гіркотою
живиць од нашого подвою
од нашого
од....
"ятебезайняв"....
Вночі Т.П.
не стачить мізинчика твоєї правиці
аби через ніч перейти
не заблукавши у спокуті марев
О, твій подихі —
колискова збентеженому серцю,
довірою обличчя на моїх грудях
співають янголи-херувими
у кожнім порусі легень
не стачить
мізинчика твоєї ступні —
вона вислизнула з-під ковдри вранці
силуючись піти...
і я вкутую її мов немовлятко
і замовляю печаттю поцілунку —
не йди І
не стачить...
вона зранку
ти повінню в мені чимдуж розлився
вже не мені, а в верем'ї тривогою відкрився
світ лагідної лелі супостать
всі ті нутровини, де ти був суттю
де у долонях в залюб — кресне благодать
і притиска мізичиком одгомін крови
у бубнявінні кололонних пуп'янців
у розсердеччі ще не створеного серця
любись мені у поцілунку й герці
І вдонюйся і всинюйся без меж отих спокут
бо всі кути нагі, вже ополудились у глиння
дощі зійшли і диби рознесли
а ми — коло зачаття нам країни
палаємо
у звіреність собі
підкорення
самопереклад з англійської
Прийшов суворим передвісником Любови
Некликаний ніким, лишень самою сутністю біди
Прийшов подарувати спалах
грядучої непевности твоєї
скасовуючи всі вчорашні застороги,
не відступлюсь
чи молитов,
чи загравання...
Та ненароком ти мене не вбий,
Бо влада це Твоя..
Рятівниця
самопереклад з англійської
Мій спаситель має чорні хвилясті коси
Вона невисокого зросту
І народжена з плоті і крові —
Така вродлива, як ніхто із святих.
Мій спаситель має малі пружні перса
Що посміхаються до мене рожевими пуцвірками
Коли я вдихаю пахощі
Нерозкритого молочного квіту
Мій спаситель має цілющі долоні,
Де вилунює біль
Із диявольських нетрів
Мій диявол має чорне коротке волосся
Що відгомонить з пам'яти духом,
Мов якийсь із святих фіміамів.
Й невеличку родинку у сховці —
Мов Мадонни коштовна росинка з повіки —
Амброзія вуст моїх спрагла,
Цілуючи неперехідність
Мій диявол має малі пружні перса
Такі досконалі в моїх покриваючих п'ядях
Коли спить
І коли я
Прийняти надумав долоню
Вона тихо стримує руку
Шепоче у ніжнім полоні,
Що ця влада моя — їй на милість
Мій диявол має дитинний голос
Спонукає батьківську снагу боронити...
Мій спаситель має сім кришталевих дзвіночків
Й ще одного, коли засміється
Сім найчистіших відлунь кришталевих
Свободи і віри,
Й ще один — співчутливий,
Що народить з моєї скорботи
Мій диявол,
Спаситель...
T.
таких тань не було
такі Тані— смертельні
танцювати таких — танцювати уже під вінець, чи вінок
і відтанювать долю блаженним одсердям в танок
в танок — танейки проситься Бог
не в сувої речу, бо он там з-за лиману
острів твій —
да одчиниться сонцем твоїм
ти мій янголе, ополочений
ти мій — я , ти моя — ти ... ти... ти...
Яготин
острів
або моя
або і нічия
земля на обрії
або ж із ким
або ж у самоділля
буділля мурів за чужую стать
уже з початків в безсором-безділля
приреченків повніє благодать
невидимого сорому
надія, та —
собі сама рече
що обертає тать
в страхи, і в кола
тримати щогли треба — благ-і-дать
коли усі,таки усі — за всіх
у штормовинні...
лагідно, й не з неба,
а просто
руку-й-серце піднеси!
тримай цей трамонтан
тримайсь за щоглу
ДУШІ
любови
і обривки мрій
за все тримайсь
за берег неодступний
де жду тебе...
лишень знеізувір!
Викрадáна дружина-наречена
Хтось викрадає в Крим
А хтось — у Львів
Хтось в Яготин
А инший — аж до Відня
Той мурами в'язнить, й народженням синів
А инший піснею, як заговором входить... у ті мури...
