Бо і я один раз присягнув йому, а до смерті зістався вірним присязі. А як же ж ти діятимеш противно сему, то усяке зло, котре скоїться від тебе, нехай відвернеться від других і обернеться на твою голову! Пам'ятай се до слушного часу!..
— Добре! Добре! — вигукували козаки, і з громади летіли угору шапки, мов стая шпаків. — На щастя, на здоров'я, на нового батька!
— Дай Боже і при новому, молодому нашому гетьманові жити, як жили ми при старому: хліба-солі його вкушати, городи турецькі плюндрувати, слави лицарства добувати!
Над новим гетьманом схилились військові корогви і чисто його усього вкрили собою мов цвітним наметом. У ту ж хвилину заграли труби, забили литаври. Кругом громади заревли військові гармати, а козацтво палило у повітря із мушкетів.
Сказати б, що то радісно привітали гармати й мушкети нового гетьмана? Так ні! Се Україна опускала у домовину свого вождя, свою славу, що пронеслася по небу як блискавка з громами і кривавими дощами, і як та блискавка на віки і віки щезла з заплаканих очей України...
А як корогви піднялись і громада знов угледіла молодого гетьмана, він як і перше стояв блідий-блідий — і ні тіари з уст...
Се був той же Юрась. Таким зостався і до смерті...
А старий Хмель тихо пошкандибав у будинок — до своєї труни й домовини...
IV
А де ж той Івась Удовиченко, що виростав і зріс у колисці з решета із-під гусенят, той, над ким мати, удовиця-вдова, колиску-решето колихаючи і гіркими слізьми рвані пелюшки-ганчірки поливаючи, співала:
Ой, люлі, люлі, мій Івасечку,
Ой, люлі, люлі, удовиченку,
Твого батенька татари вбили,
Тебе малого посиротили,
Мене удову попід вікна пустили...
Отак плакала бідна удовиця, не відаючи, яка її Івасеві від Бога доля судилася...
А он яка! Як піднявсь він з решета, як став сили й хисту козацького добувати, то став що день, що годину свого батенька споминати, як його татари вбили, а його, Івася, посиротили. А як дійшов він до розуму, то й поклав собі на серці велику помсту татарам за батька, і для того загадав помандрувати до Січі. Плакала мати, гірко плакала, а ще гірше, але нищечком дрібні слізоньки проливала дівчина Софійка, як Івась у мандрівку до Запорожжя лагодився, бо вона ціле посліднє літечко щовечора з Івасем коло перелазу стояла та до свого серденька пригортала, а кожну темну ніченьку, як усі люди спали, вона Його до себе виглядала, у темній коморі постіль йому слала і цілу ніченьку на широких козацьких грудях, коло самого козацького гарячого серця, мов мала дитина у неньки, спала.
Так ні мати, ні дівчина не зупинили Івася: саме на Полупетра, як Софійці минуло п'ятнадцять, повіявсь він у чужу сторону, а щоб Софійка не дуже тужила по ньому, він помінявсь з нею перстенями і наказував, щоб не побивалась за ним, а щоб років через два його виглядала і рушники задля свого шлюбу з Івасем придбала.
Мало не два роки не було ніякої чутки про Івася Удовиченка, Тяжко побивалася за ним Софійка, і гаряче щоранку й вечір молилась за свого миленького і свічечки Пречистій Покрові ставила, щоб вона його своєю ласкою покрила, і у Київ на прощу з старенькими бабами та молодицями ходила... А як нажене, було, у леваду до річки гусенят пасти, то сяде, було, собі на бережечку, та тихо-тихо словами промовляє:
Ой полети, галко, ой полети, чорна, та на Низ рибу їсти,
Та принеси мені, галонько, та принеси, чорна, від милого вісти...
Коли якось-то чує, буцімто Івась із Запорожжя повернувся. Люди бачили. У жупані, кажуть, у кармазинному... Кінь під ним, огир, аж танцює... Висока смушкова шапка з червоним верхом і китицею, у жовтогарячих широчезних штанах та у червоних сап'янцях з срібними острогами... І шабля при боці сріблом і золотом вилискує, і пістолі за поясом, і спис довгий з червоним ратищем... Мати, кажуть, як побачила його, то так з радощів і зомліла...
А Софійка не бачила його, бо тільки над вечір вернулась з Харкова.
Тільки увечері вже побачила на "улиці", та трохи не впала... Він став ще кращий, — як намальований... І її, спасибі, пізнав. А вона боялась, що й не пізнає... Так ні — пізнав, і серце їй трохи не вискочило з радощів, як увиділа вона у нього на руці, на мізинному пальці, свій тоненький перстенець, що вона тоді, ще позаторік, як прощалась із ним у коморі, сама йому на палень наділа...
Про якісь-то Жовті Води він щось страшне розказував, та про якогось Хмеля, а вона очей з нього не зводила і мало слова його слухала, а мисленьками своїми все цілувала його устоньки та шовкові козацькі вуса...
Чула вона тоді як соловейко десь щебетав, та не деінде, як у неї в серні, і місяць світив їй прямо в душу... І гарно, ох як гарно було їй тоді, що її милий став таким лицарем, і боляче, що до "улиці" він не зайшов до неї; не спитав про свою Софійку...
А як сказав він, що скоро знову поїде до Запорожжя, в очах у неї потемніло, і стара гілляста тополя, і хлопці з дівчатами, і небо з місяцем, — усе закрутилось, і вона ніби вмерла — нежива стала...
Потім дівчата казали, як вона прокинулась, що Івась сам підняв її на вітер і сам бризкав на неї водою, що хлопці принесли з річки у його ж козацькій шапці...
