У кожного щось важке лежало на серці, кожен гнітив його у себе, не показуючи другому. Настав знову вечір, а Йосипа як не було, так і немає.
– Що ж це він? у мандри пустився? – сказав батько і пішов з двору.
Старий похилив прямо до Ратієвщини. Вернувся він – уже смеркло, зовсім стемніло і застав стару за сльозами.
– Чого ти скиглиш? Піди лиш краще обдивися, чи все гаразд в хаті? – обізвався він.
– Ще що вигадай! – непокійно одказала стара.
– Вигадуй уже ти… Наш учений не на добре, видно, пустився… Он ратієвці дівки не дошукаються.
– Якої дівки?
– Якої? Його любезної!..
У старої серце похолонуло; як сиділа – так і прикипіла на місці.
– Піди обдивись, кажу, чи все гаразд?.. Від скрині ключі у тебе?
Стара мов не чула; серце її наче хто у лещатах давив; сльози душили.
Онисько грізний-суворий напрямився у другу хату…
Пройшла хвилина-друга важкого ждання; не одна, не дві сльозини викотились з старих матерніх очей… Це наче з-під землі донісся до неї глухий Ониськів поклик:
– Явдохо! Явдохо! а йди лиш сюди.
Явдоха, утираючи сльози, підвелася, пішла у другу хату.
– Бач! – указав Онисько рукою на скриню, у котрої висів вирваний прибой.
Явдоха трохи не впала; скрикнула, кинулась до скрині! Яків, почувши крик старої, кинувся собі було до їх.
– Тобі чого? – грізно спитав Онисько.
Яків подався назад, а батько ще й двері зачинив перед ним і вернувся до скрині.
– Гроші усі? – мов у чавун ударив Онисько.
Явдоха кинулась до прискринку, де завжди були гроші. Онисько з-за спини її окинув прискринок своїм бистрим оком… в однім місці лежали золоті, в другім біліли срібні, в третьому чорніла мідь.
– А бамажки де? – спитав Онисько.
Рились-рились – бамажок немає. Прийнялись перевіряти усі. Недолічились двох золотих, двох срібних карбованців, та бамажок; всього сотні з лишком не стало.
– Так оце син! Оце любимчик? Краще б ти малим був згинув! – скрикнув Онисько, одійшовши від скрині, і почав міряти ступнями хату. Явдоха, схилившись над скринею, плакала.
– Геть! – одіпхнув її Онисько; приправив до дірки прибой, ударив його кулаком так, що він більше ніж наполовину угородився у скриню, з грюком зачинив кришку, запер замком і ключі кинув на долівку до старої, що, зігнувшись, розливалася слізьми.
Серце її боліло-розривалося. Її син, її рідна дитина став злодієм? Та ще у кого? Рідного батька-матір обікрав!.. Це плата за науку, за те, що вигодували-виростили його… Господи! чи сподівалася вона такого? Вона не знає в своєму роді нікого такого, хто б хоч крихту хліба затаїв, не то що гроші. А то гроші, та ще й неабияку силу – сотню рублів… Недаром він такий блідий, такий непокійний вийшов тоді з хати й напрямився прямо з двору.
Її серце ще тоді заболіло-занило, воно ще тоді почуло лиху годи-я ну… Що тепер люди, почувши, скажуть? Вивчили, продзвонять, на свою голову!.. І нащо йому така сила грошей здалася?.. Прогуля-проп'є з тією чортовою хльоркою! "Ми крів'ю та потом копійку до копійки збирали, не кому ж – їм складали, а він у одну ніч усі спустить… Обійшла, причарувала його, бідного, бісова хльондра… Недаром він зісох так, недаром не їсть, не п'є; як дурний, як чмелений ходе. Уже як двірка – то добра не ждати. З тих дворових завжди усе лихо встає…" – розливалася стара Явдоха гіркими та палючими слізьми.
Онисько ходив по хаті, заложивши руки за спину, німий-мовчазний. Він, здається, не чув, як розлягалась стара, а хоч і чув, то не скидав на те ніякої уваги. Його наче з заліза скутоє тіло тремтіло, по лиці пробігали уразливії смуги; лоб наморщився, брови зсунулись, а очі, як ножі проти огню, блищали-горіли.
