Може, книжку тобі дати? Ти читати вмієш? Ну, от і чудово. Що ж тобі дати? – старий окинув поглядом полиці з книжками. – Ага, ось. Якраз для тебе. Тільки гляди не забрудни і не порви, книжки – це, брате, дуже цінна штука. Прочитаєш – принось. Тоді й чайку поп’ємо. Ну, бувай здоровий.
Пашка вийшов на вулицю і побрів через дорогу. На душі в нього було важко. Як не хотілося з світлої, затишної і теплої книгарні повертатися в сирий, темний підвал – в холодну, тужливу самотність. Що Пашці ця книжка! Хоча Пашка й уміє трохи читати (підмайстер Степан знічев’я навчив його грамоти), але ніколи не читав книжок і не хоче читати. Що в тих книжках? Брехня одна. Якось Степан розповідав одну книжку – про злидаря, що оженився на графині і сам став графом. Дурниця якась. Отак би й вийшла графиня за злидаря!
Пашка запалив свічку, поклав голову на руки і, втупившись у вогник, задумався. Хотілося плакати. Але Пашка не вмів плакати.
Книжка лежала на ослоні, біля свічника – невелика, тоненька, в сірій паперовій обкладинці. Пашка байдужим рухом підсунув її до себе і прочитав заголовок: "Антон Чехов. Ванька. Рассказ". Потім розгорнув першу сторінку і без всякої цікавості, по складах почав читати.
"Ванька Жуков, девятилетний мальчик, отданный три месяца тому назад в ученье к сапожнику Аляхину, в ночь под рождество не ложился спать… "
А коли Пашка раптом збагнув зміст прочитаних рядків, він оторопів: "Про шевця?"
І Пашка читав далі… Потріскувало тремтливе полум’я свічки, шелестіли сторінки і корчились незвичні рівні ряди букв. І все дужче й дужче стукотіло Пащине серце. Таке близьке й знайоме Пашці було все те, про що він читав! І ввижалося йому, що отут, зовсім поруч, у темному кутку майстерні, сидить той, хто розповідає Пашці про життя Ваньки Жукова, таке схоже на його, Пащине, життя. Мороз пробіг по спині у Пашки, і він боявся підвести голову, щоб раптом не побачити його, того дивного оповідача.
І, здається, вперше відчув і зрозумів Пашка, як нестерпно тяжко живеться йому, – гірше всіх на світі.
І навіть Ваньці, нещасному Ваньці Жукову, позаздрив він. У Ваньки був дідусь, рідний дідусь, якому можна було написати і відіслати листа – нехай навіть без адреси. Все-таки легше, хоч у думках є кому поскаржитися. А в Пашки – нікого, нікого на всьому білому світі… І Ванька хоч колись, а жив у селі з ріднею, і бували в нього щасливі дні, і гармошка навіть власна була, і на ялинці він бував, і з дідусем у ліс їздив… У ліс… Як, мабуть, хороше в лісі! Пташки співають, дерева шелестять, зайці по траві бігають… Ніколи не був Пашка в лісі. Одне лише знає і пам’ятає Пашка – брудні, запльовані тротуари, бруківку з кінськими кізяками, сирі, смердючі підвали і – ноги. Великі грубі ноги, що наступають на Пашку, який веде по вулицях і базарах Києва сліпу бабусю-старчиху. А потім майстерня і знову – ноги. І хазяїн Пащин – Іван Семенович– не кращий за Ваньчиного Аляхіна. А може, ще й гірший…
Полум’я свічки востаннє спалахнуло і поволі згасло.
* * *
Отак Пашка познайомився з старим Самоненком.