А потім вже, у саму темну ніч, він нищечком прийшов до неї у комору, а вранці й сватів прислав з рушниками...
Минуло після того більш десяти років... У Софійки вже троє діток від Івася...
А Івась?
Він уже не Івась, а лицар Іван Сірко, кошовий отаман славного і непобідимого війська запорозького низового...
Он куди скочив із решета з-під гусенят! Он куди підняла його доля... А розум і талан?.. Чи не вони, либонь, часом і над долею керують і верховодять?.. Авжеж... Вже не без того...
Року Божого 1659-го на Запорожжі, у Січі на Чортомлику, діється щось несподіване.
На другий день після третього Спаса, вранці-рано, ще й на світ не благословилось, під січову браму під'їхали на добрих конях якісь подорожні — чи то ляхи, чи то козаки.
— Що за люди і звідкіля? — скликнув на них вартовий козак.
— Люди хрещені і їдем з благополучного місця, — відказали подорожні.
— Сего мало — і злодії, буває, між хрещеними водяться у благополучних місцях, — не вдоволився вартовий.
— Отакої ловись!.. Дурний та осторожний, і те добре, — відрізали.
Коли десь застогнав пугач.
— Пугу! Пугу! Пугу!
— Козаки з Лугу!
— А матері вашій сто копанок чортів! Давно б так.
І січова брама відразу відчинилась, пропускаючи подорожніх.
Вартовий був трохи собі дурненький, і коли козаки стали потім, після вартового часу, питати Його, хто приїхав, він поніс якусь нісенітницю.
— Хто і від кого? Еге! Від "самого", — каже до "самого" посланець.
— Як се так, Петре, — посланець від "самого" до "самого".
— А так... Піди спитай його... До "самого", каже, до пана кошового, до батька до Івана Сірка, а від якого "самого" — не знаю.
— Та може "самий" в його — дідько лисий, той, що греблі рве, не проти ночі згадуючи.
— А може... З листом, каже, до пана кошового.
І от тепер січовий "довбиш" виніс до січової церкви "довбні" і, стоячи на майдані, щосили б'є у січове "скликало", що скликає товариство на "раду". Говіркий згук довбиша розлягається далеко-далеко, по Чортомлику, а з Чортомлика розноситься і по близьких "плавнях" і "заводах" козацької ріки, і по близьких січових пасіках аж до несходимих нетрів Великого Лугу. Козаки, мов бджоли в роєвищі, посипали на майдан з усіх тридцяти восьми куренів, що мов страшенна підкова обгортали січовий майдан аж до самої церкви, і мов бджоли гули, питаючи один другого — нащо їх довбиш скликає. Другі козаки, зачувши згук довбні, теж поспішали до Січі то з дніпрових плавнів, то з пасік, то з звіриних ловів.
— Для чого довбиш репетує в не свій час? — питали ті, що тільки зараз у Січ входили.
— А кат його зна... Може на татарву йти, може на ляшву блудливу.
— Ні, кажуть Москва щось коверзує, мов нечистий: залізла в очерет та й шелестить.
— Брешуть! Люди брехали та й собакам наказали: москалі тепер до нас з дорогою душею... Само пресвітле величество нашого отамана жалує.
— Он з Гетьманщини, кажуть, гонець пригнав — листи привіз.
— Від кого? Від Виговського чи від Тетері?
— Га! Та от, панове, Й гонець сам: я його пізнав — се Брюховецький Івашко, що був джурою ще в батька Богдана, а тепер в його небоги, у Юрася, що гетьманство проциндрив і просвистав... Он той Івашко з отаманського віконця на майдан поглядає.
— Еге! Просвистав булаву, кажеш... Таз таким пройдисвітом, як Виговський, і ти б здоров просвистав. Вже ж, бач, Юрась в той час, як ще за покійного батька Богдана, земля над ним пером! Його, Юрася, обрали гетьманом в Чигирині. Так тоді він був ще хлопчиком — дитина молода, по шістнадцятому тільки рочку. А як обирали його, батько Богдан і говорить: він ще дитя молоде. А старшина і говорить: та ми його, мовляв, самі будемо до зросту и розуму, на все добре наставляти...
— Се так, — перепинив того другий козак, — я сам був тоді в Чигирині... Ще потім і думу кобзарі про се зложили:
Будемо, — говорить старшина, —
Попліч його дванадцять персон саджати,Та будемо його добрими ділами научати:
Буде між нами, козаками, гетьманувати —
Нам порадки давати...
— Чули ми сю думу... Так як же, дядьку, той пройда Виговський у шори Юрася вбрав? — спитав молодий запорожець того вусатого козарлюгу, що заговорив про Виговського.
— Хто ж сего не знає! — пробурчав козарлюга, — Коли ще живий був батько Богдан, то ніхто з старшини не смів і заїкнутись, що гетьманська булава їм спати не дає: кожному хотілось подержати в руках тую цяцю. А більш усіх облизувався на булаву Пушкар Мартин, царство й йому небесне! А найпаче той Виговський, що завжди лядським духом смердів. Так і він вертів своїм лядським хвостом перед батьком: нехай, мов, Юрасик гетьманує. А як поховали старого, то і почав Ірод надувати у вуха молодому гетьману-хлопчику: тобі, мов, треба ще повчитися латини та усякої мудрості у отця Галятовського у Йоаникія, а поки, мов, дехто з стареньких посидить на твоєму місці — нагріє його...
— І нагріли?.. От собачі сини!
— Нагріли... Як тільки старому Богданові засипали очі сірою землею у Суботові, зараз і раду зібрали на гетьманському дворищі, та й ворота у двір замкнули, щоби поспільства — черні й голоти — багато не налізло, а то б поспільство не допустило здирством вирвати булаву з рук Богданового сина.