Десятка була ще цілком нова: свіжа синя фарба аж хапала за очі.
— Сховайте, сховайте се для себе! — сказав Яким, відвертаючися від принадного папірця.
— Хи-хи-хи! — зашумів секвестратор, як уночі сова, хапаючи ухом не конче твердий голос Якима. — Що то робити комедії, пане виборець? Кажу вам: беріть гроші та й тихо сидіть, і все буде добре! Не викидайте дурно грошей зі своєї хати, коли самі лізуть у руки. Кажу вам: беріть, та й давайте голос на ківковецького пана, а кінці у воду. Ліпше тиць, як ниць[5]! Добре війт кажуть: від панської ради мужикові легше не буде… Боїтеся попа, чи що?
Якимові, що знав, як війт усе говорив, аби не боятись •попа, та й як тим сам величався, що не боїться єго, зробилося стидно, що секвестратор при війті на се натякнув. Він заперечив голосно, що попа не боїться, що піп має свій розум, а він свій, що попові до престолу, а не до него. Секвестратор узяв зі стола десятку Тштуркнув Якимові в руки.
— Значиться, берете гроші і голосуєте за ківковецького пана.
Яким стояв нерішучий, але грошей не узяв. Бистрий погляд війта спостеріг сю нерішучість Якима, він узяв десятку з рук секвестратора і поклав назад на стіл.
— Гроші лишіть, не пропадуть! — сказав війт. — А ви, Якиме, роздумайте собі: нагадаєтеся, то візьмете, а розгадаєтеся — віднесете мені назад. А за гроші вже я вам ручу, — сказав, обертаючися до секвестратора.
* * *
Коли Яким відпроваджував гості за ворота, Якимиха скоренько вбігла до хати. Десятка лежала в тім місці, як її лишили. Вона вже простерла руку, аби її взяти та сховати до скрині, та побоювалася Якима.
"Почекаю, — подумала, — але десятку з рук не пущу. Добре війт казав: нехай пани раду радять, а мужикові добре що-то; а війт розумний чоловік; може, розумнійший від Івана, бо інакше не був би війтом у селі, хоть і не тримає з попом[6]"
Коли Яким увійшов до хати, вона відразу накинулася на него:
— А що, возьмеш гроші? Хіба бись дурний був, аби-сь не брав: буде чим податок заплатити, або ще п'ятка, то вже і кожух буде!
Яким мовчав задуманий, а жінка все цоторила:
— Чому не брати, як дають? Се не крадена річ! Ніхто розбоєм не ходив! Люде просять, аби брати гроші, а він, дурний, ще надумуєся!
Заохочена своїми власними словами, Якимиха витягнула зі скрині платину, аби сховати гроші, але чоловік мовчки відвернув її руку, взяв гроші та й запхав у черес.
У три дні по тому виборці вибиралися в місто на вибори. Іван не знав про заходи війта й секвестратора коло Якима, бо ані війт, ані секвестратор до него не заходили. Але він чув десь у селі, що війт вибираеся з Якимом одною фірою.
"Се вже щось недобре, — подумав Іван, — треба піти та й допевне довідатися; їзда з війтом не конче добра!"
Іван, недовго надумуючися, пішов до Якима, нібито також задля їзди; хотів єго запросити, аби з ним їхав, а властиво довідатися, чи він дійсно уже з війтом умовився. Яким нічого перед тим з війтом про се не говорив і не знав, як міг війт казати, що він з ним поїде.
— Но, поїдете з нами, — казав Іван. — Я їду з попом, можемо взяти другу фіру, бо і панич з нами поїде: він, бачите, до того цікавий!