Ніхто того вечора не вечеряв. Онисько не спав всю ніч, знай, ходив по хаті, човгав своїми зашкарублими ногами.
На другий день – то Онисько був сірий, а то наче снігом покрився. А тут ще клопоти з весіллям. Стара мала вже одкладати.
– Не треба, – сказав Онисько.
У неділю спарували Якова. Чужі і рідні дивувалися, чого Йосипа на весіллі немає, допитувались старого, старої. Онисько наче не чув, одмовчувавсь, а Явдоха декому похвалилася своїм нещастям і гірко плакала, розказуючи.
Одгуляли весілля, молоду привезли до Ониська. Йосипа все не було. Тільки чутка про його щодня росла-ширилась, то приносила одно, то приносила друге.
У Чорному Яру, либонь, їх звінчано. Весілля було пишне та бучне; молодий і молода були такі наряджені; старости у червоних шовкових рушниках розгулювали; горілка річкою лилася… Весілля, либонь, було невдачливе, на другий день корогва на воротях не розвівалася, та й молоді не знать куди скрились. Одні казали, що бачили їх у Перещепині, другі – у Переволочні, третім хвалився, либонь, Йосип, що подасться на вільні степи у Донщину… Матернє серце розривалося на шматочки, слухаючи те про свою дитину; Онисько мовчав. Вороги Ониськові казали: недаром то він мовчить. Певно, сам Йосипові і грошей дав і нараяв удрати… Зна, що Йосипові треба іти в москалі, від москалів ото і викручує… Хитрий старий!
Об різдві прийшла нова чутка: Йосип вернувся; найняв десь на Прилипці кривобоку хатину і оселився.
Одна жінка бачила їх обох у церкві і розказувала: змарнів Йосип, постарів, аж зігнувся мов, а вона – нівроку: молодіє та все товщає. Хазяїн, де жили вони, розписував на базарі: не живуть вони – бідують, у хаті – нужда та злидні невилазні. Парасці байдуже про те, один Йосип за всім. Вона знає нарядитися та з ким-небудь поцокотіти, а він – часом і коло печі свої руки каляє, горшки соваючи.
Не видержала мати – люди сказали, що в прилипчанській церкві вони бувають, – у неділю зібралась Явдоха у церкву. Хотілося їй і невістку побачити, та не так невістку, як сина, свою дитину. Пішла стара і бачила, як Йосип щиро богу молився, як він зісох-подався. Заболіло серце старої… купила свічечку і понесла повз його. Проходячи, вона бачила, як Параска смикнула Йосипа за рукав і трохи не на всю церкву сказала: "Дивись, он твоя мати пішла". У тих словах чула стара гірку докору, регіт над її горем… Йосип затремтів, аж на лиці змінився і мерщій опустився на коліна.
Сумна-невесела прийшла вона додому, мало чого їла, мало чого пила. Увечері похвалилася старому, що бачила сина, і жалілася, як він змарнів-постарів.
– Так йому й треба! – суворо одказав Онисько.
Мати – всюду мати. Вона вже простила недавню сиг нову провинність, вона зовсім забула про неї. Вона бачила свою дитину замлілу-зів'ялу – хіба від добра то в'яне вона? У неї серце обкипає кров'ю, коли подума вона, яке горе, яку нужду та недостачу терпить її Йосип. Хіба для себе вони з старим працювали за свого віку молодого? Хіба на лихо вона носила, годувала, ночей недосипляла, доглядаючи своїх синів? Яків, слава богу, пристроївся тепер… І пара якраз по йому прийшлася – тиха та робоча, і живуть вони мирно та щасно, не знають вони ні в чому недостачі, не терплять нужди ніякої. Серце радіє, дивлячись на їх життя, як вони порпляться та голубляться. Чи дітки у їх будуть – є кому доглянути, є чим вигодувати.
