Всі переходять до їдальні, де вже застелено довгі столи. Перед панями на покутті – дорогий вишиваний убрус. На инших столах та на другій частині панського – убруси простіші, ленові, домоткані. Донна Ізабеля сідає в головах столу. Праворуч неї – Елєонора, попліч з Елєонорою – Марія-Стелля. Ліворуч господині – замковий капелян. За ним – чоловіки, переважно діди та каліки, що вже не беруть участи в походах, а лише раз-у-раз про них згадують. За Марією – инше жіноцтво.
Капелян читає молитов, і вже аж по тому всі сідають на своїх місцях. Дамам прислуговують пажі. На срібних полумисках і тацях приносять печену дичину, птицю, варені на меду компоти. В срібні келихи наливають старе вино. Їдять довго, не поспішаючи. І знов говорять потихеньку: панство про своє, службові про инше. І знову то відчуває, то й просто чує Неджма-Марія, як сичать про неї жіночі язики.
– Ви тільки погляньте, – зітхає стара дуення. – Хіба ж не видно відразу, що Елєонора – християнської родини дитина? І слухняна, й ласкава, й покірлива, чисто тобі янгол!
– Та воно й та мовчить. Та ж мовчати – мовчить, а вже враз видко, що зіллячко! Дивіться, дивіться, як очима крутить! А в очах же пекельний вогонь.
– Має більші очі, як донна Бянка.
– Пхе!.. Куди ж їй до донни Бянки? Та й поглядом опалить, але ж і зброю в руці тримає не гірш за лицаря. А ця що? Тільки в середині у неї злість бусурменська… Цить… почула!..
Коли вже доходить до овочів та солодкого печива, в салю входить співак. Він має довге, сиве волосся й натхненні, блискучі очі. Низько вклоняється дамам і сідає біля великого комину, такого великого, як гончарський горен. Взимку туди кладуть цілі колоди.
Пажі приносять співакові арфу. На окремий столик становлять йому на срібній таці великий срібний пугар з вином, і співак спочатку п'є на честь дам, а потім починає співати. Співає про геройські вчинки лицарів, що нищили на славу віри Христової невірних бусурменів, про красу та чесноти вельможних дам. Співає про несмертельного героя Сіда-Кампеадора, про його бої з невірним маврським королем Боабдилем, співає й романс, вельми сумний романс про те, як здобуто Аляму…
Тоді мужчини тяжко зітхають, похиливши додолу голови, а в декого з жінок блищать на віях сльози…
Ох, які неподібні ці співи до тих, що чула їх там, вдома, в Толєдо, Неджма. Або й сама співала їх!.. Нема в них і згадки про палку закоханість поета-соловейка до красуні троянди, ні про трояндові садки з водограями, ні про темні, як ніч, очі-зорі, ні про кохання Меджнуна до Леїли, ні про Антара – справді, славного Антара, що був взірцем лицарства та всіх лицарських чеснот…
Антар!.. Він, певно, був такий, як її любий Ель-Азрак, що стає перед її уявою в синьому сяйві своїх казкових сапфірів, у чарівному мерехтінні блакитної ночі… Де ж він? Чому, чому ще й досі не визволив він її – свою Неджму – від цих чужих і немилосердих до її жалю лодей?…
Але ж Аллах акбар! – думає далі християнка Марія, – він прийде, прийде! Він не може не прийти! І тоді все це зникне, як лихий сон, як мара…
Втікають години, як вода в потоці. Вже прибрано на столах. Гуртом усі повільною ходою йдуть до замкової каплиці, куди на вечірню молитву кличе гучний, неспокійний дзвін!
По вечірній молитві старий всіма поважаний дворецький приносить великі артистично ковані ключі від замкових брам і простягає їх донні Ізабелі. Вона доторкається їх рукою на знак, що вона єдина тут господиня й що без її дозволу не вільно ні відімкнути, ні замкнути брами. Одночасно дає щоденно раз-у-раз низку тих самих запитань: чи всі замки замкнено? чи варту на вежах змінено? чи всі вояки дужі? чи всі ловці повернули з гону?
Лєонора та Марія цілують їй руку і в супроводі старих дуень ідуть до опочивалень. Скрізь мертва тиша, бо ж завтра в каплиці, не проґавивши ні хвилинки, в пів до шостої задзвонить дзвін, покличе до нового дня, такого ж саміського, повного стереотипного замкового етикету, праці та молитов…
І, власне, тільки праця в замку має ще якісь незначні відмінності, що здебільшого залежать від пори року. Влітку треба наготовити лічивих трав та коріння й поробити бальзами та масти. Скалічені й поранені можуть щохвилини повернути зі Святої Землі. Та й замкового мисливця часом помне якийсь звір. А хиба поночі не може бути нападу на замок? Тоді вже пізно думати про ліки: вони повинні бути завжди напоготові, як мечі й аркебузи… Також безупинно готують, вудять та солять по замкових пекарнях. Треба зберігати упольовану дичину, треба сушити рибу, бо ж що, як потім не пощастить на гонах та ловах?! Так само треба мати великі запаси куль, щоб було чим привітати ворога. Треба мати й запаси стріл, тятив, сагайдаків та луків. Треба пильно стежити, щоб наймані вояки справно відбували свої щоденні вправи.
А жіноцтву сила роботи з одежею. Не купувати ж цій громаді люду, що в замку, полотна та сукон на зодяги! І купці приїздять досить рідко, а як приїздять (отоді вже буває для жінок справжнє свято!), тож привозять дорогий крам, що надається тільки для панства та почасти службових жінок.
І всього пильнує недрімане око господині – донни Ізабелі. Привчає вона до того і свою доньку і майбутню невістку. Ох, ця "невістка"!..
