Гетьман схопився за стремено кошового.
– Батьку кошовий, чи подобає так?
– А чи подобає, батьку гетьмане, вашій челяді так тяжко зневажати лицарів? Га? Де то чувана річ – лицарів здобичниками обзивати?!
– Та коли ж вони господарські речі по кишенях поховали! – виправдовувався дворецький.
– Зась, челяднику! – гримнув Гордієнко. – Не братайся з ким телят не пас! Ми тобі не рівня! Тямиш, дурню, що патякаєш? У січовиків такий звичай – те начиння, з котрого запорожець перед тим їв, він вважає своїм!
– Не знав я сього, далебі! Вибачте мені на сей раз; тільки ж і провини моєї, що я щиро дбав про господарське добро, – кланявся дворецький запорожцям.
– Укусивши, не залижеш, – одрік кошовий вже без гніву та й звернувся до товариства:
– А що, дітки, пробачимо йому на сей раз? Бо воно, як по правді, нас образив челядник, ми ж. хочемо прикрість вчинити ясновельможному господареві. А хіба ж він перед нами завинив?
– То и пробачимо, – згодились запорожці. Вони були хлопці незлобиві.
– Тепер, батьку гетьмане, навіч бачите, які вередливі діти-запорожці, і як їм тяжко годити, – шепнув Гордієнко на вухо Мазепі, коли вони повертались назад у покої.
Ніч пройшла спокійно. А вранці, як лише сонечко зійшло, запорожці рушили у Будиша показатися королеві.
Короля Карла заздалегідь попередили, що їдуть запорожці. Король вислав їм назустріч Піпера.
Піпер зустрів Гордієнка і запорожців недалечко від Будищ. Вишикувані драбанти воздали запорожцям ясу із мушкетів.
Запорожці привітались до драбантів своїм звичаєм: підкинули вгору шапки й пальнули із пістолів.
Запорозькі курені зупинились на майдані, а отамання поїхало за Піпером до короля. Король стояв стациєю в хаті якогось міщанина. Вартові мовчки пропустили старшину на ґанок.
Хатні двері були відчинені, і Гордієнко з сіней загледів короля. Карло нетерпляче ходив по хаті, коли ж запорожці переступили поріг, він спинився недалечко від столу.
Король очима їв низових лицарів, а вони – лицаря з далекої півночі, і Карло про запорожців, і запорожці про Карла дуже багато наслухалися всіляких оповідань, а тепер зустрілися і дивувалися навзаєм.
Гордієнко приступив до короля.
– Ваша величність! Моїми устами Січ Запорозька дякує за ваш ласкавий претокторат! – сказав він на латинській мові.
Се короля приємно вразило; він переконався, що запорожці справжні лицарі! Вони не лише були вправні у військовім ділі, зле й науку високу посідали, володіли класичними мовами.
– Лицарі! – мовив король теж по латині. – Я дякую Творця, що він послав мені змогу познайомитись із вами! Я давно багато доброго чув про вас, ще в ті часи, коли сидів собі спокійно без турбот у батьківському замку. Я не думав, що мені коли доведеться з вами зустрітись і навіть стати поруч за спішну справу. Але московський цар, підмовивши ще двох ворогів, з усіх боків обложив Швецію. Цар розпочав проти мене війну не через якісь там здобутки, а від московської злости й пихи. З ласки Божої я переміг ворогів; двох доконав цілком, а тепер і третього найчільнішого ворога – царя московського переслідую! Він втікає перед моїм військом, і через се я ступив на вашу українську землю. Зробив я се не ради того, щоб підбити козацьку землю шаблею під себе чи покористати добрами й статками тутешнього люду. Ні! Я як приятель прихожу до вас, щоб повернути вам всі вона права й свободи прежні, за котрі й предки мої, королі шведські, проти Польщі завжди ставали, бо до того їх зобов'язували приязнь і трактати з народом українським. І я додержу свою умову, вірте мені. Об цім я з гетьманом вашим, паном Мазепою, зобов'язався трактатом, а найчільніші в Європі держави дають свою гарантію.
– Ваша величність! – сказав схвильований Гордієнко. – Нема на всім світі такої мови, котрою можна б висловити ту глибоку й щиру подяку, що ми маємо в своїх серцях! Що є миліше на світі не те що людині, а навіть пташці? Воля! І коли, ваша величність, здобудете украдену у нас волю і повернете її нам, то ми заплатимо вам за неї нашою щирою любов'ю, а треба буде – то й кров'ю! Відайте, ваша величність! Доки світ світом, доки на нім будуть існувати Швеція й Україна вороги Швеції будуть рівно ж і ворогами України! Так буде у всі віки!
Після сього офіції скінчились; король запросто попрохав усіх до столу.
Три дні тривала гульня. На четвертий день після великого гуку й грому запанувала німа тиша. Запорожці лагодились в дорогу – у Новий Санжарів, де мали стати стацією.
Карло вийшов на ґанок попрощатись із січовиками.
– У нас на серці так і кипить! Коли б уже швидше розпочати проти клятих москалів війну! – сказав Гордієнко, цілуючи королеві на прощання руку.
– Мене радує ваша щирість до війни, але мусимо вичікувати зручну нагоду. Як лише прийде слушний час, я не стану зволікатись і вдарю на москалів. Або переможу свого й вашого ворога і добуду Україні волю, або ж сам накладу головою, але безчестя и неслави не знесу!
– Слава королеві! – гукнули запорожці, підкидаючи шапки вгору й підхоплюючи їх кінцями шабель.
Для більшої учти королівський секретар Гермелін поїхав проводити запорожців до самого Санжарова.