Тепер його часто можна було бачити в книгарні. У кутку, на низькому столику стоїть мідний самоварчик, і Самоненко з Пашкою п’ють чай і розмовляють. Через те, що Пашці розповідати нічого, він здебільшого мовчить і слухає. Коли говорити вже ні про що, вони читають. Правда, Пашка не стільки читає, скільки розглядає малюнки в книжках. Але це теж дуже цікаво. Щохвилини в Пашки крутиться на язиці питання: "А що це? А це чому таке?" Але питати він соромиться і, переборюючи цікавість, мовчить. Лише зрідка, коли терпіти вже несила, тихо й боязко бурмоче:
– Ого, який вершник інтересний! І штуковина, диви ти, яка ловка позаду їде…
Старий відривається від книги і пояснює Пашці, що тут намальовано і про що взагалі написано в книзі. І кожного разу Пашка дивується – невже він читав усі ці книжки. Це здається йому неймовірним, і він дивиться на старого з захопленням.
Пашка вже знає, що Самоненка звуть Тарас Іванович, що родом він з Одеси і колись був моряком. Він часто розповідає Пашці про далекі заморські країни, про відчайдушних одеських моряків і незвичайні пригоди, які траплялися з ним… Що це були за чудесні оповідання! Як хороше було сидіти на високому стільці біля прилавка, рядом з Тарасом Івановичем, і слухати… За вікном шаленіє зимова завірюха, виє і сипле снігом у заморожені шибки, а в книгарні тепло і затишно. І не хочеться звідси йти.
Схвильований оповіданнями Тараса Івановича, Пашка часом не витримує і починає скаржитися на свою долю: робота каторжна, спини не розігнеш; замовники прискіпаються; хазяїн лупцює нізащо… Тарас Іванович слухає і, глибоко зітхнувши, говорить:
– Ех, Пашко, Пашко. Бідолаха ти мій… гірка твоя доля. Та хіба ж тільки в тебе таке собаче життя. Скільки тих страждань на світі… І я от змалку горя зазнав. Як згадаю, то й тепер волосся дротом береться. Був я тоді таким малим вишкварком, як і ти. Юнгою служив на кораблі "Очаков". Здоровенний корабель, місто ціле… Помічником капітана був у нас один "морський вовк", німець Лапундер. Жорстокий і лютий– справжнісінький вовкулака. Страшенно знущався з матросів. Очі витрішкуваті, руки довгі, вузлуваті, а долоня, – як лопата. Згребе бувало за чуприну та як почне шмагати ліньком, у солоній морській воді змоченим– очі на лоб вилазять. До мене той Лапундер чогось особливо "уважний" був – щодня лупцював. Місця живого не було на мені… А навкруги тільки море – безкрає, безлюдне. Ні втекти, ні порятунку шукати ніде… Здавалося, вода в морі солона – від сліз моїх. Одна лише людина на кораблі жаліла мене, матрос Іван Цибуленко. Все бувало заспокоює: "Не журись, Тарасе, якось-то воно буде", І часто снилося мені, що я помстився Лапундеру, визволився від ярма, і життя моє стало легким і радісним. Я прокидався, сповнений надії… І, знаєш, що трапилось? Одного разу, під час купання у відкритому морі, Лапундер несподівано втонув. Ніхто не знав, як це сталося – чудовий був плавець… Тільки… З тих пір я всім серцем полюбив Івана Цибуленка. Справжній велетень був. І плавав, як риба – майже дві хвилини під водою пробути міг. Він мене і до книжок привчив. Дуже розумний був чолов’яга. Батька мені замінив. Завдяки йому я життя по-справжньому розуміти почав… І відтоді я вірю… – Тарас Іванович якось загадково посміхнувся. – Відтоді я вірю… в щасливі сни. Вірю в щастя. Треба обов’язково вірити в щастя. І… домагатися його.
* * *
… Прийшла весна. Якось, сидячи в майстерні, Пашка побачив крізь вікно на мокрому тротуарі маленьку білу квітку підсніжника, зім’яту, розтоптану, але живу.
І невідомо чому, Пащине серце завмерло від передчуття чогось радісного і хорошого. Чи було це зрадливе непевне почуття, яке завжди виникає весною, чи, може, це Тарас Іванович вселив Пашці надію – хто знає! Але тепер кожного дня Пашка чогось чекав.