Та ж нема, як сперечатися з чоловіком. Особливо в ділах, що чинить він на славу Божу та славу Святої Церкви. І тому нікому не звіряє донна Ізабеля своїх затаєних думок про те, що рада б, ох! як рада б вона здихатись тієї чорної мари! Ні, не про таку невістку мріяла вона: давно вже намітила вона свому синові-одинакові могутню й незалежну донну Бянку, про яку так часто мовиться у замку… Та ж на все воля Божа!..
І, щоб відігнати від себе думки нечестиві, донна Ізабеля щодень стає все побожнішою. Тільки по обіді, та й то не щодня, дозволить вона пажам прочитати вголос світські баляди чи новелі, бо ж треба знати й пам'ятати приклади лицарського геройства та чемности до дам. А в инший час – молитва за молитвою, то в світлиці, то в каплиці… Так і минають один по одному дні, подібні один на одного, як чорні ялини по темних шпилях…
А Неджма все чекає. Чекає впевнено й терпеливо, що ось-ось налетить, мов янгол Азраїл, її вірний Ель-Азрак разом з хоробрим татом. Розметуть вони в порох це суворе гніздо, відвезуть її знову до рідних садів, до білих павичів, що літають в ніжній музиці мерехтливих водограїв. Це ж все тільки хвилинний сон, змора пітьми, від якої вона мусить, не може не прокинутись. Аллах всемогутній вкупі з Мадонною Монсератською не попустять, щоб так уже й лишилось. Та це ж просто – сміх подумати, щоб вона стала за жінку Рамірові, якого вона ще навіть і у вічі не бачила. Ні, не такий Синій Шейх, щоб дозволив відібрати в нього те, що вже належить йому… І в тій вірі непохитній вся її сила.
* * *
Одного дня по замкових плитах залупав гучний кінський тупіт. Я самітньо сиділа край вікна своєї вежі й дивилася, як чорні, живі півмісяці-ластівки, щебечучи, креслили небо. Сьогодні вони надто голосисті та раз-за-разом всі вертають до мене. Чи не хотять вони щось вказати бідолашній Неджмі? Чи не принесли вони вістей з рідного краю? Може, тепле привітання, може, обіцянку про швидке побачення?…
І згадалося, що в дитинстві покійна ненька розповідала, як треба любити ластівок, бо це душі, що полягли в боях. Тому мають вони вигляд чорного півмісяця – ознаку, за яку вмирали герої, тому подібні вони на стріли, якими тих героїв забито.
Але ж що за тупіт і гармидер? Подивилась Неджма у двір і бачить, що пригнали вояки на замкове дворище, мов отару овець, велику громаду бранців. Хто ж це? Аллах, будь милостивий… Це ж – Маври…
Забувши всю християнську покору й слухняність, забувши всі замкові приписи й етикет, забувши, що й вона тут лише бранка, летіла сходами додолу сама не своя Неджма. Заледве вибігла у двір як в ту ж мить з гурту полонених вирвалась навпроти неї загорнена в мусліни постать. Розштовхала вояків і впала Неджмі в ноги.
– Зораїдо!
– Хово!
– Щасливі очі мої, – похлипалася стара слізьми, – що знову побачили вони мою зорю! Але ж ліпше загинула б я тричі в руках ката, як довелося мені дожити до цього дня. Бо ж темніший він для мене за чорну ніч.
– А тато? А мій Синій Шейх? – тихо запитала Марія. Метким рухом вихопила свою толєдську дику з-за пояса й одним махом перерізала мотуз, що скручував руки старої хови.
Зораїда піднесла увільнені руки вгору, як на молитву.
– Благословенна дика, що увільняє пута в'язневі! Королівно! Пам'ятай, якого ти роду! З волі Аллахової побачила ти соняшне сяйво, що блищить у твоєму найменні. Витримай же мужньо й лихо своє, чорну ніч свого життя, що також є даром Аллаха. Мусиш мати велику силу, бо ж велика недоля твоя…
До старої підступили озброєні люди, щоб відтягти її від Марії. Та Марія кинула на них такий погляд, що вони враз відступили з поклоном.
На дворищі залишились тільки я та Зораїда. Та ще у самої внутрішньої брами двору лишилося двоє вояків. Вони чекали наказу донни Марії, коли вона, довідавшись, що їй треба, звелить відвести бранку.
– Говори все, хово, – промовила я, вчуваючи, мов лезо ножа проходить в моє серце. – Не затаюй нічого, іменем великого Бога.
– Не заклинай мене, моя зоре! Я й так скажу всю правду. Ти ж сама розумієш, що инакше не далася б живою в неволю – в другую вже неволю! – стара Гореслава… Твій славутній отець в раю Всемогутнього. На власні очі бачила я з нашої вежі його останній бій. Четверо невірних напали на нашого пана. Та всі знайшли вони смерть під його мечем. Але ж п'ятий – най буде проклята пам'ять його! – відібрав життя нашому володареві. Шейх Ель-Азрак летів йому на поміч. Як блискавка в руці янгола Джебраіла, сяяв його меч. Та ж списом у спину звалив його проклятий невірний з коня… А другий в ту ж мить підніс свою руку на смертельно зраненого Льва… Очі мої! Бодай вам вже ніколи не звидіти білого світу!.. Очі мої бачили, як покотилася голова лицарська, мов стиглий гранат… І тепер над Толєдо замість зеленого має жовто-червоний еспанський прапор.
Я стояла, мов закам'яніла. Не похитнулась, не впала. Ні жадного стогону, ні запитання не вирвалось з уст. Тільки холод смерти скував мене всю. Занімілі пальці випустили тонку дику, що задзеленькотіла біля Зораїдиних ніг.
Серед білого дня згасло сонце для Неджми: навік померла в її серці радість, вмерла надія, якою вона жила.