Яким став не свій. Єму якось встидно стало перед Іваном: не знав, що казати і як відкрутитися. Рад би був поїхати з ними, а тут щось гейби єго задержувало, гейби єго в'язало, а він не міг з того розв'язатися. Він турботно почухався у голову і поправив на собі черес, котрий єму чогось тяжів, а новенька, дана секвестратором, десятка зашевелилася, гейби черв'як у спорохнявілім дубі. Він не знав, що робити. Єму хотілося найперше збутися Івана. То він вимовився, що вже поїде своєю фірою, бо жінка має якусь потребу в місто; та й на колесо здало би ся обруч набити, бо сего вже ніяк не зробить циган у селі, а хоть би зробив, то не так делікатно, як у місті.
Іван щось поміркував. Він уже добре догадувався, куди тото йде, та й сам зачав бесіду, що ківковецького пана хочуть вибирати поляки, а русини — пана зі Львова. Яким стояв, як на вуглях.
— А що? пам'ятаєте, як називаеся той пан, що єго маємо вибирати?
Яким голосно сказав єго ім'я і прізвище. Іван глянув на него боком.
— Но, то їдете з нами?
— Ні, не їду; дяковать. Поїду своєю фірою.
Іван, нічого вже більше не кажучи, пішов.
Яким справді загадав їхати своєю фірою та вибратися так раненько, аби війт не захопив єго дома.
Не хотілося єму їхати з війтом, аби се бачив Іван; а як війтові буде його треба, то і там єго найде. Яким виїхав лише з наймитом, аби в місті мав на кого фіру лишити. Жінка не їхала, бо не було чого, хоть і не від того була би, та вона знала, що Яким лиш так на неї перед Іваном збаг.
Коли Яким виїхав із села, подибав на дорозі багато людей: усе по два, три і більше на фірах. Се були виборці з сусідніх сіл.
"От і вибрався я сам один, — подумав собі Яким, — як дурак; ніби такий, що з ним уже ніхто не хоче приставати…" Яким пожалував, що вже врешті не почекав на війта. Може, се і справді він по него повертав?
Чим далі їхав Яким, тим більше подибував панські і попівські повози та брички, жидівські візки та довгі господарські вози. Чим ближче було до міста, тим марнотніше єму ставало! Він оглядався по дорозі, чи не можна би до кого прилучитися, але нікого такого не надибував.
У місті, боже милий, кого там не було! Людей — тьма-тьменна; усі пани, панотці та й писарі з сусідніх сіл. А жидів уже — як тих тарганів! А усі крутилися та бігали, як посолені. Яким примістив безпечно коні та й зачав оглядатися за війтом. Тут подибався він з чоловіком, також виборцем із другого села, та й став розпитуватися про війта, чи сей єго де не бачив?
— Ні, — каже виборець, — я не бачив, але ходім, може, найдемо.
Іно що поступилися, причепився до них жидок із найбільшого заїзду у місті.
— Кланяюся панам виборцям! — говорив жид, по-трясаючи шапкою у воздусі.
Виборці ішли, не оглядаючися. Жид не відступався. Він захвалював свої ковбаси, студенець та бохонці.
— Іди до лиха! — муркнув Яким. — Як схочу їсти, то і без тебе попоїм!
— А нащо вам, пане виборець, іти десь та й купувати, коли у мене все можна мати задурно?!
— Ха-ха-ха! — засміялися виборці. — Задурно дасиш, але гроші возьмеш? Правда?
— Чому гроші? — каже жидок. — Як кажу — ні, то — ні… Він підійшов ближче і понизив голос.
— Чому гроші? Як пан з Ківковець буде послом, то будуть гроші, ковбаси і бохонці задурно, розумієте?
— Щезай, проклята жидово! — гукнуло щось над їх головами, гейби з гармат вистрілило. — Ти будеш людей баламутити? Юда продав Христа, а ти, єго син вірний, ведеш людей на зраду!
Яким побачив Маландевича. Се був міський чоловік, найбагатший з усіх міщанів; мав велику славу і поважане На цілий округ. Жидів не любив на перехід і всюди, де лиш заводили тверезість, там він перший був і йшов напереді з хрестом. Жид змішався.
