Такої дивної краси ще не бачили його очі; та й не чув він, щоб така краса могла бути на світі, бо, здавалось йому, і дивитись страшно було на красуню, що з'явилась перед його здивованими очима! Весь тремтів він, дивлячись на довгі, до самої долівки, густі чорні коси, на біле чоло, наче вирізане із слонової кости, на тонкі, як шнурочки, брови і довгі вії, на ті очі, в котрих крилося якесь страшне полум'я і разом невимовний сум... Моторошно йому навіть стало, але проти волі рука його піднялась до чорного вуса... Неодсічно вабили до себе доброго парубка і ті соковиті, хоч і тонкі разом з тим, губи, неначе вимазані червоною кровію, і ті пишні груди, що спокійно підіймались під її вигаптованою сорочкою... Здорово підкрутив козак молодецького вуса, встромивши очі в зажурену красуню...
"А чого ж то вона так сумує, голубка, коли тут бенкет відбувається?" — подумав він, і тільки подумав, як зараз же і зашепотів у нього над вухом блідий козак:
"Того сумує, — шепоче, — що нема мене біля неї. По умові ми стріваємось тільки після полуночі, а сьогодні з полуночі сам, Петре, знаєш, неділя заходить. В свято мені воля положена, і тобі якраз зачинати", — каже.
"Ге, — подумав прадід, бадьоро усміхаючись, — щоб мені ні краплі горілки в рот не попало, коли б я чи то в будень, чи то в свято, та став тікати від такої голубки! Не я в неї, а вона в мене запросила б собі волі на свято!"
Обернувся прадід, щоб сказати це саме тому козакові, а його вже й сліду немає. Здивувався він, та не до того тепер було йому, щоб довго думать про що-небудь; поправив він пояса, шапку на бік здвинув. і тільки хотів був пожартувати у віконечко постукати, як раптом згадав про коней і зброю свою в степу.
"Ні ж, — думає, — попереду коней сюди приведу і добро своє заберу".
Справний козак був, що й казати!
VI
Наче й недовго порався прадід в степу, але ж як повернувся назад, в корчмі начебто й тихше стало, не чутко вже було того галасу. Може хто, нагулявшись, і додому поїхав, а кого й варенуха проклята, од котрої у прадіда в носі наче хто шилом крутив, утихомирила: хто ж не знає, що од неї, анахтемської, іноді й добрий козак хилиться, як билиночка од вітру, а то ж була така варенуха, що прадідові не доводилось ще такої й нюхати!
Викликав він з хати жида корчмаря, поспитав, де йому коней поставити, спитав вівса, власними руками насипав їм по повній мірці, та й пішов од стайні через двір до корчми. Ступив він кілька кроків, підняв ногу, щоб ще раз ступити, — коли чує, ворушиться щось живе під ногою... "З нами Хрест святий!" — аж скрикнув прадід. Коли придивляється, якийсь чоловік вовтузиться на землі і ніяк, бідолаха, на ноги стати не може.
"Пусти мене..', пусти мене, — мимрить собі під ніс невідомо до кого. — Не держи мене! От підведусь, так такого тобі дам", — похваляється.
Тут тільки впізнав прадід побратима.
"Перехрестись! — каже він йому, — очмарів ти, чи що? Хто тебе держить?!"
"А хто ж його знає, хто, — белькоче побратим. — Мабуть нечиста сила, чоловіче добрий. Бач, ноги не слухають!"
Розсердився тут прадід, підняв його за чуба, та й поставив на ноги.
"Та ти, — каже, — мабуть всі клепки розгубив в корчмі! і мене вже не пізнаєш?"
А той і на місці не встоїть: точиться на всі боки та своїм одиноким оком лупає.
"П'яниця ти, п'яниця, — дорікає йому прадід; — а ще брехав, що горілка обридла йому! Подивіться на його, люди добрі!"
Очуняв трохи побратим, та й сам собі не вірить, тільки спльовує та поперек собі скребе.
"Їй же богу, — каже, — не брехав я... Їй же богу, остогидла..."
"Остогидла?! — сердиться прадід. — А навіщо ж ти насмоктався; чортів сину?"
"А от же... і не насмоктався... — ледве язиком ворочає побратим. — їй-богу, не насмоктався... і не покуштував навіть... і вусів не вмочав..."
"Так чого ж ти на ногах не встоїш?" — не вірить йому прадід.
"Од духу, — каже, — мабуть, не встою... от від чого..."
"Од якого духу?"
"А од того самого, — одказує, — од варенухи тієї анахтемської... Такий од неї дух, Петре, такий дух ішов... що от і ноги... не хотять стояти..."
"Та воно, — каже прадід, — дух од неї, справді, міцний, що й казати: у мене самого, крізь скло, і то в носі комарі закусали, щоб їй до дна википіть! А тільки все-таки чудно мені, побратиме, що від одного духу, та козак звалився! Хіба от, може, від того, що обридла вона тобі, і душа не приймає?"
"Еге ж, Петре, від того, — каже, — від самого... Їй же богу, від того.."
"Ну, а навіщо ти, — питає далі прадід, — в корчмі з панянками женихався?"
"Хто, я?" — дивується Тарас.
"А то хто ж? — каже прадід, — вже ж не я".
"А от і не думав, Петре... Їй-богу, і не думав!.. Щоб мені на коня, — каже, — не сісти, коли я помислив навіть... То вони, сороки безхвості, женихались зо мною, а не я з ними... Цур їм і пек!.."
"Ех, Петре, — каже, — не в добре, здається, місце ми попали з тобою... Їй же богу, не в добре..."
Дивується прадід, і самому йому здається, що й справді недобре воно місце, та нічого не зробиш: треба козацького слова додержати. "Знову ж, і красуня така!.." — думає. Хотів він потилицю почухати, щоб краще обміркувати все, пустив плече побратима, а той так і гепнувся, де стояв.
