих же пісках і бур'ян не росте!

– Треба, мамо, щоб ліси були, бо пропаде земля, позаносить пісками.

– Ну, якщо вже треба, то поїдь на той Овечий, розкажи їм, – змирилася Катерина, – та й додому вертайся.

– Кому ж я, мамо, розкажу? – посміхнувся Іван, – Самому треба садити.

– То це ж діло довге, за рік ліс не виросте. А як же я тут буду? – згасала остання надія Катерини.

3

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Посеред комори стояла велика балія. Соснові клепки, стягнуті двома чорними залізними обручами, посіріли від часу, але трималися міцно. Берегла її Ольга як згадку про матір: коли з Петром одружилася, то в придане дали. Ольга пам'ятає, як у цій балії купала її мати. Потім Ольга мила в ній уже свою доньку. Щосуботи, бувало, вносив балію в хату Петро, Ольга наливала теплої, настояної на степових травах води, і вони вдвох купали Марту.

Тепер Марта купалася сама. Правда, інколи, скрутившись у клубочок, дозволяла матері вимити спину, нетерпляче повторюючи: "Ну я сама, іди, мамо".

Ольга вилила в балію два баняки лугу, і комора наповнилася паром.

– Іди вже, доню! – покликала дочку.

Марта увійшла в довгій білій полотняній сорочці з вузеньким мережаним комірцем. А мати чаклувала тим часом біля великої алюмінієвої миски; розвела теплою водою овече молоко, кинула кілька жовтків:

– Давай, Марто, голову тобі змию.

Марта розв'язала стрічки, і коси розсипалися смолянистими крутими струменями по сорочці. Підібрала їх Ольга, намочила в білій піні та й почала терти в долонях, ніжно перебираючи пальцями... Он яка виросла коса в нашої дочки, Петре... Прийшов би та поглянув... та полив би чистою водою. Не йде Петро й не обзивається: ні листа від нього, ні похоронної...

Марта обв'язує голову рушником.

– Іди, мамо, я сама вже... Потім покличу...

Ольга вийшла з комори – жде. Їй видно крізь прочинені двері ставну, довгоногу Марту, окутану сизим паром. Марта скинула сорочку, тихо зойкнувши, стала в балію. Ольга дивилася, і не вірилося їй, що оця повногруда, тонка, з крутими стегнами жінка – її дочка.

Сьогодні Марті вісімнадцять років. Стільки було і їй, Ользі, коли Петро привіз її на цей Овечий хутір після весілля. І тоді стояло тут чотири хати з довгими хлівами й кошарами, лиш були вони новішими... І не було тоді кладовища на Овечому хуторі – здавалося, що ніхто ніколи тут не вмирав. Наче жили безсмертні люди у цьому степу...

Добре було Ользі з Петром. І свекруха попалася смирна, і свекор... Сам-один свекор і зостався тепер у хаті... Пасе свої отари. Колись з Петром вони чабанували, а тепер з Мартою... Дід Опанас не бере онуку на далекі вигони – жаліє, але Марта сама ходить до діда, щоб розрада була старому. До війни Петро відвозив дочку до своєї сестри в Завалля, щоб училася. Вирядять, бувало, Марточку восени і аж весною забирають. Три класи закінчила Марта, оце і вся наука. Добре, що Максим Карагач з району книжки возить, то вона вже гори їх поперечитувала. Каже, що поїдуть з Максимом екзамени за сім класів складати в район. Може, й складе, вчать же з Максимом і фізику, і арифметику проходять... А що ж далі буде з Мартою? Не полишає Ольгу тривога. Чого ж вона дочекається в цьому степу? Невже доведеться Марті до Парамона йти?.. До вдівця. Жодного ж хлопця нема на хуторі. Карагачів Максим? Так ще ж зелений... А Парамон торік, як з армії повернувся, до них приходив, безсовісний. Каже, віддайте мені Марту. А в самого ж лисина на всю голову. А не віддасте, каже, то сама прибіжить, бо природа свого требує...

Воно, може, й так, хочеться дівчині і ласки, і щоб хто додому провів. Та не приведи господи, щоб Марта до того Парамона бігала. Ото колись два льотчики приїздили, овець брали по наряду, то один і не відходив од Марти. Майор. Звати Сергієм, казав. Якби ж був нежонатий та... Але вже давно не показувався майор на хуторі... Літаки щодня літають над степом, він літає, та не приходить...

– Мамо, чого ж це ти така невесела? – Марта, уже вбрана, зайшла до кімнати.

– Я весела, дочко, – спробувала посміхнутися Ольга.

– Ну, тоді ходімо! – Марта взяла ножа і вислизнула на ганок. Стала й заніміла: з-за високого піщаного кургану сходило сонце. Його ще не було видно, але курган світився м'яким рожевим світлом.

