Доки хлопчак-їздовий розшукував господаря, вусатий чепурун стояв, обпершись однією рукою об фургон, а другу тримав на вишуканій інкрустованій ковіньці. Відхилилося запинало, з-під нього висунулася молода жінка і простягнула дженджуристому чоловіку однорічного малюка. Потім так само, як і чоловік, ступила на спиці колеса, зійшла на землю, наблизилась до стіни, поправила вим'ятий і прилиплий до тіла поділ плаття й обережно розгладила його на ледь опуклому животі. Глянувши на неї, неважко було здогадатися, що вона вже чекає другу дитину.
Її рухи були спокійні і плавні. Вона зняла з голови фірланту[2], струснула, заколола розтріпане волосся і знову пов'язала голову. Дитина побачила чоловіка і простягла до нього ручки, щось забелькотіла, а жінка, промовляючи ніжні слова, які плекає в душі кожна жінка лише своїй дитині, узяла немовля й пригорнула, погойдуючи на руках.
– Умере, розпрягай коні, – сказав чоловік хлопчаку. – Коли обсохнуть, дай води, сіна!
Розпрягаючи коня, підліток посміхнувся.
– Знаю, – буркнув, образившись, що дядько вважає його дитиною. Розстібнув упряж, зняв шлеї, вуздечку, натягнув недоуздки: – Займайтеся краще своїми справами, дядьку Усеїне, я все зроблю.
– А про те, що будеш ночувати під тентом, знаєш?
– Знаю.
Для Умера це не новина. Щотижня приїжджає він із села у заїжджий двір кав'ярні "Велі-Баба". Усі тут – сторожі, доглядачі, кухарі, вагарі – йому знайомі. А знайомства в житті – це не так уже й мало. Нагодувати й напоїти коней неважко. В Умера є важливіші справи. На гарбі – два великі кошики слив і один груш, прикриті зів'ялим лопушинням. Їх треба якнайшвидше відвезти на базар і здати постійному батьковому гуртовому покупцеві Кериму-уста. Але вже пізно, і він це зробить вранці. Після цього купить у бакалійній крамниці каву, цукор, гас, халву, а післязавтра, ще до заходу сонця, йому треба буде повернутися в село. Так наказав батько. А крім батькового доручення, думаєте, в нього немає інших справ? Та повнісінько! І на циганів з дресированим ведмедем подивитись хочеться, і зустрітись із новими друзяками... До того ж, дядько Усеїн і Аджире-апте післязавтра вирушать потягом до Феодосії. Їх треба завезти на вокзал.
– Якщо знаєш, добре, – посміхнувся дядько. – Ми будемо в кав'ярні. Коли закінчиш справи, зайди. Повечеряємо.
Молодий чепурун пригладив вуса, поправив на голові шапку і, спираючись на ковіньку зі срібним набалдашником, рушив до вапнякової арки у цегляній стіні. Жінка мовчки пішла за ним, переклавши дитину з однієї руки в другу.
Минаючи арку, вони звернули до великого будинку. Гість відчинив двостулкові двері, притримав, пропускаючи дружину. Вони пройшли вузьким темним коридором і зайшли до зали. Там на чавунних свічниках, прибитих до стін, потріскуючи, горіли грубі воскові свічі. Від них ішов важкий, але приємний дух. За столами сиділи літні чоловіки і лише три-чотири жінки. Біля вікна, що виходило в сад, весела компанія грала в доміно. Хто виграв, а хто програв, розібратися було важко. Та веселий регіт свідчив, що гра була цікавою. Після чергового вибуху реготу люди примовкали і повертали голови в той куток. Захоплені грою купецькі синки ні на кого не звертали уваги. Їм було дуже весело.
Із грамофона на темному комоді лилася романтична пісня Ашира-уста [3] "Ох, що зробила зі мною ти, що зробила?.."
Над людськими головами висів тютюновий дим, змішаний із запахом поту і кави.