До ніг її — Земне плазує й колесить
До сердонька — Огонь отруту випивиє
із сумнівів її
і відпускає в путь,
не одпускаючи надії воскресіння
Вона сама.
Сама собі сама!
Даючи, наче вже, немов позабиравши...
Й землі рука легка —
камінням б'є...
вогню рука тяжка —
зціляє її рани...
Ти, О'Владичице, своїх викрадачів,
Ти із Вогню й Землі справляєш гостру крицю —
На бій із чим?
Сльозою освяти... мечі —
ми підемо в злодійкуватім шалі
за обрії, по що?, — сама-сама звели...
можливо — радість й спокій,
ці мури бисме вкрали?
ми підемо,
Князь-зміївства твого — іще не витязі,
Але мечами стали...
2012
очікуваня нелюбови
таке жахке спроквола помирання
асфіксія у зашморзі страхів
на дереві непевности
у райських кущах
осінніх усевя'нучих надій.
І тягнуться тенеття суті
у павутинах, де мала бджола
не знає як до хати долетіти
аби не задихнутись в нелюбові
Чекай, завмри, затиснись у жалі.
Нам зиму зимувати під корою
нам в хугу люті меду не набрать
всього й було що цвіту поцілунок
а нині — ждать весни, чи помирать
заноза
У літнім поході
висушеними сонцем полонинами
ти зойкала щодня од деручких вістюків
скалок, зашпор, заноз і колючок
щорух наштрикуючи пальчик
на жорстокість довкілля —
аби вдатися до помочі моїх вуст...
Я не помітив,
як бережно складала ти їх у сокровенну шкатулю душі,
ось осінь, зима і —
всі-всінькії тії занозливі скалки, гачки і всі вісття
устромились у серце моє уводночас.
І жодного зцілення вуст...
... винен сам...
не прощає любов сподівання
Метал в твоєму голосі
Метал в твоєму голосі —
струною на бляшанці,
того, що видавалось серцем
і деренчить порожнє у негоді
в гілках безлистих
ловить вітери болючих помст
за шпичаки недуманих образ.
Ці гуркала — на всіх плодових мого саду
по-під горою — поздіймалися птахи,
й одна між них — надія
Виглухла радіотиша
Виглухла радіотиша
пробита морзянкою серцевого м'яза
розкручується пружина на тебе й на мене
не стишує ходу: з одного — люблю
а з другого — і чути не хочу
час сам розгойдує маятник
час судомить в кінцівках
від ходу лихого
і вколОшкує згадку про тебе
морською хворобою
в піну.
Де ж той острів?
пустіть І
я самітником буду
торочити лагідність слова
до колючих і зоряних муз
я стану піском в часомірі
стечу в-одномить
не зачеплений доторком
волі дбайливої
перст...
Мене вже нема
Мене вже нема...!
Так розпуклося квіття
Немає тебе у мені у собі ...
Собою невиїшле у яроквіття
Вишневого цвітоньку — знов обнесло
Грозою вітристою, громом судженим
Однак моя весенько, вишню вроджу
Нехай цим вітрам, що през мене проженюють
Осонює царство — безправне добро
Так йшов через мене іще побиванець
І думавсь прилинуть, де бджоли піють
І я би пішла, та вкорінений рамець
Чужинських пророцтв не пророчить весну
Долаю тебе
Долаю тебе, мов ту наркотичну залежність —
Щомиті в загрозі зірватись й молити про лагідний погляд,
про запах волосся, про посмішку й голос...
хоч подих... і про...
колискову для сина, якого іще народити.
Леле! — це ж я сам!
у повечір'ї клопоти вщухають
й неначе місяця гострющий ятаган
твій образ усердечено заклинив
і розриває скроні, й ребра — гаком
грозиться ніч вбивати паводком безсоння
в змокрілих подушках
які вже розібрали імена
й чекають молитов
а я вдивляюся у маску свого ката
де в прорізах очей бринять смараґди сліз
і я питаюсь неодпущеним бажанням:
хто ти?
зірви личину,
Леле! — це ж я сам!