Лежав безмежний принишклий степ, зливаючись вдалині з холодним осіннім небом. З гуркотом пронеслись над хутором два винищувачі. Марта помахала їм рукою. Нарешті з піску викотилося сонце, освітивши хату, подвір'я і Марту. Хата не здавалася зараз уже такою старою, вікна блищали, і два ганки не були такими низенькими. Цю хату дуже давно збудував дід Опанас, велику, на дві половини, бо сподівався, що синів буде багато... До кожної половини прилаштував по ганку. Покаті піддашки трималися на дубових стовпах, гладеньких і міцних. Один із гайків був Мартин. Дідусь, ще коли носив онуку на руках, завжди говорив, як вона виросте, то житиме в цій половині, і на підтвердження щороку, в день Мартиного народження, тато робив на дубовому стовпі ганку зарубку. Тато встиг зробити десять зарубок. Сьогодні вісімнадцяту зробила Марта.

Ольга дивилася, як Марта старанно вирізує рисочку на стовпі, мимоволі приміряючи, скільки їх ще вміститься на ньому. Стовп був високий: вистачить на всі Мартині літа. Аби лиш були вони щасливими...

– Поздоровляю тебе, Марто, з днем народження, – почула Марта і підвела голову. Ну, звичайно, це Максим. Бо з чужих тільки він поздоровляв Марту. На Овечому хуторі не дуже стежили за такими датами: живе чоловік, то й добре.

Максим – високий і худий, з блідим обличчям і синіми дівочими очима, був у білій сорочці і великому, видно, батьковому, галіфе. Марті хотілося розсміятися, бо такий кумедний Максим у цих штанях і черевиках на босу ногу, але вона стрималася, згадавши вчорашню їхню зустріч... Жаль його стало: Максим за ці три роки переносив їй гори книжок, ходячи за ними по сорок кілометрів. Він самотужки вчився і Марту примушував. До різних наук мав великий хист оцей худий високий хлопчина з Овечого хутора. Це помітила бібліотекарка з районного Будинку культури, привела його до школи, вчителі дали йому підручники і по змозі допомагали Максимові.

Вони з Мартою розв'язували алгебраїчні задачі, вчили ботаніку і знали найменші острівці на карті земних півкуль, яку приніс Максим. Він приходив улітку на вигони, і вони читали від сходу й до заходу сонця. Марта любила, коли Максим читав уголос. Вона лежала, заплющивши очі, й переживала все, що випадало на долю героїв.

Правда, колись Максим, читаючи книжки, пропускав сторінки, де писалося про любов чи про інтимні стосунки героїв. Тепер уже не пропускає. Взагалі Марта почала помічати, що останнім часом Максим і дивиться на неї якось не так, як раніше. А вчора зовсім збожеволів Максим та, напевно, й вона.

Він зустрів її біля криниці за Вовчим вигоном. Є ще одна криниця на хуторі, але тут вода смачніша. Марта набрала відра і закривала важкою лядою криницю – так було заведено. Тоді і підійшов Максим. Пересуваючи ляду, зіткнулися їхні руки, Максим легенько стиснув Мартині пальці. Вона не вирвала руку, лише сторожко поглянула на нього. Максимові ця мить здалася вічністю, він кинув ляду і потягнув дівчину до себе. Марта відчула, як його гарячі губи торкалися шиї, щоки і кіс. Вона й сама спалахнула від незвіданого досі почуття. Затуманився Марті світ, підкошувалися ноги, розстебнулася кофтина, і Максимова рука ненароком ковзнула по оголених Мартиних грудях, і він наче опечений відскочив, перекинувши відра. Коли Марта опам'яталася, Максим уже був далеко...

Не думала Марта, що він сьогодні насмілиться підійти до неї, але він прийшов, поздоровив і стояв, ніби нічого й не було. Ні, відвів погляд, коли Марта подивилася на нього.

Ольга лише на хвилину забігла в хату, а коли повернулася, то дочки вже не було. Тільки стояв біля ганку засмучений Максим.

– У степ пішла, – відповів на мовчазне материне запитання.

Марта знала, що вслід їй дивляться Максим і мати, але не оглядалася, хотілося побути самій. Ішла швидко, грузли ноги в холодному піску, а пожовкла трава була, наче дріт. Вдалині показався "Мартин" курган, так вона сама назвала його подумки. Колись він був дуже високий. Та з кожним роком нижчав, може, вітри зносили пісок, а може, Мартині літа.

Марта любила приходити сюди із своїми тривожними дівочими думками. Тут ніхто не заважав. Тут можна було мріяти вголос, можна було співати і плакати – степ мовчки сприймав усе, він умів берегти таємниці. Великих таємниць у Марти ще не було, тому повідала вона степові свої мрії. Їх багато снується в голові, а інші причаїлися в серці, ще не усвідомлені.

Степ любив Марту. Йому ставало веселіше, коли вона з'являлася ранками на своєму ганку або бігла в довгій полотняній сорочечці за дідусем на овечі вигони, співаючи своїх безжурних співанок. Степ знав про мрії і бажання Марти і щедро виконував їх, бо вони не сягали далі хутора і теплої батьківської хати. Степ дав їй вроду і горду вдачу, годував овечі отари, і в хаті завжди було що їсти дітям. Степ підкорявся людям і готовий був скоритися й Марті, якщо вона залишиться тут. Та з кожним роком йому ставало все важче виконувати волю Марти. Він не міг повернути з фронту батька, не захистив од біди. А тепер степ відчував, що Марта у своїх думках частіше й частіше залишала його.