Наші гості теж сіли, облюбувавши собі місце біля стіни. І негайно перед ними з'явилася сухорлявий, довгий, як жердина, служка в червоній фесці.
– Що зволите, пане? – низько вклонився, приклавши руку до лівої сторони грудей. – Вам щось поїсти чи кави?
– Поки що дві кави, – сказав Усеїн, бо вирішив, що вечерю вони замовлять, коли прийде Умер.
Він зняв із голови шапку, трохи її розгладив, і йому на коліна впала бадилина. Дружина посміхнулась. Чоловік їй весело підморгнув, вщипнув за повну щоку малюка. І подумав: "Що тільки не причепиться до людини, яка півдня протрусилася в гарбі!" Узявся було за кінчики вусів, щоб підкрутити їх догори, та саме підійшов служка з кавою. Поставив тацю з джезве, цукорницею і фільджанами на стіл, а сам схилив голову, відступив на два кроки і завмер. Гість подумав, що слуга очікує чайових, засунув пальці в нагрудну кишеню камізельки, та в цю мить поруч виріс чоловік у білому чесучевому костюмі й окулярах.
– О Аллах! Чи не Усеїн-ефенді це? – вигукнув він, розкинувши руки для обіймів.
Гість мовчки встав, пильно вдивляючись у прийшлого, і нарешті радісно вигукнув:
– Афизе!.. Мій дорогий Афизе! Воістину світ тісний, якщо ми знайшли один одного у "Велі-Баба"!
Вони обнялися, голосно ляскаючи один одного по плечах, по спині.
– Скільки ж років ми не бачилися? – запитав Афиз, відхилившись і весело розглядаючи друга. – Я вже втратив лік рокам. З яких країв примандрували?
– Із села, – сказав гість і показав на дружину: – Знайомтеся! Моя дружина Аджире-ханум!
Афиз було нагнувся, простягнув руку, але негайно випростався. Засумнівався, не знаючи, чи на європейський лад вітатися з нею за руку, чи дотримуватися своїх звичаїв.
– Дуже радий... – вклонився Аджире-ханум і, показуючи на дитину, запитав: – Хлопчик чи дівчинка?
– Наш син Даніял, – посміхнувся Усеїн-ефенді.
– Машалла! Ну й молодець! Чудовий хлопчик. Можливо, йому судилося жити в дивну епоху! – посміхнувся Афиз.
Малюку захотілося спати, і він запхинькав.
Аджире-ханум подякувала Афизу за його добрі слова і почала заколисувати дитину.
Афиз озирнувся на всі боки, відшукуючи вільного стільця. Завбачливий служка швидко подав йому стільчика, а сам знову відступив на два кроки і завмер.
Афиз зробив йому знак, щоб він підійшов ближче.
– Скажіть Гарозу Мемету, щоб він для гостей... – рухом брів показав на Усеїна-ефенді і підкреслив ще раз: – Для шановних гостей нехай приготують найкращу спальню і гарну вечерю. Ви зрозуміли мене, Муса?
Останні слова Афиза-ефенді мали особливе значення. Вони наказували виконати його вимогу з особливою запопадливістю і точністю.
– Буде виконано, шорбаджи [4].
Слуга, безперервно кланяючись, відійшов і розчинився в тютюновому димі.
– Уявляєте, Афизе, я вас не відразу впізнав, – сказав гість. – Ви так змінилися!..
– Усі це кажуть, але ніхто не скаже, що в мені змінилося! – Афиз-ефенді весело засміявся. – Схуд чи поповнів? Невже й ви, мій старий друже, не скажете, в який бік я змінився? У кращий чи гірший?
– Стали соліднішим. Так... Але ж це природно, пройшло стільки часу!
– Виходить, постарів, – посміхнувся Афиз і перепитав: – Я постарів?
Усеїн відчув себе ніяково. Чи не скривдив друга своєю відвертістю?
І все-таки кивнув, підтверджуючи свої слова.