Зви мене
самопереклад з німецької
Зви мене коханим, просто клич...
Я хотів би чути як звучить це.
Відлітає шепіт і кружля, мов голуби,
Що здійнявшись — загубились до човна присісти.
Зви мене коханим, лиш зіграй,
Чи проснеться мужність і собі повірю
Чайма* вітру жде, і море жде снаги
І земля з уяви, вийди в твердь-насіння
Зви мене коханим. Дослухайсь
Як здіймає глас небесний купол
І від райських врат, це ж так — від Божих врат,
Повертає німбом снів пророчих
Зви мене коханим, лиш собі,
Прилетить голубка й на твоє рамено,
Менше аніж гість, Маріє, Божий син
Повз ішов, і легко так торкнувся
Зви мене...
*чайма — вітрило козацької чайки
таке наше прощання
Бачив прощальну твою сльозу.
Дивно, як у старих фільмах — на вокзалі, на пероні, біля вагону.
Провідник напідпитку, на мить замилувавшися цим щотисячним, у його
провідницькому житті поцілунком, схаменувся і Хароном буркнув: "ну
всё, пора. Отпускайте девушку!"
І я відпустив твою тремтячу руку.
Тепер я знаю, де тече Стікс. Залізними рейками він вищить і стукоче,
поповнюючись притоками твого розпачу, зриваючи загатки надії,
випростовуючись неминучісттю —
Харків-Київ-Харків-Київ-Харків-Київ...
Озивайся, душе моя, навіть із иншого світу.
Її каяття
Твого підвладдя я боюсь
З незладдям впоратися б гоже
Собі іще й заприсягнусь
Що серденьком у мене Боже
Чуття
Любов
Прости і полюби
І стільки стільників
І бджоли я відведу
МЕД — ВЕДИКУ
Не маю дикомеду
Я мчусь, я — рада
Але йти поволь
З моего Світла та й у мій ще Світ...
І розминулись, мов би зачепились
"знічев'я дототокнувшися" вустами
Терпкого глоду...
серцем — не божись!
чоловіча версія жіночий твору
Ти нічого на-Відь не сказав,
Буцім все, як мусить... душу млоїть
Гіркотня порожності — вокзал,
відійшов у дзязкіт — поїзд.
Невголосно змовчане "ну от",
і валізи, терті мов би ризи,
Знаєш чи не хочеш — від'їжджай,
Ganz bestimmt — "Die Liebe ohne Visum'"
Мовчимо. Сплива останнє... ніч
розкрива колінзбиття перону.
Лунять кроки зойкно врізнобіч,
Хоч й в одному досі йще вагоні.
*ну звісно ж — "кохання без візи" — з Петера Хандке
точилка
Залишилась від тебе синя точилка для олівців
Тепер всі олівці в мене гострі-гострі
Ділові нотатки у бльокнотах милуються в свою чіткість
Яку я тиждень за тижднем згрібаю жужмом
на радість збирачів пляшок і макулатури
Немає в тих нотатниках жодного малюночка чи натхненної строфи
які я зберіг би у глибокій шухляді пам'яти
бездумно обертаю коробчик механічного гризуна
сточуючи вщент ненаписані з тебе новелі
гострів'я ґрифеля перевіряю пучкою до крови —
проснутися з летарґії...
в міжчассі згадую тебе
живого слова не почути
скажи хоч крапками над "ї"
відписуюсь — не смію бути
а було б бутися в тобі
коби мі сили полюбити
ОД МІЗИНЦЯ і до душі
любистком духмянИть надія
де кіс тавро — цілунок мій
нестримно рече реченець
із-у-нутрі слова оґлавлює
довірою цвіте вінець
й краплинка щастія кривавить
доторком перстів
Замрійся, дівчино, од доторку перстів.
Неправедністю почуттів замрійся...
Воздай собі! — в нарочності нагій
Самою правдою. Й сльозі довірся!
І поцілункові не стане навіть Неба,
А Небові не стане каяття
За цвіт жасмину
І за цвіт: "Не треба...",
За цвіт долонь, за цвіт: "не руш!",
За цвіт очей...
За подих, за душі непевну мрію,
За крок!
...