"Ой, Петре, — мимрить крізь сон, — дай вже мені виспатись, так і хилить мою головоньку..." — і одразу захріп.
Постояв прадід, постояв, дивлячись на його, почухав чуприну, підкрутив вуса, заложив його за вухо, плюнув та й пішов у корчму.
VII
Бенкетують собі пани з панянками в корчмі, п'ють варену, від котрої такий чудовий дух іде, жартують проміж себе, а прадід все ще стоїть, як і стояв, у крайній кімнаті перед сумною красунею і слова вимовити не здолає: онімів козак, хоч і не дивиться на нього та, не помічає, наче й немає його зовсім біля неї.
Вже довго, чи ні дивився він так на неї, тільки, нарешті, схаменувся, та й промовляє стиха до неї:
"А глянь же, — каже, — подивись на мене, зіронько ясна... Хоч одним оком подивись!" — просить.
І очей не підвела красуня.
"Навіщо мені дивитися на тебе?" — одмовляє зневажливо.
"А на те, голубонько моя, — каже прадід, — що немає кращої за тебе на всьому світі... Так і молить душа твого погляду".
"Не новина мені це, — одказує, — надокучило вже й слухати, — і навіть плечицями знизала. — Не надивишся, багато вас таких набереться, всі попросять..."
"Ге-ге! — засміявся прадід вже сміливіше, задоволений, що як-не-як, а почав таки розмову. — Ге-ге! А от же, глянь! Може я та не такий, як іншії"
"Ти?" — зневажливо питає красуня; обернулась і глянула...
Огнем запалало прадідове серце від того погляду, ніби влучна татарська стрілка впилась в його; але й з красунею трапилось щось непевне. Глянула і не маже опустити довгих вій, не може одвести здивованих очей своїх: самі собою напіводкрились чудові вустоньки, помітно, хоть і злегка, зачервоніли її щоки.
"Який же ти схожий!.." — здивовано пошепки каже, але схаменулась, замовкла.
"На кого, голубко?" — питає прадід, усміхаючись.
"Все одно, — каже, — на кого, козаче, а тільки страшенно схожий... Наче двійник..."
Зрозумів прадід, про кого річ, і одразу насмілився. Сів він на лаву поруч неї, та й почав своє діло козацьке. Як уже він там крутив, а тільки, нарешті, зажартували вони проміж себе, — майстер же до того був небіжчик, що й казати! Жартував він, жартував, та й каже: "А ну, лишень, подивлюся я, чи воно тонке полотно на твоїй сорочці?" І на тім слові протягнув прадід руку, як і всякий добрий козак протягає, коли з молодицею жартує; протягнув, та одразу сіп її назад: таке холодне намацав, що мало не крикнув! — "Еге-ге, — думає, — та вона ж відьма! їй же богу, відьма, мабуть... Ну та дарма: багато їх таких, часу немає розібрати, котра з них відьма, а котра ні".
А красуня насупилась, і навіть погляд сердитий кинула на його.
"Які ж у тебе, козаче, руки гарячі", — каже.
"Від кохання то", — одмовляє прадід.
"Од кохання? — питає глузливо і разом зневажливо. — Всі ви про кохання розповідаєте, та тільки ніхто з вас не вміє кохати!.." —і важкенько зітхнула.
"Ну це ти вже брешеш, — образився прадід. — Може хто інший і не вміє, а тільки мені, слава Богу, від молодиці сього ще не доводилось чути".
"То від мене послухай", — каже.
"Видно, не дуже то любить тебе чоловік твій, що ти й на інших накидаєш", — каже, осміхаючись, прадід, та вже й собі сердитися починає. Образилась і та, так і спалахнула, навіть очі їй заблищали!
"Мене? — гордо перепитує вона. — Та він рабом моїм став, так мене любить! Я покорила його, у його й волі своєї немає. Схочу тільки, і він весь мій!.. Але мало мені того, козаче, — вже тужливо промовляє далі красуня, — іншого бажає душа моя, мало їй радості від такої любові..."
"А чого б тобі ще хотілось?" — питає прадід.
"А того хотілося б, — одмовляє вона схвильовано, і навіть чудові очі її засвітились палкою жагою, — того хотілося б, щоб не тільки я ним панувала, але й він мною; щоб не по моїй волі він став моїм, а й по своїй власній; щоб, оддавши мені свою душу, він повсякчасно жадав би мене, а не ухилявся від мене, і тією жадобою панував наді мною... Та де тобі, козаче, зрозуміти бажання моє! Всі ви кволіші за стару слиняву бабу!.. Вам тільки оком моргни, ви й батька з ненькою забудете!" — зневажливо каже красуня, а сама так і встромила в його свій погляд глузливий
Спалахнув, скочив козак на таке слово, та і закрутив свій вус молодецький, розгніваний.
"Ні, стривай, — каже, — не всі такі, брехня твоя!"
Та й гарний же зробився при тому козак, надзвичайно гарний! Засвітились йому очі, заходило серце козацьке, і сміливо дивиться він красуні просто в очі, а та ще ширше розкрила їх, на нього глядячи; наче щось надзвичайне, невидане побачила вона!
"Ні, — каже прадід, — не варт і доброго слова той козак, котрий через бабу та забуде про те, про що він мусить пам'ятати!.. Не такий я!"
Зареготала красуня; так і покотився сріблом її холодний, зневажливий регіт по всій корчмі, і гучною луною розсипався, здавалось, далеко-далеко по широкому степу, що на той час вже зовсім ущух і спокійно дрімав. Холодом тхнуло від того сміху, і зло взяло прадіда, образився він: з гонором був козак.