Розум захотів образитися й образився. Як! Ця рабиня, невільниця його роду, на яку він має таке саме право, як на свого коня чи хорта! Вона сміє відштовхувати його, вириватися з його рук!... Вона, що не лише не почувається щасливою від його уваги, але, навпаки, ще дозволяє собі ставити луком свої брови й оглядати його з студеним спокоєм. Розум образився, але серце не могло образитися і тому не лише перемогло розум, але змусило й уста висловлювати цілком інші слова, ніж бажав той.
Були це дивні слова, яких мабуть ніколи ще не чула райнбурзька кріпачка від свого пана. Тут, по друге в Карповому житті — затиралися суспільні межі. Бо всесильне й потужне кохання, а не райнбурзький рі|д, промовляли з Карлової душі. І заскочена несподіванкою Катерина слухала зніяковіла це палке визнання, перше визнання юнака, що говориїв цілим буттям своєї розквітлої й уже жадібної перемог мужеської істоти. Але вона стояла вже знов спокійна й далі спокійно дивилася Карпові до розпаленого обличчя й вилискуючих очей. Саме лише трохи зашарілася під смаглявістю лиць. І не було на ній вже пізнати, чи їй неприємний, чи байдужий вибух бароненка.
А Карло не помічав нічого. Він бачив лише близько, ах так близько, як ще ніколи, ці бездонні очі, пііврозкриїті вогкі уста й ніжну, засмаглу шию. Він не міг уже стриматися й ухопив дівчину за руку. І опритомнів. Бо прудким рухом плеча Катерина вирвала від нього руку, обличчям знов перелетіли в неї замішання і здавалося страх і, гукнувши щось, чого запаморочений Карло не міг зрозуміти, обернулася і втікала в напрямку села.
Карло міг би її дігнати, але залишився стояти на місці, зніяковілий, обезмислений. Бо почуття догасало, як багаття, залите водою, й останні слова ще завмирали на устах. Але він все ж не міг собі усвідомити, чому втікла Катерина. Самопевність його розуму навіть не припускала, щоб він, барон, міг бути відштовхнутий підданою. А серце ще калатало першим передчуттям якогось великого, ще ніколи не житого нещастя, якоїсь катастрофи, фатальної і Невідкличної... І в тумані, немов очманілий, вертав він на гору, до свого панського дому.
Кілька днів ходив Карло сам не свій. Спочатку лише приголомшення, ніякий сумнів не торкався його серця. Але чим упертіше шукав і не знаходив ніде Катерини; тим сильнішими ставали біль і неспокій. Тисячі здогадів ворушилися в серці, як гади у вигрітому кублі Й ¡КОЖНИЙ колов тоненьким, невидимим жалом. А Катерини знайти не міг, так ніби вона або замкнулася безвихідно в своїй хаті, або втекла з села.
Тоді був кінець сіножаті. На горбовитих схилах лук досихали темні смуги покосів і вишикувалися в ряди округлі копиці. Немов плодовита земля вистромлювала до небес сотки запашних грудей. Місяць повільно мандрував над тишою вечорів, заглядаючи в гарячково розширені очі Карла, що лежав на одній з копиць край лісу. Усе було марно: Катерини ніде не було, а він соромився запитатися про неї і на замку й у селі. Ніяких думок не було у нього в голові, крім однієї болючої овідомости, що лише вона, лише вона одна потрібна йому для життя.
Тут уже кілька днів лежав він під цим ліском на копицях і повертався додому аж після північних півнів. Так мав пройти й сьогоднішіній вечір, нічого не вирішуючи на безутішнім сьогодня, ані на безнадійнім завтра. Лежав, бездушно слідкував за легкими хмарами, що гонили місяць, за вершками нерухомих смерек і не хотілося йому ані залишатися на копиці, ані вертатися додому. Але нараз почув голоси і, підхоплений гарячою хвилею, майже не злетів з сіна: це був голос Катерини. Хотів скочити, бігти туди, зв'іідкіля цей голос озивався, уже мабуть і мчав би до нього, якби не почув при тім і голосу мужчини, і той голос кинув його, враз похолоднілого й опритомнілого, назад на траадне ложе.
Прихожі розмовляли. Не було вже сумніву: Це хлопець і дівчина з піідзамкового села вийшли на свій таємний вечірній прохід. Слів їхньої розмови не можна було розібрати, бо говорили тихо й уривчасто, але дівочий голос був безсумніву Катерини. Карло пізнав би серед гамору юрби цей найпрекрасніший, найсолодший, найлюби'ший з голосів сіту. А до нього примішувався звук юнацького голосу.
Для Карла вже не було сумніву, що це коханці. І одним з них була його Катерина... Якийсь надлюдський тягар, тягар студеної криги леду, притиснув Карла глибше до копиці. Але звук тихого поцілунку вдарив його слух, як найстрашніший удар грому. І підкинутий цим ударом, він зірвався з місця і скочив у напрямку розмови.
Так. Це була Катерина з хлопцем. А тим хлопцем був Карло... Довго не думаючи, не замислюючись ані на мить, бароненко скочив. І з пронизливим викриком Катерини злився глухий звук шаленого зудару їхніх тіл.
Було це дивне видовисько. Якби хтось міг подивитися здаля, подумав би, що тут, на осяянім повним місяцем краю ліса, між темними купами копиць зійшлася на бій двійка фавнів. Злібно зударяються ріжки, рвуть з корінням травицю й мох пруживіі ратиці, плече натрапляє на плече й волохаті руки намагаються затятися до ворожого горла. А біла німфа стоїть одаль непорушна, зачарована видовищем бою, бою за неї, пожадливу й прекрасну.