— Пане Маландевич, пане Маландевич! — бовкотів невиразно, низько кланяючися.
— Мовчи, пся…
Маландевич не скінчив, бо надбігли два молоденькі панотці, котрі взяли єго набік і стали щось потиху говорити. Жид пропав, гейби крізь землю провалився.
Перед радою повітовою, де мали відбуватися вибори, було так глітно, що годі було перепхатися, а голови людські подавалися, гейби хвилі в ставу, гойдані вітром. Далі трохи порідше стояли люде купами і вели всілякі розмови.
Яким зачув знакомий голос, що доходив здалека. Голос то підносився, то знижався, часом гудів, гейби хтось говорив у порожню бочку, то притихав і слова плили тихо, спокійно, як шепіт води мілкого потоку. Яким оглянувся. Се був панотців панич. Він переходив.від купи до купи людей, просив і заклинав, аби пошанували самі себе, аби показали, що вони люде, газди, русини, аби не давалися на підмову, не зводилися обіцянками, не запродували своїх голосів.
— Тримайтеся, братя! — говорив він палко. — Ваша доля у ваших руках, від вас залежить доля Русі.
Голос єго перервався. Він палкими очима споглядав на купи народу і читав з їх лиць силу свого слова.
Яким не міг винести того погляду і спустив униз очі. Заморочений гуком голосів і новими вражінями, черв'як сильно завертівся десь під самим серцем і викликав протяжний довгий біль. Погляд молодого чоловіка мішав єго і прибивав до місця, а коли він знов підніс очі і споглянув навкруг себе, намість панича., побачив лице секвестратора. Секвестратор був умучений, як косар в полуднє, а піт горохом ллявся єму з чола. Він перепхався через купи людей, отерся майже о Якима і пішов далі. Яким оглянувся і побачив високу піку й чако жандарма. Секвестратор щось єму шептав на ухо. Жандарм подивився на всі боки. Нарешті їх погляди оперлися о кількох людей, відки Яки мові здавалося, що чує голос панича Никольця.
Іван ішов з двома людьми і голосно говорив.
— Тьфу! до чорта, — сказав високий чоловік. — Оден сюди, другий туди! Лоточать, що аж голова тріскає! Чоловік вже врешті не знає, що робити!
— Та на те є розум, — каже Іван, — аби чоловік знав, що робити.
— Розум розумом, але в такій крутні і розум не поможе. Говорять: свій, свій, а кажуть вибирати пана!
— Та-бо ви не розумієте, о що тут іде! Тут не йде о те, чи він пан, чи мужик, але о те, що ківковецький пан — поляк, а зі Львова — русин.
— А що нам з того за користь?
— Які ви дивні! Подумайте самі: як ви процесуетеся та й не можете самі на термін стати, то кому ви даєте "пленіпотенцію?" Тому, з ким процесуетеся, чи тому, хто вас боронить? А з ким ми найбільше напроцесувалися, як не з польськими панами? Де поділися наші ліси і пасовиська? Право мужицьке усюди пропадає, бо він темний, непросвічений. Лиш одні попи та пани русини ще за нами вступаються! Скажім же тепер, — говорив Іван далі, — скажи сам, чоловіче: якби ти мав за собою право, чи треба би тобі свідків підкуплювати?
Якимові кров ударила до лиця.. Маленький, звитий вчетверо папірчик засичав, а виразні круглі нумера засвітили, як очі гадюки…
* * *
Розпочалися вибори. Майже при самих дверях ради повітової стояв панич. Никольцьо й кождому виборцеві, що переходив коло него, додавав смілості і відваги. Якима хтось сильно потрутив. Се був той самий жандарм, що говорив із секвестратором.
— Арештую вас в ім'я права! — сказав він до панича, випростувавшися, як свічка.
— Кого? Мене? За що? — запитав змішаним голосом Никольцьо.