Подумай,—без конкурсу в інститут, разом з Лідою в Києві житимеш.
— Досить про це!— похмуро відрубав Тимофій.
"Ні, в ньому таки народжується мужчина,— відзначила про себе мати.— А з мужчиною легше говорити".
Голос диктора оповістив про відхід поїзда.
— То як же мені казати Лідочці?
Тиміш дивився кудись поверх материної голови.
— Скажіть, що будемо разом.
— Так і передам... Знайдете десь на околиці невеличку кімнату. Слава богу, у нас є чим,допомогти... А за батьком пильнуй, щоб не дуже часто до буфету зазирав.
Вона енергійно піднялася у вагон. Тимофій підійшов до вікна. З купе йому всміхалася мати. Поїзд рушив. Чи такою веселою повернеться вона з Києва?
Тим часом Анатолій Денисович порядкував у садку. Порався біля кущів полуниць, збирав соковиті ягоди. Дружина не дозволила йому йти проводжати: мовляв, по господарству треба клопотатися... А може, у неї були якісь свої міркування? Хотіла, мабуть, наодинці научувати сина.
— Відправив?'— змовницьки підморгуючи, зустрів він Тимоша.
— Так,— хлопець не розумів причини веселого батькового настрою.
— Значить, хочеш обзавестися сімейством?
Син спалахнув, але промовчав.
— Женись,— продовжував батько якимсь дивним тоном, немов говорив більше для себе.— Женись, женись. Тільки пильніше хвороби остерігайся, хлопче, жіночого черевика. Наступить на тебе раз — пиши пропав. Кожен твій крок буде під контролем.
Він виніс з грядки повне сито полуниць, обережно пересипав їх у відро. Випростався, потер руками поперек.
— Давай допоможу!
— Ще встигнеш, твоє від тебе не втече... В книжках багато пишуть про красу сімейного життя, про дружбу між чоловіком і жінкою. А фактично — нічого цього немає. Фікція! Холоста стрілянина. Бувають красиві, радісні хвилини — і все. В одних сім'ях їх більше, в інших — менше...
Хто це говорить? В батькових словах Тиміш відчув роками спресований протест. Тільки чому він не проявляється в присутності матері? Що примушує батька весь час мовчати, коритися? А нині ніби язик у нього з прив'язу зірвався.
— За свій вік я не бачив жодної ідеальної сім'ї — такої, як у книжках описують. Майже всі мої військові начальники одружувалися по два рази, а дехто й тричі... Одним словом, сину, сімейне життя — це пиріг, начинений з одного боку редькою, а з другого — хріном. Не подобається тобі з редькою, кусай з хріном, або навпаки. А солодкого не чекай. Кажу тобі відверто, мов перед строєм.
Тимофіїв подив зростав. Було таке враження: ось він стрів незнайому людину, вислуховує її гірку сповідь.
— Що ж ви мені радите? Не женитися?
Батько наче образився.
— Яке ж ти маєш право холостякувати! Почекати, конєшно, можна, але все життя холостякувати — природою заборонено. Неодружена людина — що пустий колос. Тут, хлопче, така хитромудра діалектика — без півлітри не втямкуєш. Ходім краще повечеряємо. Там мамуся нам дещо лишила.
Затишна садиба дихала ситим спокоєм. На довгих вузеньких грядочках біля вікон розплющувалися матіоли, дарували п'янкі пахощі. Олімп стояв біля буди, подзвонював ланцюгом. Анатолій Денисович підійшов до собаки, провів рукою по рудій спині.
— Побігати собачці хочеться. Побігати... Ну що ж, зараз і тебе відпустимо — святкуй!
— Хіба сьогодні свято?
Батько зміряв сина довгим, трохи сполоханим поглядом.
— Це так — до слова прийшлося.
За вечерею Анатолій Денисович двічі наливав собі й Тимофієві по півсклянки горілки, пив без передиху, задоволено крякав, тер долоню об долоню, потім жадібно починав уминати салаку, підігрітий гуляш, солонину. Тиміш пив лише "для годиться", а їсти зовсім не хотілося— одвик за роки служби в армії так пізно вечеряти.