Все буйніше розквітала весна. Вздовж панелів дзюрчали каламутні струмки, несучи кудись недокурки, різноколірну шкаралупу великодніх яєць і сліпучих сонячних зайчиків. Все частіше можна було бачити на тротуарі квіти, загублені перехожими. І гострі пахощі свіжої зелені вривалися навіть у сирий і задушливий підвал майстерні.
Якось увечері Тарас Іванович сказав Пашці:
– Завтра неділя, і ти вільний, так? Хочеш поїдемо на Дніпро, на рибалку?
Від несподіваної радості у Пашки перехопило подих, і він не зміг нічого відповісти. Ну, звичайно, він хоче, страшенно хоче! Хіба ти не бачиш, Тарасе Івановичу, як горять у Пашки очі і тремтять губи!
…Тарас Іванович і Пашка довго йшли зеленими, весняними київськими вулицями. Пашка весь час лякливо оглядався і хапав Тараса Івановича за руку. Він боявся, що зустріне хазяїна і той поверне його назад.
Адже хазяїн заборонив йому залишати майстерню. Але хазяїна вони так і не зустріли.
На Дніпрі Тарас Іванович взяв у знайомого бакенщика човен.
Пашка хотів стрибнути в човен так спритно, як Тарас Іванович, але в нього підкосилися ноги, і він мало не звалився за борт. Від сорому Пашка почервонів, мов рак, але старий зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Він знав, що Пашка вперше в житті сідає в човен…
Тарас Іванович гріб, а Пашка сидів на кормі і дивився на весла, на воду, на далекі береги, що повільно пропливали мимо. Потім, схиливши голову, довго дивився, як, відбиваючись від води, виграє на чорному просмоленому борту тонке сонячне павутиння.
Тарас Іванович гріб легко, без будь-якої напруги, сильними плавними рухами. Комір його української вишиваної сорочки розстебнувся, і оголилися широкі могутні груди, вкриті сивим волоссям, з-під якого вимальовувалась фіолетова татуїровка – великий парусний корабель, що ніби плив у білій піні хвиль.
Пашка опустив руку в воду. Вода була тепла і приємно лоскотала. Він зачерпнув її долонею, плеснув собі в обличчя і тихенько засміявся. Від свіжого п’янкого запаху річки паморочилося в голові. А з грудей линула якась дика пісня – та не було слів.
Київ лишився позаду. Навкруги була вода і порослі кущами верболозу піщані береги. І тільки десь там, за Цепним мостом, серед зелені, сліпучо виблискували на сонці золоті бані Печерської Лаври.
Вони звернули у затоку. Тут було дуже тихо, і тільки ледве чутно шелестіли, схилившись над водою, старі кудлаті верби. Тарас Іванович вибрав місце і пристав до берега.
Це був дивний, надзвичайний день!
Тарас Іванович у крислатому брилі і з вудочкою в руках сидів на березі, стежачи за поплавком. Пашка збирав черепашки, копав черв’яків, ходив по хмиз… Подовгу бродив він вздовж берега по коліна в воді, обережно переставляючи ноги, щоб не наполохати рибу. Лежав на піску, підставляючи сонцю свої худі плечі. Або, схилившись до води, дивився, як мелькають серед водоростів проворні зграї мальків. А потім вони розпалили вогнище і варили юшку в старому, почорнілому від сажі казанку…
Було так хороше, що в Пашки іноді навіть виникала думка: "А що коли все це сон і зараз він прокинеться, і не буде ні річки, ні сонця, ні Тараса Івановича – а буде тільки темна брудна стіна майстерні…"
* * *
Минали дні. І дедалі більше міцніла дружба Пашки з Тарасом Івановичем. Все нерозтрачене почуття любові, що недоторканим лежало в глибинах Пащиної душі, він віддавав тепер цьому дивному старому книголюбові.