До Полтави доїхали без жодних пригод. День був ясний, сонячний. Марево снувалось над землею. Тихий шелест зеленого листу біг за вітром. Буйна молода тендітна рослинність поняла собою степи, гори, долини й балки. Вгорі вились жайворонки, неначе почеплені ниточками до гачка, а в високій високості плавали степові орли й соколи-білозери. Степові озера, як дзеркала, стояли нерухомі, рамцями ж для них був все той же степ. Дихало розвілля!
А ось із-за густого зеленого листу забовваніли білі хатки, золоті хрести на церковних банях. Вітряки, густі сади, далі й високий вал, а на ньому густо муштрованих людей, – виткнувся із-за хмизника.
– Полтава! – промовив Гордієнко до Гермеліна, показуючи рукою на вал та мури, на котрих чорніли пащеки гармат. – Серце кров'ю обливається, як згадаю, що в Полтаві засів болячкою москаль.
– Скоро ми його викуримо звідти, – сказав королівський секретар.
Тимчасом на мурах зашамотались москалі, біля гармат зачаділи запальники. Кошовий догадався що то буде.
– Гей, хлопці, не під'їздіть близько до валу! Москаль виміряє на нас із гармат!
– Не докине, – байдуже озвавсь якийсь запорожець.
– А як докине, та й тебе перекине? – мовив гнівно кошовий.
В сей мент на валу гупнув постріл гармати, потім другий, третій… Кріпосний мур затягся пороховим димом.
– Гі-і-і!.. – завили в повітрі бомби.
Одна бомба на половині дороги загрузла в калюжу, друга – впала зовсім збоку; третя ж – недалечко від Гордієнка копирснула землю, аж курява встала, й пошкандибала коням під ноги, наче граючись у перевоза.
– Ну й гармаші! Ха-ха-ха! – покотився лугом регіт Гордієнка, – А щоб вас! Під носом у їх ведмідь реве, а вони не поцілять його києм з обох рук! А нуте, хлоп'ята, за вами черга! Покажіть москалеві, як треба виміряти. Гей, у кого є порох в порохівницях, виходь наперед!
На поклик кошового запорожці хмарою сипнули із лав.
– Та не всі, не всі! Буде й сотні. Підсипте пороху на паневки. Виміряйте… Цільте… Пали!
Гунув залп такий, як би один хтось вистрілив із валу, наче груші-гнилиці посипались побиті москалі.
– Добре, дітки! – похвалив кошовий. – Певно наклали їх там цілу копу. А хто ж то на мур виліз? Либонь, московський старший?
Літній запорожець, крайній у лаві, приставив до чола долоню.
– Котрий? Той, що біля гармати стоїть в золотом розшитім жупані?
– Еге ж.
Запорожець мовчки приклав до плеча самопал. Клацнув курок, гупнув постріл. А там, на мурі, московський офіцер, поцілений кулею в чоло, махнув руками, наче птах крилами, заточився й гепнувся на землю.
– От таких я діток маю! – похвалився кошовий перед Гермеліном.
Швед вельми дивувався.
Прибувши у Новий Санжарів, Гордієнко поставив запорожців вподовж правого берега Ворскли аж до Переволочної. На лівім березі Ворскли стояло військо московського генерала Ренне. Запорозькі чати своїм звичаєм часто переходили Ворсклу, зненацька нападали на невеличкі під'їзди московські, побивали їх і потім вертались у кіш із здобиччю й бранцями.
Одного разу послані на чати січовики повернулися без язика й без здобичі, але привезли страшну звістку.
– Батьку, чи є Бог на світі, чи нема? Кажіть! Вас вчили у бурсі всяким премудростям – ви повинні знати! – сказав таку рацію до кошового сивий запорожець із гурту тих, що їздили на чати.
Кошовий видивився:
– Гараську, а глянь на мене… Ти п'яний?
– Ба ні, і ріски в рот не брав.
– Ну то не мудруй, кажи відразу, що там трапилось? Запорожець затявся:
– Ні, ви, батьку, спершу мені скажіть; чи є Бог на світі, чи нема?
– Що з тобою робити?.. – знизав плечима Гордієнко. – Ну, є…
– Овва!..
– Спитай панотців, коли мені не ймеш віри.
– Е… Всі кажуть – є! А коли він є, то де ж саме він?
– Певно на небі…
– На небі… – невдоволено муркнув Гарасько, – куди ж він дивиться? Осудовисько та й тільки! Тепер ми стратили всю віру у гетьманців! Навік осоромив клятий німець преславне Запоріжжя!
– Гарасиме, коли маєш сказати яку військову новину, то не воловодь, кажи відразу! А то щоб я, бува, не звелів прикувати тебе до гармати! – сказав гнівно кошовий.
Але й Гарасим розгнівався, і так дуже, що аж шапку бухнув додолу, і сам увесь затрусивсь:
– Ну й чорт його побери – нехай і гармата!.. Не можу я виговоритись, досада їсть мої тельбухи, як іржа залізо… Не можу! Отут у грудях, всередині, аж на серці зібралась отака купа злости та й засіла там, як собака на ланцюгу. Коли б отеє попався мені москаль хоч поганенький, я б його подер на шмаття! Вже б я вдовольнив себе! Віддячив би клятому за Маячку й Нехворощу…
– Маячка… Нехвороща?.. Хіба трапилось що недобре? ~ збентежився кошовий.
– Коли розкажу, то й на вас, батьку, сумнів нападе, чи є Бог. Куди ж він дивився? Навіщо він віддав москалеві на поталу бідних людей, неповинних діток?!
– Постривай, ти так говориш до мене, буцім я божий намісник на землі. До діла!
– До діла ж. Ми собі сидимо любісінько у Санжарові, нічого не відаючи, а полковник Кампель напав на Маячку й Нехворощу й спалив їх безпутя! Всіх людей великих і малих вирубав у пень.