— Боїшся обрости жиром?—запитав батько.—Такі, як ми з тобою, сину, жиром не обростають: даю гарантію.
Тимошеві та відвертість, наче колючка в рану: то мати весь час дорікала, а тепер і батько про те ж саме торочить, тільки з іншого боку заходить. Спроквола підвівся з-за столу, вийшов. Ходив сп'янілий по садку і думав про своє. Чи буде він з Лідою щасливий? Чи зуміють вони знайти "ключі" до взаємної злагоди? Тільки не такі, як у батька з матір'ю... Таких і шукати не треба.
Підійшов до гіллястої, рідної з дитинства, черешні, обіперся на її стовбур. Пишно и обважніло світилося дерево в сутінках літнього вечора. Рясно поблискували поміж листям плодив Коли ж її посадили? Років, напевно, з одинадцять тому. Це ж тієї весни піонерська дружина їхньої школи почала називатись іменем Улі Громової, і вони на перших зборах ухвалили посадити по одному фруктовому дереву. Він посадив черешню сорту "рум'яне личко".
І ось дерево виросло, родить.
"Навіть прибутки приносить, — гірко подумав Тимофій. — Цікаво, яку виручку дає садок?"
В сусідньому дворі промайнула чиясь тінь. Хто це? Повільно зробив кілька кроків до Бондарчуківської садиби. За огорожею, затінена вечоровим присмерком, у захистку густого вишневого гілля стояла жінка.
— Регіна?!
— Доброго вечора, сусідо! З приїздом!
— Спасибі,— стримано відповів Тиміш.
Регіна просунула крізь огорожу білу руку. Тиміш відчув міцний потиск гарячих пальців.
— Нудьгуєш?..
Колись Тиміш вважав Регіну красивою і неприступною. Ставилася вона до нього досить зверхньо. Власне, з ним майже всі дівчата так поводилися. У вісімнадцять літ Регіна вийшла заміж за якогось майор а-артилериста. Вони справили в Золотопіллі гучне весілля й виїхали. Відтоді Тиміш не бачив її. За цей час Регіна розповніла, стала ще привабливішою. Так, принаймні, йому здається.
— Ти до нас в гості?
— В гості,— сміється Регіна.— Тільки не до вас, а до своєї бабусі.
— Сама чи з майором?—нарочито грубо запитав від.
Регіна сумно зітхнула.
— Чи тобі невідома моя трагедія?
— Яка трагедія? — щиро дивується Тиміш не стільки од такого признання, як від того, що мати досі не розповідала про це.
Молодиця за плотом знову голосно зітхає.
— Поспішила я заміж...
— Чому? Тепер же модно рано виходити заміж.
— Не знаю... Можливо, через цю "моду" у майора виявилося ще дві жінки, крім мене. От тепер і ношу вінець "солом'яної вдови". Виходжу з хати тільки пізніми вечорами, бо люди дивляться, мов на зачумлену. Наче я винувата, що була дурна, вірила... Ти не квапишся?
Тиміш не знає, що відповідати. Посидіти з Регіїною — не злочин. Але чи не збиткується вона з нього?
— Не бійся, тебе ніхто не побачить.
— А яік побачить?
— Значить, боїшся?
— Думаю, що ні,— гороїжиться він.
— Тоді йди сюди,— шепоче, мов гіпнотизує і відхиляє планку огорожі.— Це я колись зробила хід: у ваш садок за полуницями.— І Регіна простягає білі руки.
— Ну от, тепер ти мій гість. А який ти став кремезний — просто атлет.
Вона повела парубка, наче поводир сліпого, до крислатого горіха. Тимофієві приємно відчувати потиск її руки, дивну напругу, що наче струмує з пишного тіла.
— Сідай!.. Ось тут.
Шепіт у Регіни принадливий, трохи хрипкий. А відкриті аж до пліч білі руки не знаходять місця.