Карло забув, що йому, лицареві, не личить ставати проти кріпака, та ще й власного. Забув і кріпак, хто він і хто знаходиться перед ним. Ні, це були тепер (навіть не фавни, а просто двійка юнаків від печерних багать предковічного племени, що їх двое не може жити біля одної й ТОЇ самої жінки. Двійка прасамців, що бються за право бути першим і єдиним своєї туги. Вони так і билися...
Барон забув про овій короткий штилєт за поясом, кріпак про ніж. Ухопившись в обійми, як брати на розлуці, вони стискали один одного аж до корчів в мязах, підбивали ноги, котилися по траві, схоплювалися й знов били страшними ударами пястуків. І все це мовчки, без викрику й зову, як бються ті, що їм залишається уже одне: або вмерти або забити.
Перестрашена, сама ледви хапаючи повітря, стояла одаль Катерина, притискаючи руки до калатаючого серця, і сама не знала, на що має відважитися. Чи бігти, чи кричати, чи стояти так і далі, придивляючись видовиську, що справили їй на почесть ці дві палкі пожадливости.
Карло був звинний і лицарською муштрою добре до бою приправлений молодик. Але його суперник був значно тяжчий. І коли один відплигував, як пру живий мяч, — другий лише подавався і нападав, як кинуте таранило. Барон знав, що не сміє бути побитий. Він нападав з бурхливою відвагою і втинався в кріпака пруживими обхватами своїх ¡рук, але всюди зустрічав рівний опір і шаленів від ненависти. Ні, йшло вже не про те, кому належатиме виїгра цеї боротьби. Йшло не про її причину. Йшло вже про саму боротьбу, про необхідність за кожну ціну зістати переможцем. Йшло про останній бій, останнє суперниче змагання, що мало бути завершенням усіх його попередніх перемог і відплатою заі всі поразки. І розлючений бароненко не чув і не бачив довкола себе нічого, крім білої постаті кріпака, яка мусить лежати біля його ніг, а він ступить їй на груди ногою переможця.
Кріпак спочатку лише боронився. Захоплений несподіваним нападом, він зразу не зорієнтувався. Але швидко й йому ступила кров до голови. Цей панич, цей нахабний бароненко сміє сягати на його найдорожчий скарб!... І він також забув про все, крім захоплення боєм. Він зразу відчув свою перевагу важнішого, але ізза трудности нападів і звинности панича, не міг її використати. Аж нарешті надійшов зручний мент.
Коли обидва опіинилИся біля купи дерев на краю сіножаті, кріпак дістався на вище місце, ніж його суперник. Скориставши з митті, коли шляхтич мав за спиною в себе дерево, він кинув проти нього всю вагу свого тіла. Бароненко вже не встиг уступитися і, влучений страшною силою розгону, відлетів до дерева, вдарився об нього аж щось затріщало за його плечима і покотився непритомний.
Був кінець... Віддихуючи останнім, немов передсмертним віддихом, стояв хвилину Карло над безвладним тілом суперника. Після підскочив до Катерини, вхопив її за руку й обоє зникли в напрямку села, залишаючи панича пі|д пильним зором повновидого Місяця.
Довго лежав переможений на коріннях буку без руху й без діиху. Місяць почав уже схилятися до вершків ліса, сова довго сиділа на суку над нерухомим тілом, почала сильніше припадати роса. А Карло так само лежав і не ворушився. І лише, коли перші ранкові півні закутували в селі прихід св і танку, і потягла прохолодна свіжість, — він опритомнів і сів. Схопився за голову й застогнав. Хоч все тіло нило ослабленням і болем побитого, але свідомість без ніякої павзи приняла лише страшний факт подолання й ганьби.
Так, це була ганьба! Ганьба не в тім,, щоб підлягти, бути побитиім власним кріпаком. Ганьба, що це могло статися йому, синові лицаря, нащадкові славних імен, ліанові роду. І стогін зно*в прорвався через стиснуті уста. Стогін ганьби, що він зміг забутися настільки, що лицарське "личить" підпорядкував свойому нестриманому, ще цілком не завмерлому, дитячому "хочу". Стогін ганьби, що тупим болем стискає наше серце, і яку ми знов поспішаємо 'відігнати стогоном.
Але він до того відчував, що тут була ганьба ще більша, ще глибше укрита в тайниках душі, що її мужчина, не радо признає й перед самим собою і відганяє від себе, як гордий багатій нужденну жебрачку від порога дому. Це був сором пониженого, відштовхнутого мужчини. Сором упокореної мужеської впевнеіности, пихи й відчуття пониження власної мужеської нез рівняй ости...
Цей сором палив мабуть найбільше і, щоб закрити його, загнати що-найдалі по-за свідомість, зробити його якби небувшим, — зусилля цього витискало з затиснутих Карлових уст ще довший стогін, ніби від фізичного болю.
Першою прийшла звичайно думка про помсту. Плентаючись поволі до замку, думав Карло, як він покарає свого кріпака. Всі знані закони панського права й кріпацької покори вирували йому в голові. Він віддасть його на смерть. Але не на швидку, блискавичну смерть, за якою немає ані болю, ані пониження. Ні, на колесування, коли від покараного за образу свого пана невільника не залишається цілого навалочна, крім голови, що нарешті буде стерчати з паля на вершку римської вежі...
Ні, ні! Цього все було б для кріпака замало.