– Оце правильно! Оце по-дружньому! – вигукнув Афиз і зареготав, виблискуючи рівним рядом міцних зубів. – Але ж і справді постарів!
– Ви одружені, Афизе-ефенді?
– Ні, не одружений. Усі гарні дівчата в місті повиходили заміж за тих, у кого велика спадщина і європейська освіта. А я, знаєте... – очікуючи, що скаже гість, Афиз подивився на нього поверх окулярів у срібній оправі. Але гість промовчав, і Афиз повторив: – А я залишився старим парубком. Я завжди лякався, коли справа доходила до жінок. Пам'ятаєте?
Вони вчилися разом у медресе. Жили в одній кімнаті, щоправда, втрьох. Про третього ми ще поговоримо. Після медресе Усеїн учителював. А от чим займався в останні роки Афиз, Усеїну невідомо. Коли вони вступали до медресе, його звали Фемі. Вже пізніше, за те, що Фемі знав Коран напам'ять і вмів виразно читати, учитель назвав його Афизом[5].
– Я чув, що ви навчались у Петербурзі, – сказав Усеїн і відчув, що вузол краватки зсунувся, тож швидко його поправив. Краватка була на гумці, і щоразу, коли доводилося повертати голову, вона сповзала вбік. – Ви закінчили університет?
– Ні, не довелось, – сумно відповів Афиз. – Тільки мріяв ... Разом із Фікретом Шерифом ми склали екзамени. Були прийняті. Але, на жаль, не судилось мені довчитися. Занедужав батько, я змушений був покинути навчання і повернутись додому.
– А Фікрет Шериф?..
– Він довчився. Зараз в якомусь із степових повітів... Здається, будує залізницю... – Афиз, наче щось згадав, замовк і його обличчя стало відстороненим. Після паузи він запитав: – А зустрітися з ним хочете?
– З Фікретом? – Усеїн-ефенді знизав плечима й зітхнув. – Знаєте... відректися від такої людини, як Фікрет, його забути... неможливо! Але стріла, пущена колись ним, досі стирчить у моєму серці. – Помовчав і додав: – Не знаю. Мабуть, дороги наші розійшлись назавжди...
Нагадування про Фікрета Шерифа схвилювало Усеїна. Він витягнув із кишені табакерку. Скрутив цигарку, жадібно затягнувся.
– А як почуває себе Азиз-ефенді? – запитав Афиза, щоб змінити тему розмови. – Живий-здоровий?
Афиз-ефенді здригнувся, впритул глянув на співрозмовника і відвів очі, наче був чимось збентежений. Учитель помітив, що він сполотнів, і стурбовано запитав, поклавши йому на плече руку:
– Афизе, що з вами?
– Батько... помер, – відповів той.
– Помер?.. – ця звістка приголомшила Усеїна-ефенді. – Азиз-ефенді... помер? – здушеним голосом перепитав, наче не вірив почутому. – Він же ніколи нічим не хворів.
– Якщо Аллах вирішує до себе когось забрати, то знаходить для цього спосіб.
Азиз-ефенді був Усеїну замість батька. Коли Усеїн учився в медресе – а в селі Кок-Коз, звідки він приїхав, не знайшлося жодної людини, яка змогла б заплатити за його навчання, – то гроші за нього завжди вносив Азиз-ефенді. А після закінчення навчання, коли Усеїн оббивав пороги відомств освіти, й чиновники, що там сиділи, не хотіли його навіть вислухати, Азиз-ефенді поговорив з однією впливовою особою і домігся призначення Усеїна на роботу в комерційну контору, що торгувала фруктами. Правда, там Усеїн довго не затримався. Незабаром Азиз-ефенді влаштував його шкільним вчителем у селі Беш-Палав, і Усеїн-ефенді почав навчати дітей. Але так трапилось, що одна з учениць старшого класу закохалася в молодого вчителя і, певно, зізналася в цьому своїй матері.