— Нас ніхто не побачить, Тімо, ніхто не почує: бабцю нині не розбудиш — хоч гармату підкочуй... Як тобі служилось?
Тиміш непевно пересмикує плечима.
— Так, як і всім,— дурманіючи чи то від випитої горілки, чіи від дотиків її рук, тихо відповідає він.— Солдатська служба легкою не буває.
— Знаю, знаю. За кимось скучав?
Регіна злепка притискується до його плеча. Тимііш відчуває себе бранцем. Мости до втечі іспалені. Сам незчувся, коли притиснувся губами до вирізу, відчувши принаду двох білих голубів. Цього руху було досить, щоб Регіна обпалила хлопця пристрастю, від якої отямився лише перед світанком. І тільки тоді подумав про Ліду.
— Тепер іди!—наказала вона рішуче.— А ввечері чекатиму на тому ж місці. Під черешнею. Розумієш? Я покличу... Не треба. Годі. Не треба...
Вона тихо, мов тінь, приспіпгила до хати. Тиміш теж обережно, ніби крадучись, повертався додому. Олімп кинувся йому назустріч. Відштовхнув собаку ногою і нишком, мов злодій, наблизився до веранди. Власне, він і був злодієм, обікравши самого себе. Піднявся на першу сходинку. Чому вона так зрадливо скрипить? Зупинився. Прислухався. З будинку доносилося могутнє батькове хропіння. Тихо пройшов веранду, натиснув на клямку вхідних дверей. Не замкнуті. Це теж до речі.
Похапцем роздягся. Аналізувати пригоду з Регіною не вистачило сил. Та й чи потрібен той аналіз? Адже Регіна красива — ото і весь аналіз. І коли б він знав раніше... Дурниці снує напівсонний і напівп'яний мозок. Його дружиною буде Ліда. А про цю зустріч з Регіною ніхто й не знатиме.
Прокинувся Тимофій з тяжкою головою і довго не міг збагнути, ранок надворі чи день. Потім пригадав воркотання білих голубів, розгнівано схопився з ліжка, заправив на солдатський кшталт постіль, вийшов у велику кімнату. Батька дома не було. На столі під сифоном білів папірець: коротке розпорядження — нагодувати Олімп а і полити хатні квіти. Собаку він, звичайно, нагодує і квіти поллє. А от хто йому порадить, як бути увечері? Виходити чи не виходити на побачення з Регіною?
Повернувся батько.
— Сьогодні—успіх! — промовив він урочисто. — Так що маємо повне право випити пивка, Тимоше,
— Навіть?
— Навіть... Ти сходиш чи я?
— У нас же є коньяк, шампанське,— показав Тиміш на сеірвант.
Анатолій Денисович підняв догори вказівний палець.
— Там повна інвентаризація. Краще не чіпати, щоб командир не вліпив догану.
— Дуже боїшся командира?
Анатолій Денисович хмикнув. Усмішка вигорбила біля носа дві великі гулі, рот блиснув золотом кількох вставлених зубів.
— Тут зовсім не та математика, Тимоше. Зараз тобі цього не збагнути. Ось візьмеш жінку, тоді й побачиш. Почнете складатись на килими, на меблі, автомашину.
— А ти дуже хочеш придбати машину?
Анатолій Денисович пожував нижню губу, зітхнув.
— Я вже нічого не хочу — навіть "Волги", про яку весь час торочить і мріє твоя невгамовна матуся.
— Моя матуся, між іншим, доводиться тобі дружиною. Батько підвів голову.
— Конешно... Я цього не заперечую — доводиться. Ми з нею все наживали разом, дім побудували, сад викохали. Наживали і не думали, що колись станемо добровільними рабами своїх набутків. Я, сину, як пішов на пенсію, то не маю ні відпустки, ні вихідних — одні лише клопоти. Від такого життя іншим разом жебракові позаздриш.
Тимофієві не хотілося підтримувати батькової балаканини.