А Йосип? Мов одірвана гілка від рідної деревини… Молодий-дурний, збився з пантелику – провинився… Чи вже ж то вина така, що нема їй опрощення довіку? Хіба він у чужого пішов брати? Хіба не своє він брав? Хіба не точить його серце жаль та досада, що таке зробив, проти свого роду пішов? Може, він і в'яне через те? Хіба йому не бажаеться назад завернутися?.. Та ба! Буде, кажуть, каяття, та не буде вороття. Чого ж так? Каятися ніколи не пізно, прощати сам господь научає… І стара почала прохати Ониська за сина.
– Хіба ще він не одстраждав свого? – почала вона. – Коли б ти бачив – не Йосип, а тінь Йосипова зосталася тепер від його.
– Годі!.. цить!.. – скрикнув старий. – Ти бачиш Якова? бачиш його життя? То і радій одним.
Явдоха замовкла, похнюпилася. Ні він, ні вона всю ту ніч не спали; він мовчки перекидався з боку на бік, вона все стогнала та зітхала.
У Явдохи після тії розмови зосталась одна надія. Батько не зрікався свого сина… її серце чує, що, коли син прийде, припаде до ніг старого, повиниться у всьому, – батько і помилує, і пожалує. І вона почала стороною розвідувати про синові наміри, почала через людей переказувати, хай прийде, повиниться. Йосип не приходив, не показувався. Разів скільки вона ходила на базар, щоб побачити його – і не бачила. Чула, що він ходив по роботах; він – хазяйський син, як простий наймит, робить на чужих людей… Що хотів стати десь писарем, та не прийняли… Що жінка і трохи не жаліє його, хоч він її як на руках не носить. Люди сміються і з його, і з неї, а він мов і не чує.
Минула зима, настала весна. Старий розпочав нову хату будувати задля Якова, а про Йосипа – ні слова, мов його немає у його, мов його не було ніколи… Старий дедалі все старів, горбатів; частіше жалівся: то те болить, то те трудить; іноді і цілий день проваляється у хаті… Частіше і щиріше почав богу молитись.
Ще поки Яків жив через сіни, під однією оселею, і Ониськові і Явдосі було веселіше, обоє раділи синовому щастю, а як перевели його у нову хату, – сум напав такий обох, що за день одно другому слова не скаже… своя хата стала гірше чужої! Так і норовить одно перед другим кинути її, піти куди-небудь, аби не бачити тих стін, у котрих гула колись бучна розмова, чувся веселий регіт, а тепер така нудна німота їх окривала. Куди більше було іти, як не до сина? Кого провідати, як не рідних? Оце старому треба свердла; свій лежить у коморі – і пішов до Якова; пішов та й сів. Слухає, як клопочуться молоді удвох, що те треба зробити, з тим раніше управитись. Як любо невістка Настя вітає його, питає: чи не їв би він або того, або другого.
Старому і їсти не хочеться – а присяде, посиде, послухає їх гомону. Коли це незабаром і стара шкандиляе.
– Пішов та й сів, – гримає на Ониська, а там або хто прийшов, скаже, або що друге вигадає.
Онисько піде, Явдоха засяде. З Настею вона погомоне і про Йосипа, про другу невістку, перекаже їй, що чула через людей, і пожуриться.
– Чому ж вони не прийдуть до вас, не покоряться? Батько б, може, й простили, – каже Настя.
– Піди ж ти! Така вже натура запекла. А може, бог його знає… може він і хотів би, та вона не пускає. Недобра вона, кажуть, у його; ворочає ним на всі боки, а не жалує…
Тільки що отак розгомоняться, а тут, дивись, і старий через тин гукає… Одному у своїй хаті не сидиться!
Піде Явдоха, перекинуться словом-другим та й помовкнуть надовго обоє.
– Навіщо ти хоч ту хату вистроїв? Нащо ти сина перевів – хіба йому тісно було з нами? – раз спитала Явдоха Ониська.
– Про те я знаю, – глухо одказав Онисько.
– Що ж ти знаєш? Хоч би кого у сусіди пустив – все б охвітніше, веселіше жилося… А то товчись сама на дві половини, сиди, як дурна, у чотирьох стінах – слова нікому сказати.
– Ат! толкуй! – понуро одкаже Онисько і піде з хати.